Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 12

Минуло кілька років. Мусили минути, думає Сніголюд: насправді не надто їх пам’ятає. Тільки й того, що в нього ламався голос, а на тілі з’явилося волосся. Це не викликало в нього особливих дрощів, хоча, звісно, якби не з’явилося, було б гірше. Наросло трохи м’язів. Він почав бачити еротичні сни та страждати від постійної втоми. Думав про дівчат, переважно абстрактно, про дівчат без голів і про Вакуллу Прайс із головою, хоча вона й не хотіла ходити з ним. А прищі, були вони в нього? Чи це тому? Не може згадати, хоча, за спогадами, обличчя його суперників були ними всипані.

«Корковий горіх», – казав він усім, хто його агрив[12]. Усім, крім дівчат. Ніхто, опріч нього й папуги Алекса, не знав достеменно, що означає «корковий горіх», тож це було доволі образливо. Стало модним серед дітей Комплексу «ЗдороВайзер», тому Джиммі вважали середньо-крутим. Гей, корковий горіху!

Його таємним найліпшим другом була Вбивця. Промовисто, що єдина особа, з якою він міг розмовляти, – це єнунс. Наскільки можливо, уникав спілкування з батьками. Тато був корковим горіхом, а мама занудою. Він уже не боявся їхнього негативного електрополя, просто вони його втомлювали, чи принаймні так він собі сказав.

У школі він їх люто зраджував. Малював очі на кісточках обох вказівних пальців, а великі пальці ховав у кулаки. Тоді рухав великими пальцями вниз і вгору, щоб змусити роти розкриватися й закриватися, показував, як ці дві руко-лялечки сваряться. Права рука – Лихий Тато, ліва рука – Праведна Мама. Лихий Тато бушував, теоретизував і виголошував помпатичну маячню. Праведна Мама скаржилась і звинувачувала. У космології Праведної Мами Лихий Тато був єдиним джерелом гемороїдів, клептоманії, глобального конфлікту, несвіжого дихання, ліній розламу тектонічних плит і засмічених зливних труб, а ще всіх мігреней і менструальних спазмів, яких зазнавала Праведна Мама. Це його шоу в їдальні було хітом; збирався цілий натовп із проханням: «Джиммі, Джиммі, давай Лихого Тата!» Інші діти мали силу варіацій і пропозицій, зачерпнутих із життя власних батьківських одиниць. Дехто пробував малювати очі собі на пальцях, але вони не були такими майстрами діалогу.

Зайшовши задалеко, Джиммі відчував провину. Не годилося показувати, як Праведна Мама плаче в кухні, бо їй луснули яйники; не варто було влаштовувати сексуальну сцену з Понеділковими Спеціальними Рибними Паличками, двадцять відсотків Справжньої Риби, – Лихий Тато звалився на одну з них і порвав на шматки від пристрасті, бо Праведна Мама дулася в порожній коробці з-під печива й не хотіла вийти. Ці скетчі були негідними, хоча, звісно, це його не зупиняло. Ще й були дуже близькими до неприємної правди, яку Джиммі не хотілося досліджувати. Але інші діти заохочували його, а він не міг опиратися оплескам.

– Усе гаразд, Убивце? – питав він. – Не було це надто ницо?

Ницо – це слово, яке він нещодавно відкрив. Праведна Мама часто його вживала.

Убивця лизала йому носа. Завжди йому пробачала.

Одного дня Джиммі повернувся зі школи, а в кухні на столі лежала записка. Від його мами. Щойно він побачив напис зверху – «Для Джиммі», двічі підкреслений чорним, – як уже знав, що буде в тій записці.

