Читать книгу Ти змінив моє життя - Абдель Селлу - Страница 7

Щоранку я снідав дорогою до школи. Постачальники залишали ящики перед дверима ще зачинених магазинів і спокійно їхали собі далі. Кожен пакунок був обгорнутий у пластикову плівку. Достатньо одного надрізу – і пригощайся. Пачка печива «Сен-Мішель» тут, баночка апельсинового соку там. Я не бачив у цьому нічого поганого: усе це стояло просто на тротуарі, тобто знову-таки на відстані витягнутої руки. І, якщо чесно, однією пачкою печива більше, однією менше… Я ділився з Махмудом, Нассімом, Аюбом, Макоду, Бокарі. Я дружив з усіма хлопчаками в Боґренелі, серед яких було небагато Едуарів, Жанів чи Луї. Не тому що ми не хотіли з ними водитися, а тому що вони самі не бажали в нашу компанію. Хай там як, я радше був самітником, хоч водночас і верховодою. Мій девіз був: «Хто мене любить, іде за мною»[13], – а коли я обертався, то виявляв, що за мною пішло аж надто багато.

Ми зависали на «плиті»[14], бетонованому майданчику між хмарочосами, над підземним торговим центром, – це була наша місцина для розваг. Ми були гарні, вдягнуті за останньою модою в речі таких марок, які належало носити. Куртка «Шевіньон», джинси «Левайс» з вирізами збоку і «латками» з принтом «Барберрі». Спортивний костюм «Адідас» із трьома смужками. До речі, він нині повертається в моду. Поло «Лакост», до якого я досі небайдужий. Я й зараз дуже люблю крокодильчика на кишені сорочки.

Уперше мене спіймали в магазині «Гоу спорт», який я до того обчищав уже кілька разів. Раз плюнути: я заходив, вибирав речі, які мені подобались; у кабінці натягав їх одна на одну і йшов собі геть, ніким не помічений. Просто трішки товстішим, ніж прийшов. Я кажу про ті часи, коли охоронців і систем безпеки не існувало. Піджаки висіли на вішаках з рукописним цінником, причепленим до петлиці. Одного дня з’явилися такі собі захисні кліпси, які нібито неможливо зняти. Утім, їх можна було відчепити скріпкою, лише здогадавшись, як саме. Клепки мені ніколи не бракувало, та й часу я не гаяв.

Я дуже рано перестав ходити з батьками на їхні недільні прогулянки в Тюїльрі, до звіринця Саду рослин чи зоопарку Венсен. У неділю по обіді ми всі дрімали перед «Старскі та Гатч», поки по мене не заходив Ясін, Нордін чи Брагім. Ми спускалися на плиту й вигадували, чим зайнятися, що б нового втнути.

У святий день торговий центр був зачинений. Незручно – не підеш «скуплятися». Хоча… Що заважало нам зайти досередини? Ці металеві двері, он там, ведуть до магазину, хіба ні? Зрештою, чим ми ризикуємо…

НІЧИМ.

І ось доказ.

* * *

У магазині «Гоу спорт» поруч із кабінками для примірювання є двері, над якими висить маленька табличка. На ній білими літерами на зеленому фоні написано: «Аварійний вихід». Коли продавець шукає річ, якої немає в торговому залі, він заходить за ці двері й повертається з потрібним розміром у руках. Із цього я зробив два висновки: по-перше, за цими дверима склад товарів, по-друге, з комірчини є вихід надвір. Навіть ідіот інспектор Ґаджет розібрався б.

І цей самий вихід – просто перед нами: металеві двері, подібні до тих, що я бачив у кінотеатрах. Абсолютно пласкі ззовні, без жодних ручок, адже замка в них немає, вони відчиняються зсередини натисканням на велику металеву горизонтальну перекладину. Таким чином, у разі пожежі, навіть якщо до неї кинеться одразу кількадесят людей, вона піддасться від першого ж натиску. Ясна річ, знадвору їх теоретично відчинити не можна. За допомогою нехитрого пристрою – штихеля, – я підважую стулку, Ясін тягне двері на себе, і ми прослизаємо до печери Алі-Баби.

Але чекай, що це за рамка, під якою ми щойно пройшли? Ми такого ще ніколи не бачили. Та нехай, ми тут не з туристичною метою. Я кладу штихель у кишеню куртки, і ми починаємо досліджувати доступні нам блага. Вони переважно складені й упаковані в целофан, через що не дуже зручно перевіряти, чи подобається нам певна модель і чи підходить вона за розміром. Ясін дещо відкопав.

– Абделю! Диви, які штани! Крутяк!

Я підводжу погляд на приятеля, який стоїть до мене обличчям. Джинси і справді гарні. А от німецька вівчарка, що шкірить зуби просто за його спиною, – зовсім не така гарна. Я простежую очима за поводком, і мій погляд падає на руку, майже таку ж волохату, як і сам собацюра. Переводжу погляд ще вище і бачу квадратну голову в кашкеті. О.Х.О.Р.О.Н.А. Отже, жодних сумнівів бути не може.

Сторож хапає Ясіна за комір куртки.

– Сюди, обидва.

– Але мсьє, ми нічого не зробили!

– Стули пельку!

Він виводить нас із комірчини через маленькі дверцята, цього разу з боку торгового центру, і зачиняє в туалеті для персоналу. Клац-клац, туалети замикаються ззовні! Я сміюся на всю горлянку.

– Ясіне, ти таке бачив? Ото хитруни! Вони передбачили, що їхній нужник може слугувати камерою для спійманих на гарячому злодіїв. А що, оптимізація простору!

– Перестань реготати, ми вляпались.

– Та ні, чого? Ми нічого не взяли!

– Бо не встигли. І ми все-таки вдерлися до магазину.

– Хто вдерся? Ти? Ти вдерся до магазину, Ясіне? Звичайно, ні, і я теж – ні! Двері були відчинені, ми просто зайшли!

На цих словах я знімаю кришку бачка і ховаю в нього штихель.

Через кілька хвилин собачник повертається з двома поліцейськими. Ми викладаємо їм свою версію подій. Сторож не дурний, але й не здатний нічого довести, відпускає фліків і випроводжає нас туди, звідки ми прийшли.

– Щоб ви знали, хлопці, оця рамка – це сигналізація. Коли під нею хтось проходить, у будці охорони запалюється червона лампочка.

Я вдаю захват перед цим новітнім дивом техніки.

– А, добре. Дуже зручна штука.

– Дуже.

Металеві двері клацають за нашими спинами. Ми йдемо на плиту до інших хлопців із району, ледь не лускаючи зі сміху.

Найбільшу свою крадіжку, мається на увазі за розміром, я здійснив ще до десяти років. Я схопив машинку в магазині іграшок «Блакитний поїзд» у тому ж торговому центрі Боґренелю. Справжній електричний автомобіль, в який можна сідати! Пам’ятаю, як спускався сходами, тримаючи те одоробло на голові, біг з усіх ніг, поки директор магазину гнався за мною назирці.

– Стій, хулігане, стій!

Та штуковина коштувала цілий статок.

Після того кожен із нас випробував її на плиті. Їздила вона так собі. Чесно кажучи, своїх грошей вона не вартувала.