Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 13

Деркач з’явився за кілька місяців до зникнення матері Джиммі. Ці дві події сталися того ж року. Який був зв’язок між ними? Жодного, крім того, що вони добре знаходили спільну мову. Деркач був одним із мізерної жменьки приятелів Джиммі, які подобалися матері. Переважно вона вважала його друзів-хлопців дитякуватими, а дівчат – безголовими або гулящими. Вона ніколи не вживала цих слів, але можна було так сказати.

А от Деркач – Деркач був іншим. Дорослішим, як вона казала, насправді дорослішим за багатьох дорослих. З ним можна було вести об’єктивну розмову, у якій події та гіпотези простежувалися й вели до логічних висновків. Не те щоб Джиммі був колись свідком їхніх розмов, але вони мусили розмовляти, бо інакше вона так не сказала б. Коли та як відбувалися ці логічні дорослі розмови? Він часто міркував про це.

– Твій друг інтелектуально чесний, – казала мати Джиммі. – Він себе не дурить.

Тоді глянула на Джиммі тими синіми очима, з добре знайомим йому виглядом ти-завдав-мені-болю. Якби ж тільки він міг бути таким – інтелектуально чесним. Черговий загадковий пункт таємного табеля, переховуваного його матір’ю в якійсь ментальній кишені. Згідно з цим табелем, він ледь-ледь набирав прохідний бал. «Джиммі ліпше впорався б з інтелектуальною чесністю, якби більше старався». І якби, срака, знав, що це означає.

– Я не хочу вечеряти, – казав він їй знов і знов. – Просто щось перехоплю.

Як хоче корчити болісну міну, то хай демонструє її кухонному годиннику. Він його переналаштував, тож дрізд кричав пугу, а сова кар-кар. Хай для різноманітності розчаровується цим.

Він сумнівався в чесності Деркача, інтелектуальній чи якійсь іншій. Знав про нього трохи більше, ніж мати.

Коли мати Джиммі рвонула в далечінь, побушувавши з молотком, Деркач мало що сказав. Не схоже було, щоб його це захопило зненацька чи шокувало. Сказав лише, що деякі люди мусять змінюватися, а для цього їм треба бути деінде. Сказав, що хтось може бути у твоєму житті, а потім більше ні. Сказав, що Джиммі варто почитати стоїків. Ця остання частина дещо дратувала: часом Деркач надто захоплювався повчанням і зловживав цим варто. Але Джиммі цінував його спокій і ненастирливість.

Звісно, Деркач тоді ще не був Деркачем: звався Ґленном. Чому два «н», а не так, як пишеться зазвичай?

– Мій тато любив музику, – пояснював Деркач, коли Джиммі зблизився з ним настільки, щоб запитати, а це відбулося не відразу. – Назвав мене на честь покійного піаніста, якогось молодого генія з двома «н»[13].

– То він змушував тебе вчити музику?

– Ні, – відповів Деркач. – Ніколи ні до чого мене не змушував.

– То в чому суть?

– Чого?

– Твого імені. З двома «н».

– Джиммі, Джиммі, – сказав Деркач. – Не в усьому є суть.

Сніголюдові складно думати про Деркача як про Ґленна, бо пізніша його особистість цілковито витіснила більш ранню. На думку Сніголюда, іпостать Деркача мусила там бути від самого початку: ніколи не було справжнього Ґленна, Ґленн був лише маскуванням. Тож у спогадах Сніголюда Деркач ніколи не Ґленн, не Ґленн, він же Деркач, не Деркач / Ґленн, не Ґленн, пізніший Деркач. Завжди просто Деркач, ясно та просто.

Хай там як, Деркач економить час, думає Сніголюд. Навіщо ті риски чи дужки, як нема в них нагальної потреби?

Деркач з’явився в ЗдороВайзерській школі у вересні-жовтні, одному з тих місяців, які колись називали осінню. Був ясний теплий сонячний день, що нічим не відрізнявся від інших. Деркача перевели в межах якоїсь операції мисливців за головами з його батьківською одиницею: звична річ у Комплексах. Діти приходили та йшли, парти заповнювались і порожніли, дружба була умовною.

