Читать книгу Ти змінив моє життя - Абдель Селлу - Страница 3

Я не пам’ятаю Алжира – міста, де я народився. Я цілковито забув його запахи, кольори, звуки. Знаю тільки, що, прибувши до Парижа в 1975 році, коли мені було чотири, я не почувався не у своїй тарілці. Батьки сказали мені:

– Це твій дядько Белькасем. Це твоя тітка Аміна. Тепер ти їхній син. Ти залишаєшся тут.

На кухні крихітної двокімнатної квартирки пахло кускусом і спеціями, як удома. Просто стало трохи тісніше, тим більше що разом зі мною привезли й мого брата, старшого на рік. Сестра, найстарша з нас, залишилася вдома. Дівчатка надто корисні, щоб їх віддавати. Вона мала допомагати мамі з двома іншими дітьми, які народилися після мене. Таким чином у родини Селлу з Алжира залишилося троє дітлахів, чого було цілком достатньо.

Починається нове життя, і перша новина: мама більше не мама. Тепер її не можна так називати. Не можна навіть думати так про неї. Тепер Аміна – моя мама. Вона така щаслива враз стати матір’ю двох синів, адже давно втратила надію, що зможе сама народити дітей. Вона гладить нас по голівках, садить собі на коліна, цілує пучки пальчиків, клянеться, що нам не бракуватиме любові. От тільки ми навіть не знаємо, що воно таке – любов. Нам завжди давали житло, харч, про нас піклувалися, нас колисали ночами, коли ми хворіли, це ясно, але ніхто не робив із мухи слона, усе було цілком природно. Я вирішую, що й тут буде так само.

Друга новина: Алжира більше не існує. Віднині ми живемо в Парижі на бульварі Сен-Мішель, у самому серці французької столиці, і – так, тут, як і вдома, нам можна піти погратися. Надворі, здається, трохи прохолодніше. Чим там пахне? Чи сонце так само чавить брук, як чавило асфальт мого рідного міста? Чи з таким же завзяттям сигналять автівки? Я йду глянути, за мною хвостиком – братик. У сміховинно маленькому скверику абатства Клюні я помічаю лише одне: інші діти розмовляють не так, як ми. Мій брат, цей тюхтій, не відлипає від мене, наче боїться їх. Дядько, новий тато, заспокоює нас рідною мовою. Ми швидко вивчимо французьку в дитсадку. Наші портфелі готові.

– Завтра, дітки, вам рано вставати. Ну, це не причина лягати з курми. У нас кури не лягають!

– У нас, дядьку? Але де це – у нас? В Алжирі? Це ж в Алжирі кури не лягають, хіба ні, дядьку?

– Хай там як, там вони лягають раніше, ніж французькі кури.

– А ми – ми тепер хто, дядьку? У нас – це де?

– Ви – алжирські курчата на французькій фермі!

Третя новина: відтепер ми житимемо в країні, мову якої вивчимо, але залишаємось і назавжди залишимось тими, ким були від першого ж вдиху. Усе це трохи складно для хлопчиськів, і я вже відмовився від будь-яких інтелектуальних зусиль. Брат хапається за голову, ще більше втискається мені в спину. Як же він мене дратує… Я не знаю, на що схожий французький дитсадок, але одразу ж вигадую собі девіз, який залишиться зі мною на роки: поживемо – побачимо.

Я тоді й близько не уявляв, яку колотнечу сіятиму в цьому пташнику. Утім, я не мав жодних злих намірів. Я був найневиннішим дитям. Усе просто: якби я не був мусульманином, то мав би німб над головою.

Ішов 1975 рік. Бульваром Сен-Мішель їздили автомобілі «Рено Альпін», «Пежо 304», «Сітроен 2CV». «Рено 12» уже здавалися старомодними, якби я вибирав, то зупинився б на «Рено 4L», яка принаймні ні на що не претендувала. Хлопчик міг сам-один перейти вулицю, і жоден поліцейський з відділу у справах неповнолітніх не став би офіційно брати його під захист правоохоронних органів. Місто, вулиці, свобода – усе це не вважалося небезпечним. Час від часу можна було зустріти п’яного від алкоголю та втоми типа, але люди вважали, що він сам вибрав своє становище безхатька, і давали йому спокій. Ніхто не заморочувався почуттям провини. Навіть найбідніші легко ділилися з ним кількома сантимами.

Ми з братом, наче двоє пашів у джинсах кльош і сорочках з видовженими комірцями, сиділи у вітальні квартири, яка від нашого приїзду також слугувала спальнею батьків. На екрані чорно-білого телевізора якийсь хирлявий лисий чоловічок тупав ногами від злості, бо не міг упіймати Фантомаса. Ще він танцював на вулиці Розьє, вдаючи з себе рабина. Я зовсім не знав, що таке рабин і в чому іронія ситуації, але все одно насолоджувався видовищем. Двоє дорослих дивилися, як їхні нові діти вибухають гучним сміхом. Це радувало їх набагато більше за викрутаси й кривляння Луї де Фюнеса. У ті самі часи Жан-Поль Бельмондо бігав дахами в білому костюмі, він вважав себе «чудовим», мені ж здавався недоречним. Набагато більше я захоплювався Шоном Коннері в сірому светрі з високим коміром. У нього принаймні завжди була ідеальна зачіска, він діставав із кишень неймовірні пристрої, які у зразковій тиші потрапляли в ціль за кожного пострілу. Найвищий клас мав ім’я – Джеймс Бонд, і родом він був з Англії. Розлігшись на східному дивані, я смакував кожен момент, не турбуючись про майбутнє й ніколи не згадуючи про минуле. Жити було просто, як дихати.

У Парижі моє ім’я залишилося таким самим, як і в Алжирі: Абдель Ямін. Арабський корінь «абд» означає «поклонятися», «ель» – це артикль чоловічого роду. Поклонятися Яміну. Я смоктав фініки, Аміна збирала кісточки.