Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 8

Колись мама Джиммі працювала на Ферми «ОрганІнк». Так вони познайомилися з татом: обоє працювали в тому самому Комплексі, у тому ж проєкті. Мама була мікробіологом: вона мала досліджувати протеїни біоформ, небезпечних для здоров’я свинонів, і модифікувати їхні рецептори так, щоб вони не могли зв’язатися з рецепторами клітин свинонів. Або ж розробляти ліки, що діяли як блокувальники.

– Це дуже просто, – казала вона Джиммі, охоплена одним із її пояснювальних настроїв. – Погані мікроби й віруси хочуть пробратися крізь двері клітини та їсти свинонів ізсередини. А мамина робота – майструвати замки до дверей.

На комп’ютерному екрані показала Джиммі зображення клітин і мікробів, зокрема тих, які хочуть пробратися крізь двері клітин, заразити їх і зробити так, щоб вони луснули; збільшені фотографії протеїнів і ліків, які вона колись тестувала. Усі ці зображення скидалися на банки з льодяниками в супермаркеті: прозора пластикова банка з круглими льодяниками, прозора пластикова банка з жувальним желе, прозора пластикова банка з довгими локричними спіральками. Клітини були наче прозорі пластикові банки з накривками, які можна підняти.

– А чого ти вже не майструєш замків до дверей? – запитав Джиммі.

– Бо я хотіла зостатися вдома, із тобою, – відповіла вона, дивлячись на маківку Джиммі й затягаючись сигаретою.

– А як же свинони? – занепокоївся Джиммі. – Мікроби заберуться їм усередину!

Він не хотів, щоб його приятелі-тварини луснули, як заражені клітини.

– Тепер за це відповідають інші люди, – сказала мама. Здавалося, її геть це не обходить. Дозволила Джиммі гратися зображеннями на своєму комп’ютері, а коли він навчився запускати програми, то міг грати з ними у військові ігри – клітини проти мікробів. Мама казала, що якщо він і знищить комп’ютерні дані, то це байдуже, бо всі ці матеріали вже застаріли. Хоча певними днями, коли вона здавалася енергійною, цілеспрямованою, зосередженою та спокійною, то сама любила погратися з комп’ютером. Йому подобалося, коли вона таке робила, коли здавалося, що вона добре розважається. Була тоді приязною. Була як справжня мама, а він як справжня дитина. Але такі настрої не тривали довго.

Коли вона кинула роботу в лабораторії? Коли Джиммі розпочав повночасне навчання в першому класі Школи «ОрганІнк». Щось тут не збігалося, бо якщо вона хотіла зоставатися з Джиммі вдома, то чому зробила це саме тоді, коли Джиммі надовго йшов із дому? Джиммі ніколи не міг зрозуміти причин, а коли вперше почув це пояснення, був замалим, щоб навіть подумати про це. Знав тільки, що Долорес, домашню няню з Філіппін, звільнено, і він дуже за нею сумував. Вона називала його Джим-Джим, усміхалася, сміялася, готувала йому яйце так, як він любив, співала пісень і все йому дозволяла. Але Долорес мусила піти, бо тепер справжня мама Джиммі постійно буде вдома, – а це мало бути подарунком для нього. Нікому не потрібні дві мамусі, еге ж?

«О так, потрібні, – думав Сніголюд. – Справді потрібні».

У пам’яті Сніголюда закарбувалося виразне зображення його матері – чи матері Джиммі, – як вона сиділа за кухонним столом, усе ще в купальному халаті, коли він повертався зі школи на ланч. Перед нею стояла неторкана філіжанка кави, вона виглядала крізь вікно й курила. Халат мав маджентову барву, цей колір досі його непокоїв, тільки-но він його бачив. Зазвичай жодного ланчу для нього не було наготовано, він мусив робити це сам, а єдиним материним внеском були промовлені байдужим голосом указівки. («Молоко в холодильнику. Праворуч. Ні, праворуч. Не знаєш, де в тебе права рука?») Голос здавався змученим, може, вона була ним змучена. А може, була хворою.

– Ти заражена? – запитав він одного дня.

– Про що ти, Джиммі?

– Як ті клітини.

