Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 70

Дон Ґефні наздогнав Лорел і Дайну, якраз коли вони входили в ресторан.

– Я подумав, буде краще… – почав він і затнувся. Роззирнувся. – От лайно. Де він?

– Я не… – почала Лорел, але тут же поруч з нею озвалася Дайна:

– Тихше!

Її голова повільно оберталася, наче пошуковий прожектор з вимкнутою лампою. На якусь мить у ресторані завмерли геть усі звуки… принаймні ті звуки, які могла почути Лорел.

– Там, – нарешті промовила Дайна і показала в бік касового апарата. – Він ховається там. За чимсь.

– Звідки ти знаєш? – запитав Дон зсохлим, нервовим голосом. – Я не чую ні…

– Я чую, – спокійно сказала Дайна. – Я чую його нігті на металі. І чую його серце. Воно б’ється дуже швидко і дуже важко. Він на смерть переляканий. Мені його так шкода.

Раптом Дайна звільнила руку з пальців Лорел і рушила вперед.

– Дайно, ні! – верескнула Лорел.

Дайна на звернула уваги. Вона йшла до касового апарата, простягнувши руки, нашукуючи пальцями можливі перешкоди. Тамтешні тіні, здавалося, тягнуться до дівчинки, огортають її.

– Містере Тумі? Вийдіть, будь ласка. У нас нема наміру завдавати вам шкоди. Прошу, не бійтеся…

Якийсь звук почав здійматися з-поза касового апарата. То було тонке, пронизливе голосіння. То було якесь слово чи щось, що намагалося бути словом, але не мало сенсу:

– Тиііііііііі!

Креґ постав з-за своєї схованки – очі палають, різницький ніж піднятий, – раптом розуміючи, що це вона, вона одна з них, там, під тими темними окулярами, вона, одна з них, вона не просто ленґоліер, а передовий ленґоліер, та, яка скликає інших, скликає їх своїми мертвими сліпими очима.

– Тиііііііііі!

З тим самим вереском він кинувся до неї. Дон Ґефні відштовхнув Лорел собі з дороги, майже збивши її з ніг, і стрибнув уперед. Він діяв швидко, але недостатньо швидко. Креґ Тумі був божевільним і сам рухався зі спритністю ленґоліера. Він кинувся до Дайни скаженим спуртом. Прожогом – не те слово.

Дайна не зробила жодної спроби ухилитися. Вона вдивлялася зі своєї темряви в його темряву і тепер розвела руки, немов, щоб обійняти його, втішити його.

– Тиііііііііі!

– Усе гаразд, містере Тумі, – промовила Дайна. – Не бійте…

І тоді Креґ втопив різницького ножа їй у груди і кинувся повз Лорел у термінал, не перестаючи верещати.

Дайна якусь мить стояла на місці. Її руки знайшли дерев’яну колодку, що стирчала з переду її сукні, пальці дівчинки запурхали по держаку, вивчаючи його. Потім вона повільно, граційно опустилася на підлогу, перетворюючись на ще одну тінь серед темряви, що зростала.