Читать книгу Ти змінив моє життя - Абдель Селлу - Страница 6

Французи підростають із поводком довкола шиї. Це заспокоює їхніх батьків. Вони контролюють ситуацію. Ну… їм так здається. Я дивився, як ці батьки зранку приходять до школи. Тримають своїх чад за ручку, доходять до шкільного паркану, підбадьорюють перед заняттями своїми дурницями:

– Працюй сумлінно, дорогенький, будь слухняним!

Вони думали, що дають дітям достатньо сил для боротьби в безжальних джунглях внутрішнього двору, де їх і самих задирали тридцять років тому. Насправді діти від цього тільки слабшали.

Щоб уміти битися, треба вже мати досвід. І що раніше, то краще.

Я був найнижчим, не найміцнішим, але завжди нападав першим. Я щоразу вигравав.

– Віддавай мені свої кульки.

– Ні, вони мої.

– Ану бігом, кажу тобі.

– Ні, не хочу!

– Ти впевнений?

– …Добре! Добре! Віддаю…

Уроки мене не цікавили, але лише тому, що нас сприймали за справжніх клоунів. Поклонятися Яміну – так мене назвали. І що, я виставлятиму себе на посміх, декламуючи перед усім класом історію про бика і жабу? Це ж для малюків.

– Абделю Яміне, ти вивчив вірш?

– Який вірш?

– Байку Жана де Лафонтена, яку ти мав вивчити на сьогодні.

– Жана з фонтана? А чому не Манон з джерела?[11]

– Оце так! Мсьє знає Паньоля!

– Я більше люблю Ґіньйоля[12].

– Селлу, геть із класу…

Я обожнював, коли мене виганяли з уроку. Це найпринизливіше, на думку вчителя, покарання давало мені, поміж іншого, чудову нагоду «отоваритися». Чи то архітектор паризьких шкіл не передбачив, що колись в одну з них проникне злодюжка Абдель, чи то він вирішив полегшити мені роботу: вішаки розміщувалися не в класах, а в коридорах! А що можна знайти в кишенях пальт? Франк чи два, а у вдалі дні навіть п’ять, йо-йо, печиво, цукерки! А мене вигнали з уроку – яке щастя…

Я уявляв, як увечері дітлахи повертаються додому, хлипаючи:

– Мамо, я не розумію, моя монетка зникла…

– Ну от, ти знову не пильнував своїх речей. Більше не дам тобі грошей, так і знай!

Атож, до наступного разу, а наступна здобич малого Абделя буде не гіршою…

Того дня, коли мені виповнилося десять років і вчитель подарував мені на день народження прогулянку коридором, я натрапив на шматок паперу на вагу золота. Він був надійно схований у пальті однієї дівчинки під біло-рожевим носовичком. На дотик він був цупкішим за банкноту, більшим за квиток у кіно, але важко було вгадати, що саме я знайшов. Я витягнув руку з кишені. Фото. Це було фото власниці пальта, але не простий портрет. Це називається американський план: від маківки до пояса. І дівчинка була гола.

Визнаю: хоч я був замалий для такої знахідки, але для самого факту – аж ніяк. Я одразу ж збагнув, яку вигоду можна отримати з такої штуки.

– Ванессо, моя маленька Ванессо, у мене є дещо, що, здається, належить тобі…

І, вдаючи, ніби щипаю себе за соски:

– Уже ростуть, га?

– Абделю, віддай негайно фото.

– О ні, воно надто гарне, залишу його собі.

– Поверни, а то…

– А то що? Розповіси директору школи? Я впевнений, що він теж хотів би побачити.

– Чого ти хочеш?

– П’ять франків.

– Гаразд. Завтра принесу.

Наші торги тривали ще кілька днів. П’яти франків було недостатньо: я просив ще і ще. Це була гра, я розважався, як дурний, але Ванесса, яка не вміла програвати, зуміла покласти цьому край. Одного вечора, коли я повернувся додому, батьки взяли мене за руку.

– Абделю, ми йдемо до відділення.

– Ви маєте на увазі, до поштового відділення?

– Ні. Не до поштового. Нас викликають до поліції. Що ти накоїв?

– Гм, якщо чесно… Не знаю…

Я добре знав, але думав про щось ганебніше за свій жалюгідний шантаж. Коли поліцейський роз’яснив причину виклику, я мало не зітхнув із полегкістю.

– Мсьє Селлу, вашого сина Абделя Яміна звинувачують у вимаганні коштів.

Надто складно сказано для Белькасема. Та я й сам не зрозумів, поки він не назвав імені Ванесси. Я пішов, пообіцявши повернути фото власниці наступного ж дня. Батьки нічого не зрозуміли в цій історії, вони пішли за мною, не буркнувши ні слова, не ставлячи жодних запитань. Мене не покарали ні вдома, ні в школі.

Через багато років я дізнався, що директора школи посадили до в’язниці: він займався шахрайством, зокрема цупив гроші з каси шкільного кооперативу. Обкрадати дітей – так, якщо чесно, не годиться.