Читать книгу Ти змінив моє життя - Абдель Селлу - Страница 9

Ми постійно крутилися в Боґренелі. У магазинах з’являлося серйозне оснащення для захисту від наших візитів: детектори руху, щораз досконаліші магнітні кліпси, охоронці, уважний до певного типу клієнтури персонал… Не більш як за два роки системи безпеки в магазинах так розвинулися, що ми більше не могли черпати з цього джерела. Треба було або відмовитися від кофт із капюшоном, які нам так личили, або дістати їх деінде… Просто з вішалки – зняти з хлопців із престижних районів. Такій ідеї не бракувало ані логіки, ані цинізму, сьогодні я готовий це визнати. У ті ж часи я нічого не усвідомлював. Знову-таки, я був абсолютно нездатний поставити себе на чиєсь місце. Я не пробував, не думав навіть пробувати. Якби мене запитали про страждання підлітка, якого щойно обчистили, я лише посміявся б. Оскільки для мене не існувало нічого серйозного, то і для інших теж не існувало, особливо для сосунців, народжених зі срібною ложкою в роті.

У колежі батьки вже не проводили своїх чад до шкільного паркану. Переступивши поріг своєї квартири, ці дітлахи ставали легкою здобиччю. Ми обирали якогось хлопця в повній екіпіровці, вирядженого саме так, як треба, кидалися до нього вдвох чи втрьох, заходили з обох боків і йшли разом із ним тротуаром, ніби ми разом прямуємо до школи, як компанія друзів. Перехожі проходили, не помічаючи нічого підозрілого. Думаю, вони навіть вважали, що споглядають радісне видовище: «То цей маленький християнин дружить із двома арабами! Цей хлопчик із гарної сім’ї має добре серце і не відштовхує хлопців, пошарпаних життям, вочевидь, дуже нестабільним життям…». Наших розмов перехожі не чули.

– Твої кросівки – який?

– Ви маєте на увазі, який розмір? Яке вам до цього діло?

– Відповідай!

– Сороковий.

– Сороковий, бляха! Саме те, що мені потрібно! Давай їх сюди.

– Та ну, я ж не піду до колежу в шкарпетках?

– У мене в кишені є ножичок. Ти ж не хочеш заляпати свій гарненький блакитний светрик жахливими червоними бризками? Сідай туди!

Я показував йому на лавку, бордюр, ґанок якогось іще зачиненого магазину.

– Ну ж бо, розв’язуй шнурки, бігом!

Я запихав «найки» до свого рюкзака і йшов, прихопивши Ясіна, який тоді носив уже сорок другий розмір і якому складніше було діставати собі речі в школяриків.

Бувало, ми били. Кулаком, ногою. Це коли чувак упирався. Така реакція здавалася нам цілковито безглуздою. За пару шкарів, серйозно… Кілька разів мене ловили. Я проводив у поліції годину-дві і повертався, ніби нічого й не сталося. Поліція у Франції і близько не така страхітлива, як у фільмах. Я ніколи не отримував довідником по пиці, жодного навіть найлегшого ляпаса. У Франції дітей не б’ють, так не робиться. У Белькасема й Аміни дітей теж не били. Пам’ятаю ґвалт у деяких сусідів: крики батька, який шмагав сина по спині, крики сина, який верещав від болю, крики матері, яка волала, щоб сеанс тортур закінчився. Пам’ятаю Мулу, Кофі, Секу, вони добряче отримували на горіхи. Упродовж кількох днів після цього їх не можна було сильно ляскати по плечу, а головне – не згадувати про покарання і не казати, що ти все чув і все зрозумів. Не сталося нічого. До того ж нічого не мінялося, життя після різок не відрізнялося від життя до різок. Мулу, Кофі й Секу так і несли свою варту під будинком чи на плиті й так само швидко бігали.

* * *

Я вжив запобіжних заходів і віддаляюся від 15-го округу. Гілкою 10 до станції «Шарль-Мішель», пересадка на Одеон, виходжу на «Шатле – Ле-Аль». Там юрмиться купа народу. Особливо чорні та араби. Дехто вважає себе американцем. Вони напихаються гамбургерами, щоб мати таку ж фігуру, як у брейкдансерів. Їх чути здалеку – на плечі реве бумбокс. На голові – кепка, але з козирком назад, штани – найбільшого розміру, який тільки можна відкопати. Вони ставлять свій апарат, підкручують гучність і кидаються на танцмайданчик. Вони забезпечують видовище та звуковий фон, заглушаючи торги.

