Читать книгу Ти змінив моє життя - Абдель Селлу - Страница 8

Усе це ввійшло у звичку. Я вже не міг змінитися. До дванадцяти років у мене не залишилось жодного шансу зненацька стати добропорядним громадянином, необхідним суспільству. Усі без винятку місцеві хлопчаки обрали той самий шлях, що і я, і не збиралися з нього сходити. Нас треба було позбавити свободи, всього, що ми мали, розлучити один з одним, мабуть, а ще… Та ніщо не допомогло б. Довелося б перепрограмувати нас повністю, як стирають жорсткий диск комп’ютера. Але ми не машини, і ніхто не міг собі дозволити користатися нашою зброєю, тобто силою, вільною від законів і меж.

Ми дуже рано зрозуміли, як працює цей світ. Париж, Вільє-ле-Бель чи Сен-Труфіньйон-де-ля-Крез – де б ми не жили, всюди точилася та сама боротьба: ми, дикуни, супроти цивілізованого суспільства Франції. Нам навіть не доводилося боротися, щоб зберегти свої привілеї, адже в очах закону ми були дітьми, що б не робили. Тут дитину обов’язково вважають вільною від відповідальності. Їй знаходять всі можливі відмазки. Гіперопіка, недоглянутість, зіпсутість, бідність… Моя відмазка – цитую – «травмований, бо покинутий».

Вступаючи до шостого класу колежу Ґійома Аполлінера в 15-му окрузі, я вперше проходив психолога. Шкільного психолога, ясна річ. Його стривожила моя історія, в якій уже було чимало причин для відрахування та не надто хвалебних відгуків від учителів, і він забажав познайомитися зі мною.

– Абделю, ти живеш не з рідними батьками, правильно?

– Я живу в дядька й тітки. Але тепер вони мої батьки.

– Вони стали твоїми батьками, коли тебе покинули рідні батьки, правильно?

– Вони мене не покинули.

– Абделю, коли батьки перестають піклуватися про дитину, вони її покидають, правильно?

Довго він біситиме своїм «правильно»?

– Кажу вам, вони мене не покинули. Вони довірили мене іншим батькам, от і все.

– Це називається «покинути».

– У нас – ні. У нас так роблять.

Психолог зітхає у відповідь на мою впертість. Я вирішую трохи змилуватись, щоб він відстав.

– Мсьє, не хвилюйтеся за мене, усе гаразд. У мене немає травми.

– Та ні, Абделю, є, звичайно, є!

– Ну, якщо ви так кажете…

У чому немає сумнівів, так це в тому, що ми, діти ашелемів, жили в несвідомості. Ми ніколи не отримували достатньо сильного сигналу, аби зрозуміти, що стаємо на слизьку стежку. Батьки нічого не казали, бо не знали, що сказати, і навіть якщо вони не схвалювали нашої поведінки, то не мали змоги протистояти. У більшості магрибців і африканців дитина здобуває той досвід, який їй заманеться, аби лише це було безпечно. От і все.

Повчання залишалися тільки словами, до діла ніхто не переходив.

– Ти пускаєшся берега, хлопчику мій! – стверджували шкільна вчителька, директор магазину, офіцер поліції, який ловив нас утретє за два тижні.

На що вони всі розраховували? Що ми розпачливо скрикнемо: «О Боже мій, я роблю дурницю, та що зі мною таке, я руйную своє майбутнє!» Майбутнє для нас було незнаним поняттям, яке годі й уявити, ми не планували свого подальшого життя, нічого не очікували – ані ударів, яких збиралися завдати, ані тих, які збиралися відбити. Нам усе було байдуже.

– Абделю Яміне, Абделю Ґані, хлопці, погляньте. Вам надійшов лист з Алжира.

Ми навіть не потурбувалися відповісти Аміні, що нам немає до цього діла. Лист так і лежав на батареї в передпокої, поки Белькасем не знайшов його і не наважився відкрити. Він скромно зрезюмував нам написане.

– Це ваша мати, вона питає, як у вас справи в школі, чи маєте ви друзів.

Я пирснув.

– Чи маю я друзів? Як думаєш, тату?

Нас змушували ходити до колежу, і інколи ми туди ходили. Ми запізнювалися, голосно розмовляли на уроках, нишпорили в куртках, сумках, портфелях. Били, граючись. Усе було задля сміху. Страх, який ми читали на обличчях інших, збуджував нас, як газель, що тікає, збуджує лева. Погоня за легкою здобиччю нас не тішила. Натомість бачити її сумніви, чигати на мить, коли вона усвідомить близьку небезпеку, слухати, як вона торгується за свій порятунок, давати їй повірити в нашу доброзичливість, перш ніж завдати першого удару… Ми були бездушні.

