Читать книгу Ти змінив моє життя - Абдель Селлу - Страница 5

У моєму новому районі є статуя. Точно така ж, як у Нью-Йорку, я бачив її по телевізору. Ну, може, трохи менша, але мені шість років, я крихітний, так чи інакше, вона здається величезною. Це жінка, загорнута в простеньке простирадло, вона піднімає до неба смолоскип, а на голові в неї – дивна корона з колючок. Тепер я мешкаю в 15-му окрузі. Прощавай, крихітна квартирко в старому Парижі, яка мене дратувала, віднині ми мешканці Боґренелю – новісінького кварталу, усипаного хмарочосами, як в Америці! Селлу отримали квартиру на другому поверсі восьмиповерхового будинку з червоної цегли без ліфта. Тут ми мешкаємо, як і в будь-якому ашелемі[9] в Сен-Дені, Монфермеї чи Кретеї[10]. От тільки вікна виходять на Ейфелеву вежу. Та й узагалі, я вважаю себе хлопцем із передмістя.

Під нашим кварталом побудували гігантський торговий центр з усім необхідним, тільки спускайся і насолоджуйся. Не знаю, чи гарно так казати, але всі ніби зі шкіри пнуться, щоб спростити мені життя.

На касі «Прізюнік» на відстані моєї маленької витягнутої руки висять пластикові пакети. А поруч – полички з найрізноманітнішими речами та ласощами. Я обожнюю дозатори з драже «Пец», це такі собі запальнички з іграшковими головами: натискаєш на неї, з’являється цукерка, залишається тільки покласти її на язик. Я швидко збираю неабияку колекцію. Вечорами я розставляю в правильному порядку героїв своїх улюблених мультиків. Мій брат, цей кайфолом для злодюжок, запитує мене:

– А звідки у тебе дозатор із братами Гавс, Абделю Яміне?

– Подарували.

– Я тобі не вірю.

– Стули пельку, бо зараз як дам.

Він слухається.

Ще мені дуже подобаються кораблі, підводні човни та крихітні автівки для ванни: повертаєш ручку збоку, механізм заводиться, і машина рушає. Я кілька разів наповнюю ними цілі пакети. Спершу я заходжу в магазин, як і всі, хто прийшов сюди по покупки, розгортаю пакет, вибираю товари з вітрини, складаю і йду. Одного дня виявляється, що я дещо пропустив. На думку директора магазину, я мав би зайти на касу.

– У тебе є гроші?

– Навіщо мені гроші?

– Щоб оплатити все, що ти щойно взяв!

– А що я взяв? Це? Це коштує грошей? А мені звідки знати? І взагалі, пустіть руку, боляче!

– Де твоя мати?

– Не знаю, вдома, напевно ж.

– А де твій дім?

– Не знаю, десь.

– Добре. Якщо ти такий упертий, я відведу тебе до відділення.

Тут я, відверто кажучи, геть заплутався. Я знаю, що таке поштове відділення, я не раз ходив туди з Аміною. Ми купуємо марки або заходимо в телефонну кабінку, звідки вона дзвонить двоюрідним сестрам до Алжира. Як це пов’язано з «Пец»? Ага, раптом я розумію! У поштовому відділенні також можна отримати гроші. Простягаєш папірець із цифрами та підписом у віконце, а жіночка натомість дістає з маленької шухляди купюри по сто франків. Я нажахано підводжу погляд на директора магазину, який міцно тримає мене за руку.

– Мсьє, немає сенсу йти на пошту. Я не зможу вам заплатити, у мене нема папірця!

Він дивиться на мене з тупим виглядом, ніби нічого не розуміє.

– Про що ти? Поліцейські вирішать цю проблему, не хвилюйся!

То цей тип – безнадійний йолоп. На пошті немає поліцейських, а навіть якщо ми їх знайдемо, не думаю, що вони заплатять за мої цукерки…

Ми заходимо в сіре приміщення. Це не те відділення, де я бував. На стільцях уздовж стіни сидять люди, чоловік у синій формі розглядає нас з-за столу. Директор навіть не вітається. Він, не роздумуючи, нападає.

– Мсьє, привів ось вам юного злодія, якого спіймав на гарячому у своєму магазині!

На гарячому… Цей тип передивився «Коломбо» по телику… Я роблю гримасу й нахиляю голову набік – намагаюся походити на курча Калімеро, коли воно готується просюсюкати культову фразу: «Це нецесно. Це справді дузе нецесно!» Директор додає, простягаючи мою здобич черговому приймальні:

– Погляньте! Повний пакет! І, б’юся об заклад, це не вперше!

Поліцейський його спроваджує.

– Усе гаразд, залиште його нам. Ми про все подбаємо.

– О, тільки ж зважте, я наполягаю, щоб його покарали! Хай буде йому урок! Я більше не хочу бачити його у своєму магазині!

– Мсьє, я ж кажу – ми про все подбаємо.

Нарешті він іде. Я залишаюся на місці, не ворушусь. Уже не вдаю з себе маленьку бідолашну жертву кричущої несправедливості. Власне, я щойно усвідомив, що мені начхати на те, як розгортатимуться події. І не те що я нічого не боюсь, я навіть не знаю, чого мені боятися! Якщо просто на рівні мого зросту висіли пакети і так само в зоні досяжності лежали цукерки, можна було б очікувати, що я пригощусь, хіба ні? Я довірливий, я думав, що ті речі там саме для цього – жуйки «Каламбар», полунички «Гарібо», «Пец» із Міккі-Маусом, Ґрендайзером, капітаном Гарлоком…

Поліцейський майже не дивиться на мене, він веде мене до якогось кабінету, де представляє двом колегам.

– Директор «Прізюніка» спіймав його, коли він спустошував полиці.

Я тут же реагую.

– Не полиці! Тільки стійки біля кас, там, де цукерки!

Двоє інших ніжно всміхаються мені. Тієї миті я ще цього не усвідомлюю, але в цій установі я більше ніколи не побачу таких лагідних облич.

– Ти любиш цукерки?

– Ну, так, ясна річ.

– Ясна річ… Тоді скажи своїм батькам, щоб віднині вони тобі їх купляли, гаразд?

– Так… Гаразд.

– Дійдеш сам додому?

Я киваю.

– Що ж, дуже добре. Шуруй.

За мить я вже стою в дверях. Я чую, як вони кепкують над директором за моєю спиною.

– Ні, ну а що він собі думав? Що ми кинемо малого за ґрати?

Я молодець. Мені вдалося сунути до кишені три желейні ведмедики, вкриті шоколадом. Я чекаю, поки не зайду за ріг, щоб поласувати першим із них. Коли я підходжу до будинку, в мене досі повний рот цукерок. Я зустрічаю брата, який з мамою повертається з магазину. Він одразу ж щось запідозрює.

– Що ти їси?

– Ведмедика.

– І де ти його взяв?

– Подарували.

– Я тобі не вірю.

Я всміхаюся, показуючи зуби. Звісно ж, чорні від глазурі.