«Любий Джиммі, – було там написано. – Ля-ля-ля, достатньо довго страждала від докорів сумління, ля-ля-ля, не можу більше вести життя, не лише позбавлене власного сенсу, але й ля-ля-ля». Знає, що, ставши достатньо дорослим, Джиммі обдумає наслідки ля-ля-ля, погодиться з нею та зрозуміє. Вона вийде на зв’язок із ним пізніше, якщо буде така змога. Ля-ля-ля, її неодмінно шукатимуть, тож вона мусить сховатися. Це рішення прийняла не без глибоких роздумів, душевного розтину та страждання, але ля-ля-ля. Вона завжди дуже його любитиме.

Може, вона й любила Джиммі, думає Сніголюд. По-своєму. Хоча тоді він у це не вірив. З іншого боку, може, і не любила. А все-таки мала б відчувати до нього позитивні емоції. Невже не повинно існувати жодного материнського зв’язку?

«П. С., – приписала вона. – Я забрала із собою Вбивцю, щоб випустити її на волю, бо знаю, що вона буде щасливішою, живучи диким вільним життям у лісі».

У це Джиммі теж не вірив. Не тямився з люті. Як вона могла? Убивця належала йому! І Вбивця – свійська тваринка, сама буде безпорадною, не зможе про себе подбати, перший же голодний звір порве її на пухнасті чорно-білі клапті. Але мати Джиммі та до неї подібні мусили мати рацію, думає Сніголюд, а Вбивця та інші звільнені єнунси чудово впоралися, бо як інакше пояснити їхню дратівливо-велику популяцію, що заселила цей перелісок?

Джиммі сумував тижнями. Ні, місяцями. За ким він сумував більше? За мамою чи за модифікованим скунсом?

Мати залишила ще одну записку. Не записку – безсловесне послання. Зламала домашній комп’ютер батька Джиммі: не просто стерла вміст – розтрощила його молотком. Насправді вдалася до всіх інструментів із набору «Містер Домашній Майстер», який батько Джиммі старанно утримував, хоча рідко ним користувався. Ще дужче розтрощила власний комп’ютер. Отож, ні батько Джиммі, ні люди з «КорпБеКорпу», які невдовзі з’явилися, гадки не мали, які закодовані листи вона могла надсилати, яку інформацію могла скинути й забрати із собою.

Що ж до того, як проминула контрольні пункти й ворота, казала, що йде лікувати зубний канал до стоматолога в одному з Модулів. Мала документи, усі потрібні дозволи, а історія була правдивою: спеціаліст із зубних каналів зі стоматологічної клініки «ЗдороВайзера» зліг з інфарктом, заступника ще не призначено, тож удалися до лікарів іззовні. Вона справді умовилася зі стоматологом із Модуля, що виставив потім татові Джиммі рахунок за час, на який вона не з’явилася. (Тато Джиммі відмовився платити, бо це не він пропустив візит, пізніше вони зі стоматологом кричали один на одного по телефону.) Не мала при собі жодного пакунка, жодного багажу, була надто розумною для цього. Замовила чоловіка з «КорпБеКорпу» як охоронця під час короткої поїздки на таксі від закритої залізничної станції через плебурб до навколишньої стіни Модуля, як це зазвичай робили. Ніхто ні про що її не питав, була знайомою постаттю, мала заявку, пропуск і все потрібне. Біля воріт Корпусу ніхто їй до рота не заглядав, бо що там побачиш: хворого нерва не видно.

Чоловік із «КорпБеКорпу» або мусив бути з нею в змові, або ж його позбулися. Хай там як, не повернувся, і його більше не знайшли. Так принаймні казали. Це справді наробило галасу. Означало, що до справи були причетні інші люди. Але які інші та якою була їхня мета? Конче треба це з’ясувати, казали хлопці з «КорпБеКорпу», які допитували Джиммі. Чи мати Джиммі щось колись йому казала? – розпитував КорпБеКошник.

