Читать книгу Ти змінив моє життя - Абдель Селлу - Страница 2

Коли Ерік Толедано й Олів’є Накаш під час написання сценарію до фільму «Недоторканні»[1] забажали поговорити з Абделем, він відповів їм: «Зверніться до Поццо, я йому довіряю». Коли я працював над новою редакцією «Другого дихання», яка вийшла однією книжкою з «Дияволом-охоронцем», і попросив його допомогти пригадати деякі наші пригоди, він знову відмовив. Абдель не говорить про себе. Він діє. Цей чоловік, неймовірно енергійний, щирий і нахабний, був поруч зі мною впродовж десяти років. Він підтримував мене на кожному болісному етапі мого життя. Спочатку він допомагав, коли помирала моя дружина Беатріс, потім витягнув з депресії після її смерті й, урешті-решт, повернув мені смак до життя…

Упродовж цих десяти років ми знайшли один в одному чимало спільного: ми не любимо пригадувати минуле, планувати майбутнє, натомість нам важливо жити (чи виживати) цієї конкретної миті. Страждання, що пожирало мене, вбиває пам’ять, Абдель не хотів пригадувати своєї юності, як я здогадувався, бурхливої. Ми обидва позбавились від будь-яких спогадів. Протягом усього цього часу я дізнався лише окремі деталі його історії, якими він сам захотів зі мною поділитися. Я завжди поважав його сором’язливість. Дуже швидко він став частиною сім’ї, хоч я ніколи не бачився з його батьками.

У 2003 році після успішного випуску передачі «Життя приватне, життя публічне», де дует Абдель – Поццо розривав публіку своєю нестандартністю, Мірей Дюма вирішила зняти про наші пригоди документальний фільм під назвою «До самого скону» тривалістю близько години. Упродовж кількох тижнів за нами постійно ходили двоє журналістів. Абдель чітко дав їм зрозуміти, що вони не мають запитувати близьких про його минуле… Вони не послухалися, і Абдель вергав громи… Він не лише сам не хотів говорити про себе, а й не хотів, щоб про нього розповідали інші!

Минулого року, здається, усе змінилося. З яким подивом я слухав його досить відверті відповіді на запитання Матьє Вадеп’є – художника-постановника, який знімав додаткові матеріали для DVD «Недоторканних»! За три дні, що ми провели разом в Ес-Сувейрі (Марокко), я дізнався про Абделя більше, ніж за п’ятнадцять років дружби. Він дозрів до того, щоб розповісти про свою долю, усе своє життя – до, під час і після нашої зустрічі.

Який пройдено шлях – від мовчанки впродовж двадцяти років до задоволення, яке він отримував, розповідаючи про свої витівки і ділячись думками! Абделю, ти завжди мене дивуватимеш… Яким щастям було прочитати книжку «Ти змінив моє життя». Я впізнаю в ній його гумор, любов до провокацій, жагу до життя, доброту, а тепер і його мудрість.

Що ж, судячи з назви, я нібито змінив його життя… Хай там як, я не сумніваюся, що він змінив моє. Повторюю: він підтримував мене після смерті Беатріс і намагався повернути смак до життя з радісним завзяттям і рідкісною чуйністю.

Одного дня він повіз мене до Марокко… Там він зустрів свою дружину Амаль, а я – свою другу дружину Хадіджу. Відтоді ми регулярно збираємось сім’ями. «Недоторканні» стали «Дядечками».

Філіпп Поццо ді Борґо

Я біг з усіх ніг. У ті часи я був у гарній формі. Погоня почалася на вулиці Ґранд-Трюандері[2] – навмисне й не вигадаєш. Ми з двома приятелями щойно поцупили в якогось сердешного міщанського хлопчини його плеєр – класичний «Соні», навіть трохи допотопний, уже застарілої моделі. Я збирався пояснити тому хлопцю, що насправді ми робимо йому послугу, адже, коли він прийде додому, татко швиденько купить йому кращий плеєр, зручніший у використанні, з якіснішим звуком і місткішою батареєю… Але я не встиг.

– Стояти! – гукнув якийсь голос.

