Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 16

Тост

Сніголюд у подертому простирадлі сидить, згорбившись, на краю лісу, де трава, сланка й морський виноград зливаються з піском. Тепер, коли посвіжіло, він почувається не таким пригніченим. І голодним. От що можна сказати на захист голоду: завдяки йому принаймні знаєш, що ти ще живий.

Вітерець розвіває листя йому над головою, комахи стрекочуть і виводять трелі; червоне світло призахідного сонця падає на блоки веж у воді, підсвічуючи там де-не-де вцілілу шибку, наче вмикаючи розкидані лампи. Деякі з цих споруд мали на дахах сади, тепер вони заросли буйними кущами. Сотні птахів летять у небі в цьому напрямку, на ночівлю до своїх сідал. Ібіси? Чаплі? Чорні – баклани, це він точно знає. Вони сідають у темніше листя, крякаючи та сварячись. Якщо колись потребуватиме гуано, знатиме, де знайти.

По той бік галявини, на її південному боці, з’являється кролик, підстрибує, прислухається, зупиняється, щоб гігантськими зубами скубнути траву. Відсвічує в сутінках, зеленуватий блиск у ході якогось давнього експерименту запозичено з іридоцитів глибоководної медузи. У напівтемряві кролик здається м’яким і майже прозорим, як турецький рахат-лукум; ніби його хутро можна висмоктати, як цукор. Такі люмінесцентні зелені кролики існували вже за дитинства Сніголюда, хоча не були настільки великими, ще не вислизнули зі своїх кліток, не змішалися з дикою популяцією та не стали надокучливими.