Джиммі не звернув особливої уваги, коли Деркача представили їхньому класу. Зробила це Дині Райлі, їхня класна керівничка й учителька Ультратексту. Насправді її звали не Дині, це було прізвисько, яке вживали хлопці з класу, – але Сніголюд не пригадує справжнього імені. Вона не повинна була схилятися над його читекраном так низько, що її великі круглі груди майже торкалися його плеча. Не повинна була носити тісну футболку «НооШкіри», заправлену в шорти на «блискавці», це надто відволікало. Тож коли Дині оголосила, що Джиммі поводить свого нового однокласника Ґленна школою та все йому покаже, то запала тиша, під час якої Джиммі намагався розшифрувати, що саме вона сказала.

– Джиммі, я попросила, – звернулася Дині.

– Так, звісно, – відповів Джиммі, закочуючи очі та щирячись, але не перетинаючи межі. Клас реготнув, навіть міс Райлі відреагувала мимовільною стриманою усмішкою. Зазвичай він умів обкрутити її своїми хлоп’ячими чарами. Він любив уявляти: якби не те, що він неповнолітній, а вона його вчителька й підлягає покаранню за аб’юз, прогризла б стіни його спальні, щоб занурити свої жадібні пальці в його юну плоть.

Джиммі був тоді самовпевненим, думає Сніголюд із поблажливістю та крихтою заздрості. Очевидно, був теж нещасливим. Поза всяким сумнівом, був нещасливим. Укладав у це багато енергії.

Коли Джиммі зосередився на Деркачеві, побачене не надто його втішило. Той був трохи вищим за Джиммі, дюйми на два, а ще худішим. Пряме темно-каштанове волосся, засмагла шкіра, зелені очі, напівусмішка, холодний погляд. Одяг темний, без логотипів, малюнків чи написів, – безіменний. Можливо, був старшим за інших або ж намагався так поводитися. Джиммі задумався, яким видом спорту він займався. Не футбол, нічого надто силового. Недостатньо високий для баскетболу. На думку Джиммі, не скидався ні на командного гравця, ні на дурня, що наривався б на травму. Може, теніс (Джиммі сам грав у теніс).

Під час ланчу Джиммі забрав Деркача, вони трохи попоїли, – Деркач узяв два величезних сойбургери та великий шматок пирога з кокосовим смаком, можливо, намагався набрати вагу, – а потім обійшли згори донизу та знизу догори всі зали, позаглядали в класи й лабораторії, а Джиммі коментував. «Ось спортзал, ось бібліотека, ось рідери, можеш записатися перед полуднем, це душ для дівчат, там начебто просвердлили дірку в стіні, але я не знайшов. Якщо хочеш курнути, то не в цьому кутку, його засвітили, у вентиляції Безпека поставила мінікамеру, не дивися туди, бо знатимуть, що ти в курсі».

Деркач оглядав усе мовчки. Нічого не розповів про себе. Єдиний його коментар: хімічна лабораторія – це дно.

Ну що ж, подумав Джиммі. Хочеш бути дятлом, справа твоя, це вільна країна. До нього мільйони вже здійснили такий самий життєвий вибір. Дратувався, що сам він розпинається та джерґотить, а Деркач кидає тим часом короткі байдужі погляди й усміхається половиною обличчя. А все-таки щось у Деркачеві було. Цей різновид холодної замкнутості завжди імпонував Джиммі в інших людях: відчуття стриманої енергії, прихованої в резерві для чогось важливішого, ніж його теперішнє товариство.

Джиммі виявив, що хоче вразити Деркача, викликати його реакцію; це було однією з його слабкостей – непокоїтися, що думають про нього інші. Тож після школи спитав Деркача, чи не хоче він піти до одного з торговельних центрів, погуляти там, подивитися цікавинки, може, будуть дівчата, а Деркач відповів: чому ні? Зрештою після школи в Комплексі «ЗдороВайзер», як і в будь-якому іншому Комплексі, дітям їхнього віку й так не було чого робити, жодних гуртових розваг. Не те що в плебурбах. Казали, що там діти ганяють зграями, цілими ордами. Чекають, доки чиїхось батьків не буде вдома, а тоді беруться за роботу: роєм набиваються туди, увалюють гучну музику, п’ють, гудуть, курять траву, трахають усе, включно з домашнім котом, розносять меблі, колються, ловлять передоз. Чудово, думав Джиммі. Та в Закритому Комплексі гайки було міцно закручено. Нічні патрулі, комендантські години для юних умів, собаки, що нюхом чули важкі наркотики. Якось вони розслабилися, впустили справжню групу – Брудні Хлопці Плебурга, та дійшло до чогось схожого на заворушення, тож це було вперше й востаннє. Але за це Деркача перепрошувати не треба. Він сам дитя Комплексу, знав, як воно.