«Тобто що щось?» – відповідав Джиммі. Були розмови, які він підслухав зі своїм мінімікрофоном, але не хотів про них розповідати. Час від часу мати щось таке плела, що все зруйноване й ніколи вже не буде таким, як раніше, як пляжний будиночок, що був у її сім’ї, коли вона була малою, і який змило разом із рештою пляжу, а ще доволі численними східними прибережними містами, коли рівень моря швидко піднявся, а потім з’явилася величезна припливна хвиля через вулкан на Канарських островах. (Вони вивчали це в школі, у розділі геолономіки. Відеосимуляція сподобалася Джиммі, здавшись йому напрочуд живою.) Ще вона пхинькала про грейпфрутовий сад свого діда у Флориді, що висох, як гігантська родзинка, коли не стало дощів. Того ж року озеро Окічобі скорчилося до смердючої болотної калюжі, а Еверглейдс горів три тижні поспіль.

Але всі батьки так нарікали. «Пам’ятаєш, як можна було їздити куди завгодно? Пам’ятаєш, як усі жили в плебурбах? Пам’ятаєш, як можна було без остраху летіти будь-куди на світі? Пам’ятаєш Нью-Йорк ще до Нового Нью-Йорка? Пам’ятаєш, як голосування було важливим?» Це все було стандартними партіями руко-лялечок з обідніх спектаклів. «Ох, як добре було колись! Бу-у-а. А зараз я йду до коробки з-під печива. Жодного сексу цієї ночі!»

Його мама було просто мамою, сказав Джиммі КорпБеКошнику. Робила те саме, що й усі мами. Багато курила.

– Вона належала до якоїсь, скажімо, організації? Приходили додому якісь дивні люди? Вона багато розмовляла по мобільнику?

– Будемо вдячні за все, чим ти зможеш нам допомогти, синку, – сказав інший КорпБеКошник. Це «синку» його зачепило. Джиммі сказав, що нічого такого не помічав.

Мама Джиммі залишила йому нове вбрання, розміру, до якого, на її думку, він невдовзі мав дорости. То було днище, як усе, що вона купувала. Ще й замале. Запхнув усе до шухляди.

Можна сказати, що його батька ця історія прибила, він перелякався. Його дружина порушила всі книжні правила, мусила вести якесь інше життя, а він про це й не здогадувався. Такі речі кидають на чоловіка недобру тінь. Він казав, що в знищеному нею домашньому комп’ютері не було жодної важливої інформації, але однаково мусив так сказати, а перевірити неможливо. Тоді його допитували, не вдома, деінде, і доволі довго. Можливо, з тортурами, як у старих фільмах чи на певних огидних вебсайтах, з електродами, гумовими палицями й розпеченими цвяхами, Джиммі дуже цим переймався, і йому було фіґово. Чому він не побачив, як усе це наближається, і не відвернув, замість гратися в негідного черемовця?

Доки батька не було, удома сиділи дві чавунні КорпБеКошниці. Доглядали Джиммі, принаймні так це називалося. Одна усміхнена, інша із застиглим виразом обличчя. Часто телефонували по своїх ефірниках, переглядали альбоми з фотографіями, нишпорили в шафах матері Джиммі й намагалися його розговорити. «Вона була справді вродливою. Гадаєш, мала друга? Часто вибиралася до плебурба?» «Нащо їй туди вибиратися?» – сказав Джиммі, а вони відповіли, що декому там подобається. «Чому?» – спитав Джиммі, а та із застиглим обличчям сказала, що є всілякі збоченці, а усміхнена зареготала, почервоніла й додала, що там можна здобути те, чого тут нема. «Що саме?» – хотів був запитати Джиммі, але промовчав, бо відповідь могла б уплутати його в нові запитання про те, що матері подобалося або що вона хотіла здобути. Він достатньо зраджував її в шкільній ЗдороВайзерській їдальні й не збирався більше цього робити.

Обидві жінки готували огидні омлети, тверді, як підошва. Намагалися пробити оборону Джиммі, годуючи його. Коли ж це не спрацювало, розморожували обіди в мікрохвильовці й замовляли піцу. «То твоя мати часто ходила до торговельного центру? Ходила на танці? Б’юся об заклад, що так». Джиммі кортіло їх звіздонути. Був би дівчинкою, міг би заридати, змусивши їх співчувати йому й заткнутися.