Кожен займається своїми справами і не зважає на інших, я змішуюся з натовпом. Ковтаю сендвіч, штовхаю куртку «Лакост», пару туфель «Вестон», усе дуже невинно: наркоту продають не тут, не в полі мого зору. Така торгівля мене не цікавить, хіба щоб позлити золоту молодь із 16-го, яка прагне приперчити свої багатійські вечірки.

Я штовхаю їм сушений перець. На канабіс він не схожий ні запахом, ні кольором. Їх це, здається, не дивує, вони викладають грошики. Я вирізаю шматочок кленової кори, роблю з неї солідну паличку. Лишається тільки потерти її гашиком, справжнім, щоб надати потрібного кольору й запаху, і загорнути це все в шматочок газетного паперу. Біля Фонтану невинних з’являється сосунець у блейзері.

– Маєш щось, маєш щось?

– А ти, ти маєш бабло?

Одразу ж укладаємо угоду, цей тип не бариться. Уявляю його пику, коли він розгорне пакунок. Він витягне папірці для самокруток і тютюн, схований під матрацом, спробує розкришити липовий гашиш, щоб скрутити косяк, але тільки пальці подряпає. Хороша в мене травка, Жане-Бернаре? Ти диви, та це ж клен!

Вечірки, «зулу-паті», як їх називають, відбуваються у підвалах. Тут усі друзі, незалежно від етнічного походження. А оскільки всі тут друзі, то ніхто нікого не знає. Я знаю ім’я або прізвисько кожного чувака, який тут буває, як і вони знають, хто я: Малий Абдель. На цьому все закінчується. Я не знаю їхнього прізвища, вони ніколи й не чули про Селлу. Мене називають Малим через зріст, не через вік – мені п’ятнадцять. Тут є й набагато молодші за мене і навіть страшенно наївні дівчатка. Вони фліртують, передчуваючи небезпеку, їм подобається, як дивляться на них ці хлопці, сильні, як чоловіки, а потім кусатимуть лікті. Я зблизька спостерігаю за всією цією тусовкою, але по-справжньому в неї не вливаюся. Одного вечора я зависаю з панками надворі; іншого вечора йде дощ, і я торгую, ховаючись у підземних переходах.

– Гей! Малий Абделю! Маю наводку на цей вечір. Одна дівчина з ліцею Генріха IV влаштовує вечірку в себе вдома на Ранелаґу. Її старих немає вдома, врубаєшся?

– Авжеж!

У таких випадках ми просочуємося, спокійно зависаємо на гулянці, аж поки один із нас не подасть знак звалювати. Тоді ми обчищаємо приміщення. Завжди можна забрати хоча б магнітофон останнього покоління. Я дбайливо вимикаю дроти, методично скручую їх. Маленька хазяйка нажахана. Та що вони роблять, ці нові друзі? Ще п’ять хвилин тому вони були такі симпатичні! Звідки вона могла здогадатися? Ах, злі хлопчиськи! Вона замикається у спальні. Хлопці аж за боки беруться, коли бачать, як я абсолютно природно крокую вулицею, несучи під пахвою махину вагою з мене самого.

– Малий Абделю, ти найкращий!

Ще й як… Цього вечора ми зависаємо на Квадратній площі[16], якій не надто пасує її назва, адже вона радше кругла. Зненацька з іншого краю, біля стіни, між двома хлопцями виникає суперечка. Усі дивляться здалеку, ніхто не підходить. У чужі справи не втручаються. Ніколи. Хлопці починають битися, звичне видовище.

Не такою звичною є кров, що бризкає з шиї одного з типів. Зовсім незвичною – біла піна, що лізе з горлянки чорного. Без сумніву, мертвого.

Ми за долю секунди кидаємося врозтіч, ніби зграйка голубів. Я не бачив леза, яке пройшло крізь плоть, воно, певно, було великим, міцним, а рука, що його тримала, – сильною. Рішучою. Ось чому я не торкаюся важких наркотиків ні для споживання, ні для продажу. Ця торгівля веде надто далеко. Кумедно: я, що ніколи ні над чим не задумувався, я, що краду без докорів сумління, я вже знаю, що ніколи не вб’ю заради грошей. Фліки от-от з’являться, я відбігаю якомога далі, усі свідки інциденту розпорошилися по місту та його підземках. Я бачив, як голова мертвого важко схиляється на плече, мало не повністю відрізана. Я нічого не бачив.