Джиммі сподівався, що в торговельному центрі матиме нагоду побачити Вакуллу Прайс, досі був у неї типу закоханий, але після її промови ціную-тебе-як-свого-друга, що геть його зламала, пробував то з однією дівчиною, то з іншою, діставшись – наразі – білявки Лінди-Лі. Лінда-Лі належала до веслярської команди, мала м’язисті стегна й імпозантні грудні м’язи, а ще за нагоди контрабандою проводила його до спальні. Була пискатою та досвідченішою за Джиммі. Щоразу, пішовши з нею, він почувався так, наче його втягнуто в Патінко[14], світло мерехтить, металеві кульки хаотично рухаються і каскадами падають до різних кишень. Лінда-Лі не надто йому подобалася, але мусив її триматися, не міг дозволити, щоб вона викреслила його зі списку. Може, він поставить Деркача до неї в чергу – зробить йому послугу, здобувши так вдячність і рівність. Міркував, які дівчата подобаються Деркачеві. Досі не було жодних сигналів.

Але в торговельному центрі не було ні Вакулли, ні Лінди-Лі. Джиммі намагався зателефонувати Лінді-Лі, та її номер був недоступний. Тож Джиммі й Деркач кілька разів зіграли в «Тривимірну Облогу Вейко» в гральному залі, з’їли кілька «СояМоябургерів» – цього місяця без яловичини, як сповіщало меню на табло, – випили заморожене «Кавіжанкапучіно» та ще взяли по половині «Стрибатончика», щоб поповнити запаси енергії, а головне, додати стероїдів. Тоді кружляли критими переходами з фонтанами та пластиковою папороттю, слухаючи музику для купання у ванні, яку там завжди крутили. Деркач так і не розговорився, тож Джиммі мав уже сказати, що мусить іти додому виконувати домашні завдання, коли на горизонті з’явилася визначна картина: Дині Райлі з якимось чоловіком повернула до данс-клубу лише для дорослих. Вона змінила шкільний одяг, мала на собі вільний червоний жакет поверх обтислої чорної сукні, а чоловік обіймав її за талію під жакетом.

Джиммі штовхнув Деркача.

– Гадаєш, тримає руку їй на дупі? – запитав він.

– Це геометрична проблема, – відповів Деркач. – Опрацюй це.

– Що? – перепитав Джиммі. – Як?

– Задій свої нейрони, – промовив Деркач. – Крок перший: обчисли довжину чоловікової руки, використавши другу видиму руку за стандарт. Припущення: обидві руки приблизно однакові. Крок другий: обчисли кут згинання в лікті. Крок третій: обчисли кривизну дупи. Тут може виявитися потрібною апроксимація через брак доступних верифікації вимірів. Крок четвертий: обчисли розмір долоні, використавши видиму долоню, як зазначено вище.

– Я не числова людина, – сказав Джиммі, регочучи.

Але Деркач вів далі:

– Тепер треба розглянути всі можливі розміщення долонь. Талія: виключено. Верх правої сідниці: виключено. Дедуктивним методом визначаємо, що найбільш імовірними є низ правої сідниці або стегно. Можлива також позиція руки між двома сідницями, але це ускладнювало б об’єктові процес ходи, а не помічено ні накульгування, ні спотикання.

Він доволі добре копіював їхнього вчителя хімлабу – задій-свої-нейронні-ланцюги й уривчаста скута мова, схожа на гавкання. Більш, ніж доволі добре, – добре.

Тепер уже Деркач більше подобався Джиммі. Нарешті між ними знайшлося щось спільне, у хлопця принаймні є почуття гумору. Але Джиммі відчував і певну загрозу. Він сам був добрим імітатором, міг скопіювати майже всіх учителів. Ану ж Деркач виявиться кращим? Відчував, що водночас і ненавидить Деркача, і симпатизує йому.

Але наступними днями Деркач не влаштовував жодних публічних виступів.

Уже тоді Деркач мав щось особливе, думає Сніголюд. Не те щоб був популярним, але людей тішила його повага. Не лише дітей, а й учителів. Дивився на них так, ніби слухав, наче те, що вони казали, було вартим його цілковитої уваги, хоча він ніколи саме так не казав. Він викликав захоплення – не надмірне, проте достатнє. Випромінював потенціал, але потенціал чого? Ніхто цього не знав, тож люди його побоювалися. І ще це темне лаконічне вбрання.