Повернувшись звідти, де його тримали, батько Джиммі ходив на консультації до психолога. Мав такий вигляд, наче потребував цього, його обличчя було зеленим, очі – червоними й опухлими. Джиммі теж ходив на консультації, але це був згаяний час.

– Ти мусиш бути нещасним, відколи мати зникла.

– Так, справді.

– Ти не повинен звинувачувати себе, синку. Не твоя провина, що вона пішла.

– Про що ви?

– Усе гаразд, можеш висловити свої емоції.

– Які емоції ви хочете, щоб я висловив?

– Ти не мусиш бути неприязним, Джиммі, я знаю, як ти почуваєшся.

– Якщо ви вже знаєте, то чого мене питаєте?

І так далі.

Тато сказав Джиммі, що вони обидва чоловіки, тож мусять прориватися як можуть. І вони проривалися. Проривалися й проривалися, щоранку наливали собі помаранчевий сік, складали посуд у посудомийку, якщо не забували, а після кількох тижнів проривання обличчя батька Джиммі вже не було зеленуватим, і він почав грати в гольф.

Схоже, у глибині душі він не так уже й погано почувався, коли найгірше минуло. Почав насвистувати під час гоління. Голився частіше. Після доволі довгого відтинка часу до них перебралася Рамона. Життя набуло інших контурів, звелося до дедалі вибуховіших турів сексу з хихотінням за зачиненими дверима, що не були, однак, звуконепроникними. Джиммі тим часом підкручував музику й намагався не слухати. Міг сховати в їхній кімнаті жучка та стати співучасником шоу, але йому бридко було й думати про це. Правду кажучи, це все його бентежило. Якось вони з батьком зіткнулися в коридорі на верхньому поверсі, і це було обтяжливо для обох. Батько Джиммі мав на собі купальний рушник, вуха смішно стирчали при голові, щоки почервоніли від нещодавнього еротичного змагання. Джиммі почервонів від сорому й удав, що не помітив. Ці два переповнених гормонами закоханих кролики могли мати достатньо пристойності, щоб займатися цим у гаражі, замість перепихатись у Джиммі під носом. Через них він почувався невидимим. Не сказати, що хотів би почуватися якось інакше.

«Відколи це тривало?» – замислився тепер Сніголюд. Чи вони обоє займалися цим за загородами свинонів, у біокостах і фільтромасках? Він так не вважав, його батько був оленем, але не засранцем. Звісно, це могло й поєднуватися: засраний олень, оленячий засранець. Але його батько (так йому принаймні здавалося) був надто незграбним і невмілим брехуном, не міг твердо стати на шлях зради так, щоб це не привернуло материної уваги.

Хоча, може, і привернуло. Може, тому вона й утекла або почасти тому. Не замахнешся молотком, не кажучи вже про електричну викрутку та трубний ключ, на комп’ютер чоловіка, якщо він не розлютив тебе вкрай.

Не те щоб вона загалом не була розлючена: її гнів вийшов далеко за межі одного-єдиного мотиву.

Що більше Сніголюд про це думає, то більше переконується, що Рамона з його батьком зберігали цноту. Чекали, доки мати Джиммі забереться геть, розсипавшись на пікселі, і тієї ж миті впали одне одному в обійми. Інакше не було б цього тривалого бездоганного цнотливого витріщання в Бістро Андре в «ОрганІнк». Якби між ними щось було, на людях вони трималися б офіційно й байдуже, уникали б одне одного, влаштовуючи собі швидкі брудні побачення в задимлених закамарках, плутаючись у власних відірваних ґудзиках і зламаних «блискавках» на офісних килимах, обгризаючи одне одному вуха на стоянках машин. Не морочили б собі голови тими антисептичними ланчами, коли батько втуплювався в стіл, а Рамона тим часом розріджувала сиру моркву. Не стікали б слиною над зеленню та пирогами зі свининою, використовуючи малого Джиммі як живий щит.

