Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 75

– Слухай уважно, Алберте, – сказав Нік. – Ми мусимо переправити її до літака, але для цього нам потрібні якісь ноші. На борту літака нічого такого нема, але тут вони мають бути. Де?

– Та ну, містере Гопвел, капітан Інґал таке мусить знати краще, ніж…

– Але капітана Інґала тут нема, – терпляче промовив Нік. – Мусимо впоратися ми самі.

Алберт наморщив лоба… а потім загадав про табличку, яку він бачив на нижньому поверсі.

– «Послуги аеропорту»? – промовив він. – Слушна табличка?

– Чорт, дуже слушна, – погодився Нік. – Де ти таке бачив?

– На нижньому поверсі. Поряд з ятками прокату автомобілів.

– Гаразд, – сказав Нік. – Ось як ми це зробимо. Ви з містером Доном Ґефні призначаєтеся шукачами і носіями нош. Містере Ґефні, я пропоную вам подивитися за стійкою біля гриля. Сподіваюся, там ви знайдете якісь гострі ножі. Я впевнений, що свій наш капосний приятель знайшов саме там. Візьміть один собі й один для Алберта.

Дон вирушив за стійку без жодного слова. З бару «Червоний барон» з цілим оберемком картатих, червоно-білих скатертин повернувся Руді Ворік.

– Мені дуже жаль… – почав було він знову, але Нік його обірвав.

Він усе ще дивився на Алберта, обличчя в англійця тепер було лише білим колом над глибшою тінню маленького тіла Дайни. Вже майже запала темрява.

– Можливо, ви не зустрінетеся з містером Тумі; я гадаю, звідси він утік неозброєним, у паніці. Я припускаю, що він або знайшов якийсь сховок, або полишив термінал. Але якщо ви все ж таки на нього наскочите, раджу вам найнаполегливішим чином не зачіпатися з ним, якщо тільки він сам не зробить цього необхідним.

Нік хитнув головою, поглянувши на Дона – той якраз повернувся з парою різницьких ножів.

– Ви обидва, чітко дотримуйтеся ваших пріоритетів. Ваша місія не в тому, щоб вхопити містера Тумі й притягти його до відповідальності. Ваша робота полягає в тому, щоби знайти ноші і якомога швидше принести їх сюди. Нам треба забиратися звідси.

Дон простягнув Алберту один з ножів, але той похитав головою і подивився на Руді Воріка.

– Можна мені натомість скатертину?

Дон подивився на Алберта так, ніби той сказився.

– Скатертину? Навіщо, заради Бога?

– Я покажу.

Алберт стояв на колінах біля Дайни, тепер він підвівся і вирушив за стійку. Почав роззиратися там, не знаючи точно, що саме шукає, але впевнений, що впізнає ту річ, щойно її побачить. Так і сталося. Засунутий вглиб, на полиці знайшовся старомодний двоскибковий тостер. Хлопець його дістав, висмикнув штепсель з розетки, а повернувшись туди, де його чекали інші, туго обмотав шнур навкруг тостера. Він розстелив скатертину і поклав тостер на одному з її кутів. Потім двічі перекинув тостер, загортаючи його в скатертину, наче якийсь різдвяний подарунок.

По кутах Алберт змайстрував тугі вузли «заяче вухо», створивши капшук. Коли він вхопив вільний кінець скатертини й підвівся, загорнутий тостер перетворився на каменюку в швигалці.

– Коли я був малим, ми любили гратися в Індіану Джонса, – сказав Алберт сором’язливо. – Я тоді зробив собі щось на зразок оцього й уявляв, ніби це в мене такий батіг. Одного разу ледь не зламав руку моєму брату Дейвіду. Я впакував у старе покривало противагу з віконного шнура, яку знайшов у гаражі. З дурості, гадаю. Я не знав, як сильно такою штукою можна вдарити. За це я отримав пекельної прочуханки. Може, на вигляд воно ніби дурня, але насправді працює ця штука доволі добре. Завжди працювала, принаймні.

Нік дивився на саморобну зброю Алберта з сумнівом, але не сказав нічого. Якщо серед темряви на нижньому поверсі Алберт почуватиметься комфортніше з загорнутим у скатертину тостером, хай буде так.

– Ну, тоді гаразд. Тепер ідіть, знайдіть ноші й принесіть їх сюди. Якщо їх не знайдеться там, де ті «Послуги аеропорту», пошукайте ще десь. Якщо ви нічого не знайдете протягом п’ятнадцяти хвилин – ні, призначимо десять, – просто повертайтесь сюди і понесемо її так.

– Цього не можна робити! – стиха скрикнула Лорел. – Якщо почнеться внутрішня кровотеча…

Нік скинув знизу на неї очима:

– Там уже є внутрішня кровотеча. А десять хвилин, я гадаю, це максимальний час, який ми можемо приділити цій справі.

Лорел розтулила було рота, щоб відповісти, заперечити, але її зупинив хрипкий шепіт Дайни:

– Він правий.

Дон засунув лезо ножа собі за пояс.

– Ходімо, синку, – сказав він.

Вони перетнули залу разом і вирушили вниз по ескалатору на перший поверх. Дорогою Алберт намотав кінець зарядженої скатертини собі на руку.