– Ані руш! – заволав інший.

І ми дременули.

На вулиці П’єра Леско я почав маневрувати між перехожих із надзвичайною спритністю. Легко, по- справжньому майстерно. Як Кері Ґрант у стрічці «На північ через північний захід». Або як ховрашок із дитячої пісеньки, хіба що з однією великою відмінністю: він пробігся цим шляхом, але, мабуть, не повернеться отим… Повертаючи праворуч, на вулицю Берже, я подумав, чи не заскочити мені до Ле-Аль[3]. Погана ідея: на вході біля ескалаторів юрмилося забагато людей. Я так само різко звернув ліворуч, на вулицю Бурдонне. Від дощу бруківка стала слизькою, я не знав, у кого з нас – у фліків[4] чи в мене – підошви краще підходять до мокрої поверхні. Мої мене не підвели. Я був Спіді Ґонсалесом, я гнав на повну, а за мною мчали двоє злих котів Сильвестрів, готових мене зжерти. Я дуже сподівався, що цей епізод завершиться так само, як у мультфільмі. На набережній Межіссері я наздогнав одного з приятелів, який зірвався з місця на секунду раніше за мене і був кращим спринтером. Я кинувся за ним на Новий міст, відстань між нами скоротилася. Крики поліцейських стихали за нашими спинами, мабуть, вони вже втомлювалися. Нормально, ми вийшли героями… Звісно, я не став ризикувати й повертатися, щоб перевірити.

Я біг з усіх ніг, аж майже зовсім з них збився. Я дуже втомився і не уявляв, як зможу добігти в такому темпі до Данфер-Рошро. Щоб покінчити з цим, я перескочив парапет скраю моста, який не дає пішоходам упасти в річку. Я знав, що по той бік зможу стати на карниз сантиметрів п’ятдесят шириною. П’ятдесяти сантиметрів мені було достатньо. У ті часи я мав гарну фігуру. Я скрючився, глянув на каламутні води Сени, що плинули за течією до мосту Мистецтв, черевики фліків уже гупали асфальтом, дедалі гучніше й гучніше, я затримав дихання, сподіваючись, що ці звуки, досягнувши піку, підуть на спад. Абсолютно не усвідомлюючи небезпеки, я не боявся впасти. Я не знав, де мої приятелі, але вірив, що вони й собі хутко відшукають надійну схованку. Коли курчата[5] пробігли, я, шкірячись, покудкудакав у комір светра. Під моїми ногами вигулькнула баржа, я мало не підскочив від подиву. Постояв там іще якусь мить, щоб відновити дихання. Хотілося пити, я залюбки ковтнув би кока-коли.

Я не був героєм. Уже тоді знав, що я не герой, але мені було п’ятнадцять, я жив, ніби дика тварина. Якби я мусив тоді розповісти про себе, описати себе за допомогою речень, прикметників, епітетів і всієї тієї граматики, якою мене напхали в школі, я опинився б у скрутному становищі. Не тому, що я не вмів висловлюватися, я завжди був красномовним, а тому, що тоді я мав би зупинитися й поміркувати. Поглянути на себе в дзеркало, замовкнути на якусь мить – а це для мене досі важке завдання, навіть зараз, коли мені вже за сорок, – і дати визріти думці. Мої судження про себе самого, за умови, що вони чесні, могли б виявитися незручними. Нащо мені було звалювати на себе таку задачку? Ніхто мене про це не просив ні вдома, ні в школі. До речі, я мав безпомилковий нюх на запитання. Хтось лише збирався спитати в мене бодай щось, як я вже зникав по-англійськи. Підлітком я швидко бігав: я мав сильні ноги і беззаперечні причини бігати.

Щодня я стирчав на вулиці. Щодня я давав поліцаям нову причину гнатися за мною. Щодня я вправлявся у швидкості то в одному, то в іншому районі столиці – надзвичайного парку атракціонів, де все дозволено. Мета гри: загарбати все так, щоб не загарбали тебе. Я не потребував нічого. Я хотів усього. Я ріс у гігантському магазині, де кожен спокусливий товар був безкоштовним. Якщо правила й існували, я їх не знав. Ніхто не потурбувався пояснити їх мені вчасно, а потім я вже нікому не давав заповнити цю прогалину у вихованні. І був цим задоволений.