Ні, Сніголюд їх не засуджує. Він знає, як це буває – або бувало. Тепер він дорослий, і в нього значно гірші речі на совісті. Хто він, щоб їх звинувачувати?

(Він їх звинувачує.)

Рамона садовила Джиммі, дивилася на нього великими щирими розмазаними очима в чорній бахромі вій і казала: знає, що йому дуже тяжко, що це травма для них усіх, що їй теж тяжко, хоча він, знаєш, може так не думати, і вона розуміє, що не замінить йому справжньої матері, але сподівається, що вони можуть бути друзями. Джиммі сказав: «Звісно, чому ні», бо, незалежно від зв’язку з батьком, Джиммі вона подобалася, і він хотів зробити їй приємність.

Вона спробувала. Сміялася з його жартів, інколи з певним запізненням, – не була словесною людиною, згадав він. Час від часу, коли батька не було, готувала для них у мікрохвильовці вечерю для себе та Джиммі, її коником були лазанья і салат «Цезар». Подеколи переглядала з ним DVD-фільми, сідала поруч на канапі, зробивши спершу миску попкорну й поливши його розтопленим замінником масла. Занурювала в попкорн жирні пальці й облизувала їх під час особливо страшних епізодів. Джиммі тим часом намагався не дивитися їй на груди. Питала, чи не хотів би він про щось у неї дізнатися, ну, знаєш. Вона та його тато, і що сталося з подружжям. Він казав, що не хоче.

Уночі потайки сумував за Вбивцею. Також – у якомусь не до кінця зрозумілому закамарку – за своєю справжньою дивною незадовільною жалюгідною мамою. Куди вона пішла, яка небезпека їй загрожує? Те, що загрожує, було очевидним. Її шукатимуть, він це знав, а якби був нею, не хотів би, щоб його знайшли.

Але вона написала, що вийде на зв’язок із ним, то чому ж цього не робила? За певний час він отримав кілька поштівок з англійськими марками, тоді з аргентинськими. Були підписані «тітка Моніка», але він знав, що це від неї. «Сподіваюся, у тебе все гаразд», і більше нічого. Мусила знати, що ці поштівки прочитає сотня шпигунів, перш ніж вони дістануться Джиммі. І мала рацію, бо після кожної з них приходили КорпБеКошники й випитували, хто така тітка Моніка. Джиммі казав, що не знає. Не думав, що його мама справді була в тій країні, звідки походили марки, вона занадто розумна для цього. Мусила зробити так, щоб хтось інший вислав їх замість неї.

Чи вона йому не довіряла? Очевидно, ні. Він відчував, що розчаровував її, підвів у чомусь суттєвому. Ніколи не міг зрозуміти, чого від нього вимагали. Якби ж він мав ще один шанс зробити її щасливою.

– Я – це не моє дитинство, – уголос промовив Сніголюд. Ненавидить ці спогади. Не може їх вимкнути, не може змінити теми, не може вийти з кімнати. Йому потрібна більша внутрішня дисципліна або ж містична силаба, яку він міг би раз у раз повторювати, щоб зберегти рівновагу. Як це називалося? Мантри. Вони вивчали таке в початковій школі. «Добре, класе, а зараз сидімо тихо, як мишки, ти теж, Джиммі. Сьогодні вдаймо, що ми живемо в Індії та промовляємо мантри. Як весело, правда? Виберіть слово, кожен своє, щоб у кожного була власна особлива мантра».

– Тримайся слів, – каже він собі. Дивні слова, старі слова, рідкісні слова. Валентність. Норна. Серендіпіті. Арпеджіо. Хтивість. Зникнувши йому з голови, зникнуть звідусіль, назавжди. Наче їх ніколи й не було.