Читать книгу Ти змінив моє життя - Абдель Селлу - Страница 10

У моєму районі теж помирали люди від самотності й відчаю, як помирають у містах. Люди накладали на себе руки, найчастіше викидаючись із вікна. Щоразу це була ціла подія. У маленькому кварталі Боґренель нас жило кілька сотень, мабуть, до тисячі, всі одне одного знали. Було щось приголомшливе в раптовій загибелі одного з мешканців. Старі, які зазвичай сиділи по своїх квартирах, виходили на сходовий майданчик, щоб поговорити з сусідами. Але насправді вони ні про що не розмовляли. Деякі хотіли просто показатися іншим, продемонструвати, що вони співчувають цьому сердешному мсьє Бенбудауду, який усе-таки зламався. Інші намагалися виявити кмітливість, пояснюючи причини самогубства, відомі, звичайно, тільки їм.

– Юссеф більше не міг жити сам, він був надто нещасним після смерті дружини, скільки це вже пройшло?

– Уже п’ять років, але ви помиляєтеся, він покінчив із собою не через дружину.

Тиша, напруга, барабанний дріб. Співрозмовник стоїть із роззявленим ротом, чекаючи на розв’язку.

– Він покінчив із собою, бо прочитав лист!

– Он як? І що за лист йому надійшов сьогодні вранці?

– Ви не бачили, що він тримав у руках аркуш, коли розбився об землю?

Це правда. Старий Юссеф плигнув із восьмого поверху з повідомленням від податкової в руках. І це ж треба ще постаратися, щоб не впустити аркуш у польоті!

Пригадую іншого чувака, геть спитого француза, розчавленого під вагою свого зруйнованого життя. Він жив на сусідній сходовій клітці зі своєю жінкою, такою ж п’яничкою, як і він. Вона пішла від нього до іншого, і він викинувся з вікна. От тільки жив він на другому поверсі… Він зламав кістки й так і залишився лежати на спині: рука десь за потилицею, нога на рівні талії, проломлені ліктем ребра. Прибувши, рятувальники поглянули на цю понівечену ляльку, не знаючи, з якого кінця за неї взятися. Його загорнули в рятувальну ковдру, красиву, золотисту. Він помер у сяйві, бідний рогоносець.

Пригадую ще один випадок, який насмішив нас із товаришами, хоч це й було огидно. Лейла, товста жінка, яка ніколи не виходила з дому, стрибнула з сьомого поверху. Її тіло бебехнуло й репнуло на асфальті, ніби перестиглий помідор. Ще одна історія кохання: її хлопець привів до їхньої ж квартири іншу. Цього хлопця знайшли частково розкладеним у ліжку наприкінці наступного літа: у нього був рак на останній стадії, а нова Дульсінея поїхала у відпустку. Вона прибралася у двокімнатці і досі там живе.

А якщо так подумати, мені не щастило: постійно блукаючи містом, часто навіть не приходячи додому їсти, я був у нашому кварталі щоразу, коли хтось учиняв самогубство. Я завжди швиденько змивався. Одразу ж приїжджали поліцейські розслідувати справу. Хоча я ніколи не знав, чому вони мене шукають, я знав, що краще завжди їх уникати.

* * *

Мене розшукували у зв’язку з убивством на «Шатле – Ле-Аль». Уже тоді на Квадратній площі висіли камери спостереження, усе було знято, от тільки зображення виходило не найкращої якості, і з нього не можна було впізнати вбивцю. Високий чорний хлопець у спортивному костюмі й кросівках, куди вже банальніше? Мене ж вони впізнали. Варто сказати, що вони дуже добре мене знали. Щоразу, коли мене ловили, то тримали у відділку так довго, як дозволяв закон, а тоді обіцяли, що ми ще побачимось.

Одного ранку ми знову побачились під час дурної перевірки документів на приміському вокзалі, де я якраз прокинувся. Я вже майже не переступав поріг ліцею і не набагато частіше бував удома: я проводив ночі в приміських електричках, як хлопці з Шатле, з якими зависав увечері. Ми працювали аж до світанку, а коли починали ходити поїзди, ближче до четвертої чи п’ятої години, спускалися на станцію, навмання вибирали вагон і спали в ньому кілька годин. Час від часу я розплющував одне око, бачив типа в дешевому костюмі з краваткою, який вчепився у свій портфельчик на колінах, хіба що не прикріпив його до зап’ястя наручниками. Ми зустрічалися поглядами, не знаю, в чиєму було більше презирства. Я думав: «Іди гаруй, уперед, вставай далі на світанку, щоб отримувати свою мізерну зарплату. От у мене ще триває ніч».

І знову засинав, на щоці відбивалися шви сидіння, я, певно, пахнув далеко не трояндами, але в Парижі ними ніде не пахне. Із динаміків пролунало:

– Сен-Ремі-ле-Шеврез, кінцева. Просимо всіх пасажирів вийти з поїзда.

На вухо мені закричали:

– Абделю, Абделю, бляха, Абделю, прокидайся! Треба виходити з вагона! Поїзд їде в депо!

– Дай мені поспати…

Інший голос, сухіший, заговорив, поки його власник трусив мене за руку:

– Перевірка документів. Твої документи!

Урешті-решт я встав, позіхнув на всі тридцять два, хотів було глянути на годинник, але вчасно схаменувся. Планктон в уніформі міг здогадатися, що це не подарунок на перше причастя.

– Я б зараз з’їв круасанчик із кавою…

– Встав із тієї ноги, дуже добре!

Я зі скептичним виглядом простягнув документи, з ними, ясна річ, усе добре. Хоч народився я в Алжирі, та у Франції мав посвідку на постійне проживання, яку щойно поновили. Я навіть був у процесі отримання громадянства: у вісімдесятих роках будь-хто, хто прожив у Франції понад десять років, міг отримати паспорт країни. Я не парився. Мій брат, цей телепень, неуважно поводився з документами: його вислали до Алжиру в 1986-му. Белькасем і Аміна втратили сина, мабуть, того, якого вони хотіли б залишити, якби мали вибір. Другого довелося забирати з поліції.

– Селлу, тебе хочуть бачити в КР, ми тебе забираємо.

– КР? Це що таке – КР?

– Не прикидайся дурником. Ти чудово знаєш, що це таке, – карний розшук!

Я одразу ж зрозумів, що йдеться про вбивство на Шатле. Єдина достатньо серйозна справа, з якою можна заслужити аудієнцію на острові Сіте. Я знав, що нічим не ризикую: я був свідком, не більше, і не знав особи вбивці. Хоч раз я не мусив брехати. Не було сенсу хитрити: мене ні в чому не звинувачували, я міг сказати чисту правду. Зчинилася бійка, блиснув ніж, чувак осів на землю, кінець історії.

Але так почалися мої стосунки з карним розшуком.