– А, ясно. Ні, не заражена, – сказала вона. Відтак, за мить: – А може, і так.

Але, коли він скривився, вона відразу ж це заперечила.

Понад усе Джиммі хотів її розсмішити – зробити її щасливою, такою, як, йому здавалося, він її пам’ятав. Розповідав їй про смішні випадки, що трапилися в школі, випадки, які намагався видати за смішні або й просто вигадував. («Керрі Джонсон наклала купу на підлозі»). Плигав кімнатою, косив очима й пищав, як мавпа. Цей трюк діяв на кількох дівчаток із його класу й майже на всіх хлопців. Шмарував на носа арахісове масло й намагався злизати його язиком. Переважно ці дії дратували маму. «Це невесело, це негарно. Припини, Джиммі, у мене від тебе голова болить». Але інколи витискав із неї усмішку чи й більше. Ніколи не знав, як це подіє.

Час від часу на нього чекав справжній ланч, так поданий і такий екстравагантний, що він лякався: з якої це нагоди? Стіл накрито, паперова серветка – кольорова паперова серветка, як на святковому обіді, – сандвіч з арахісовим маслом і желе, його улюблена комбінація; але сандвіч був круглим, як обличчя, голова арахісова, усміхнене обличчя желейне. Мама була тоді старанно вдягнена, усмішка на вкритих помадою губах – наче відображення желейної усмішки на сандвічі, вона вся – увага до нього, до його дурних історій, щиро дивиться на нього, очі блакитніші за блакить. У такі дні вона нагадувала йому порцелянову раковину: чисту, блискучу, тверду.

Він знав, що мусить цінувати зусилля, укладені нею в цей ланч, тож також докладав зусиль:

– Ох, мій улюблений! – казав він, закочуючи очі, потираючи живіт у карикатурному голоді, перебільшуючи. Але досягав, чого хотів, бо тоді вона сміялася.

Підрісши й похитрішавши, він виявив, що в ті дні, коли не міг здобути схвалення, міг принаймні викликати якусь реакцію. Усе ж ліпше, ніж байдужий голос, порожні очі, змучений погляд крізь вікно.

– Можна мені мати кота? – починав він.

– Ні, Джиммі, тобі не можна мати кота. Ми вже про це розмовляли. Коти можуть переносити інфекції, шкідливі для свинонів.

– Але тебе це вже не обходить. – Це лукавим голосом.

Зітхання, видих диму.

– Інших обходить.

– Можна мені мати собаку?

– Ні. Собак теж не можна. Не міг би ти зайнятися чимось у своїй кімнаті?

– Можна мені мати папугу?

– Ні. А тепер припини. – Насправді вона й не слухала.

– Можна мені мати нічого?

– Ні.

– О, добре! – викрикував він. – Я можу не мати нічого! Тож мушу мати щось! Що я можу мати?

– Джиммі, інколи ти як чиряк на дупі, знаєш?

– Можна мені мати маленьку сестричку?

– Ні!

– Тоді маленького братчика? Можна?

– Ні означає ні! Ти мене не чуєш? Я сказала ні!

– Чого ні?

То був основний момент, який усе вирішував. Мама могла заплакати, підхопитися і вибігти з кімнати, грюкнувши дверима, або могла заплакати та пригорнути його. Або жбурнути філіжанку кави й закричати: «Це все гівно, саме гівно, це безнадійно!» Могла навіть ударити Джиммі, а тоді заплакати й обійняти його. Або ж могла бути довільна комбінація цього всього.

Або ж це міг бути тільки плач, голова, зіперта на руки. Вона починала тремтіти, важко дихала, заходилася плачем і хлипала. Тоді він не знав, що робити. Так любив її, коли робив нещасною або коли вона робила нещасним його: у такі миті він насилу розумів, хто кого мучить. Гладив її, тримаючись позад неї, як гладив би бездомного пса, тягнув руку й казав: «Мені так шкода, мені так шкода». І він насправді шкодував, але було в цьому й щось інше: він тішився і поздоровляв себе за те, що йому вдалося досягти такого ефекту.

А ще він боявся. Балансував на вістрі ножа: чи не задалеко він зайшов? А якщо так, то що буде далі?