Одного жовтневого дня 1997 року мене збила вантажівка. Перелом стегна, розтрощена ліва нога, складна операція та кілька тижнів реабілітації в Ґарші. Я перестав бігати, почав потроху набирати вагу. За три роки до цієї аварії я познайомився з чоловіком, прикутим до візка після нещасного випадку на параплані – Філіппом Поццо ді Борґо. На якийсь час ми опинилися в рівних умовах. Інваліди. Коли я був хлопчиськом, це слово означало для мене лише станцію метро, достатньо широку еспланаду, щоб нишком провертати свої трюки, пильнуючи людей у формі, класний ігровий майданчик[6]. Кінець забавкам, принаймні на деякий час, тоді як Поццо, з паралізованими усіма чотирма кінцівками, відбуває довічне покарання. У 2011 році про нас двох зняли феноменальний фільм «Недоторканні». І раптом ми стали всезагальними улюбленцями! Річ у тім, що навіть я в цій історії – реально крутий чувак. У мене суперрівні зуби, незмінно щаслива фізіономія, нестримний сміх, я відважно піклуюся про чувака у візку. І танцюю, як бог. Ми з Поццо насправді пережили все, що роблять двоє персонажів у фільмі: гонитва на розкішному авто кільцевою дорогою, політ на параплані, нічні прогулянки Парижем. Але стрічка не відображає і двох відсотків справ, якими ми займалися разом. Я небагато для нього зробив, принаймні менше, ніж він для мене. Я возив його, супроводжував, полегшував як міг його біль, я був поруч.

До того я ніколи не стикався близько з такою багатою людиною. Він походив зі старовинного аристократичного роду і досяг успіхів у житті: кілька дипломів, виконувач обов’язків президента в компанії «Поммері»[7]. Я скористався ним. Він змінив моє життя, а я його – ні, або майже ні. У фільмі реальність прикрасили – щоб можна було помріяти.

* * *

Одразу попереджаю: я не надто схожий на персонажа в кіно. Я низенький араб, не такий делікатний. За своє життя накоїв купу потворних речей і не шукаю виправдань своїм учинкам. Але тепер я можу про них розповісти: сплив строк давності. Я не маю жодного стосунку до недоторканних, тих справжніх індусів, які навіки залишаються вбогими. Якщо я й належу до якоїсь касти, то це каста некерованих, і я – її беззаперечний лідер. Причина цьому – моє глибинне єство, незалежне, не покірне жодній дисципліні, встановленому ладу і нормам моралі. Я не шукаю виправдань, але й не хвалюся. Тим більше, що люди змінюються. І ось доказ…

Нещодавно я крокував Новим мостом, була приблизно така ж погода, як і тоді, коли я хлопчиськом тікав від поліцейських. Якась неприємна, пронизлива мжичка танула на моєму голомозому черепі, а холодний вітер задував під куртку. Цей міст із двох частин, що поєднує острів Сіте з двома паризькими берегами, здавався прекрасним. Він вразив мене своїми розмірами, широтою – близько тридцяти метрів, зручними тротуарами з круглястими виступами, які дозволяють пішоходам помилуватися краєвидом… Не ризикуючи життям. І треба ж було про це подумати! Я схилився над парапетом. Річка з відтінком грозового неба галопом неслася через Париж і, здавалося, готова була проковтнути все на своєму шляху. Хлопчиськом я не знав, що навіть першокласному плавцеві в ній важко вціліти. Ще я не знав, що добродії-французи рівно за десять років до мого народження поскидали у воду десятки алжирців. Вони, однак, добре знали, що річка небезпечна.

Я поглянув на кам’яний виступ, на якому ховався від фліків, і здригнувся від своєї минулої сміливості. Я подумав, що нині нізащо не наважився б перелізти через парапет. А головне, я подумав, що більше не маю причин ховатися чи тікати.