Читать книгу Чотири після півночі (збірник) - Стівен Кінг - Страница 86

Не пройшовши і півдороги вниз по ескалатору, Нік побачив проти ряду мертвих таксофонів чиюсь зігнуту постать. Неможливо було розібрати, то Алберт чи Креґ Тумі. Притримуючи лівою рукою собі праву кишеню, щоб не задзеленчало, англієць поліз туди і навпомацки вибрав з дріб’язку пару четвертаків. Стиснувши праву руку в кулак, він пропустив ті четвертаки собі між пальців, створивши таким чином імпровізований мідний кастет. І потім знову вирушив у нижній зал.

З появою Ніка постать біля таксофонів підвела голову. Це був Алберт.

– Не вступіть у блювотиння, – промовив він немічно.

Нік опустив четвертаки назад у кишеню і поспішив туди, де, наче той старий, що вельми переоцінив власну спроможність до фізичних вправ, впершись долонями собі в коліна, стояв хлопець. Він почув різкий, кислий запах блювотиння. Цей, а також пітний сморід страху, яким відгонило від хлопця, були надто знайомими йому запахами. Він запам’ятав їх з Фолклендів, а ще інтимніше з Північної Ірландії. Нік обняв лівою рукою хлопчика за плечі, і Алберт дуже повільно випростався.

– Де вони, Козирю? – тихо запитав Нік. – Ґефні й Тумі, де вони?

– Містер Тумі там, – показав хлопець на скоцюблену на підлозі фігуру. – Містер Ґефні в кабінеті «Послуги аеропорту». Я думаю, вони обидва мертві. Містер Тумі ховався в тому кабінеті. За дверима, я гадаю. Він убив містера Ґефні, бо містер Ґефні увійшов туди першим. Якби я ввійшов першим, він натомість убив би мене. – Алберт важко глитнув. – Потім я вбив містера Тумі. Я мусив. Він гнався за мною, розумієте? Він десь знайшов іншого ножа і погнався за мною.

Хлопець говорив таким тоном, що це помилково можна було б сприйняти за байдужість. Утім, Нік знав, що воно насправді. Аж ніяк не байдужість роздивився він у білій плямі Албертового обличчя.

– Ти можеш дати собі раду, Козирю? – спитав Нік.

– Не знаю, я до цього ніколи нікого не в-в-вбивав, – видав Алберт задавлене, нещасне схлипування.

– Розумію, – сказав Нік. – Це жахлива річ, але це можна пережити. Я знаю. І ти мусиш пережити це, Козирю. Нам ще треба довгі милі подолати, перш ніж можна буде заснути, і зараз нема часу на психотерапію. Ті звуки наближаються.

Він залишив Алберта і підійшов до скоцюбленої на підлозі фігури. Креґ Тумі лежав на боку з одною задертою рукою, яка частково прикривала йому обличчя. Нік перевернув його на спину, подивився, тихо присвиснув. Тумі був досі живий – чутно було його хрипке, деренчливе дихання, – але Нік заклався б власним банківським рахунком, що ця людина зараз уже не прикидається. Ніс він мав не просто проламаний; на вигляд його було знищено. Рот зяяв кривавим проваллям в оточенні потрощених решток зубів. А глибока, недобра вм’ятина в Тумі посеред лоба наштовхувала на припущення, що Алберт зробив певні творчі переобладнання в черепній кістці цього чоловіка.

– І все це він наробив якимсь там тостером? – пробурмотів Нік. – Ісус і Марія, Том, Дік і Гаррі чи бозна-хто. – Він випростався й підвищив голос. – Він не помер, Козирю.

Коли Нік відійшов, Алберт був нахилився знову. Тепер він повільно випростався і зробив крок у бік англійця.

– Ні?

– Прислухайся сам. У відключці, але все ще в грі. – «Хоча й ненадовго; судячи з його хрипів, ні». – Ходімо подивимося на містера Ґефні, можливо, він також вдало відбувся. А як там щодо нош?

– Га? – подивився Алберт на Ніка так, ніби той щойно був проказав щось іноземною мовою.

– Ноші, – повторив терпляче Нік, коли вони вирушили до прочинених дверей офісу «Послуги аеропорту».

– Ми їх знайшли, – сказав Алберт.

– Справді? Супер!

Просто у дверях Алберт зупинився.

– Зачекайте, – пробурмотів він, потім присів і почав навпомацки шукати Донову запальничку. І за хвильку вже знайшов. Вона була досі теплою. Хлопець підвівся. – Містер Ґефні по той бік стола, я гадаю.

Вони обійшли стіл, переступаючи через скинуті стоси паперів і кошик ВХІДНІ/ВИХІДНІ. Алберт підняв запальничку і крутнув коліщатко. З п’ятої спроби гніт зайнявся і слабенько горів протягом трьох чи чотирьох секунд. Цього вистачило. Нік встиг достатньо побачити вже у зблисках іскор, які викрешувало коліщатко запальнички, але йому не хотілося казати цього Алберту. Дон Ґефні лежав розпластаний на спині – очі розплющені, вираз жахливого здивування так і застиг на його обличчі. Отже, вдало відбутися йому не пощастило.

– Як так вийшло, що Тумі не запопав і тебе? – спитав, помовчавши хвильку, Нік.

– Я здогадався, що він тут, – сказав Алберт. – Навіть іще до того, як він ударив містера Ґефні, я вже знав.

Голос у нього все ще був змертвілим, тремтів, але почувався він трохи краще. Тепер, коли він навіч побачив бідного містера Ґефні – буквально подивився йому в очі, – почуватися він почав трохи краще.

– Ти почув його?

– Ні, я побачив оте. На столі, – Алберт показав на купку відірваних смужок.

– Щастя, що побачив. – Нік у темряві поклав долоню на плече Алберту. – Ти заслуговуєш на те, щоби залишатися живим, друже. Ти здобув цей привілей. Згода?

– Я намагатимусь, – сказав Алберт.

– Так і роби, синку. Це боронить від багатьох кошмарів. З тобою людина, яка це добре знає.

Алберт кивнув.

– Не занепадай духом, Козирю. Це все, що варто робити, – просто не занепадай духом, і все з тобою буде гаразд.

– Містере Гопвел?

– Так?

– Вам не важко було б мене більше так не називати? Зда… – Йому сперло дух, і він з силою прокашлявся. – Здається, мені це більше не подобається.