* * *

Я взяв хом’ячка. Одна дівчинка з колежу, де я навчаюся в сьомому класі, довірила мені його (дуже неохоче, просто ніхто більше не схотів). Бідолашна, вона витратила всі кишенькові гроші, щоб купити собі друга, але коли настав час нести його додому, злякалася, що її насварять…

– Не треба було його купляти, мій батько завжди казав, що не хоче тварин у квартирі…

– Не хвилюйся, я знайду йому новий дім.

Це такий собі дуже кумедний гризун. Він безперестанку жує печиво, п’є, спить, пісяє. Мій зошит із математики весь мокрий. Кілька днів я таскаю тваринку в портфелі. У класі вона поводиться спокійніше за мене, а коли вирішує нагадати про себе, її прикривають мої товариші: вони теж дуже добре вміють пищати. Учителька дивується.

– Ясіне, ти прищемив руку блискавкою ранця?

– Вибачте, мадам, це не рука, ой, болить!

У класі вибухає сміх. Навіть дрібним міщанам з 15-го округу подобається наше блазнювання. Усі знають справжню причину дивних звуків, що лунають із мого рюкзака, але ніхто мене не здає. Ванесса – знову вона – має добре серце і хвилюється за хом’ячка. На перерві вона підходить до мене.

– Абделю, віддай його мені. Я добре про нього дбатиму.

– Красуне моя, така тварина коштує грошенят.

Перший раз здирництво не пройшло, я сподіваюся на реванш.

– Як хочеш. Залиш хом’яка собі.

Бляха, вона опирається, сучка! Тоді до мене приходить лиха думка: продати їй тваринку частинами.

– Слухай, Ванессо, сьогодні ввечері на плиті я збираюся відрізати йому лапку, щоб подивитися, як він бігтиме. Хочеш прийти поглянути?

Її сині очі крутяться в орбітах, як мої труси в барабані пральної машини.

– Ти нормальний? Ти ж цього не зробиш?

– Він мій, це моя справа.

– Окей. Я куплю його в тебе за десять франків. Завтра принесу тобі гроші. Нічого з ним не роби, добре?

– Згода…

Наступного дня Ванесса простягає мені долоню, на якій лежить маленька кругла монетка.

– Абделю, даю тобі гроші, але спершу покажи хом’ячка.

Я розстібаю рюкзак, вона простягає гроші.

– Добре, давай сюди.

– О ні, Ванессо! Десять франків – це лише за першу лапку. Якщо хочеш ще одну, плати ще десять!

Вона того ж вечора приносить мені гроші під будинок.

– Зараз же давай мені хом’яка, досить уже!

– Кицюню, у мого хом’ячка чотири лапки… Але я віддам тобі інші дві за п’ятнадцять франків, це хороша ціна…

– Абделю, ти справжній покидьок! Добре, дай мені хом’яка, а в четвер у колежі я заплачу.

– Ванессо, я не знаю, чи можу тобі довіряти…

Вона багряніє від злості. Я теж, але від сміху. Простягаю їй смердючий клубок шерсті й проводжаю її поглядом. Я ніколи і вушка тому хом’яку не відрізав би. Він помер через кілька тижнів у своїй п’ятизірковій клітці вдома у тієї дівчинки. Вона навіть не вміла правильно за ним доглядати.

* * *

Із колежу мене перевели в професійний ліцей 12-го округу на спеціальність «загальна механіка». Називається заклад «Шеннев’єр – Малезьє». У перший день навчання заступник директора додає трішки моралізаторства на уроці історії.

– Андре Шеннев’єр і Луї Малезьє обидва були палкими захисниками Франції під час німецької окупації в Другій світовій війні. Вам пощастило жити в мирній країні, що процвітає. Вам доведеться боротися лише за своє майбутнє. Закликаю вас навчатися своєї справи з таким самим завзяттям, яке мали мсьє Шеннев’єр і Малезьє.

Зрозуміло. Я чинитиму опір, як і ті двоє солдатиків. Я ніколи не мав намірів бруднити руки за роботою. Мені чотирнадцять, у мене немає жодної мети, тільки свобода, яку треба захищати. Протриматися ще два роки – і вони змушені будуть мене відпустити. Після шістнадцяти років у Франції не обов’язково ходити до школи. Але я знаю, що навіть до того нам послаблять повідки.

І слава Богу. Я не маю нічого спільного з отарою, разом із якою мене хочуть змусити пастися. Що за історія з баранами, яку розповідав нам минулого року викладач французької? Панурґові барани[15], точно! Чувак кидає одного в море, а решта йдуть за ним. У цій клятій школі всі учні скидаються на баранів. Це треба бачити. Тупий погляд, лексикон із трьох слів, одна думка на рік. Вони залишаються на другий рік, на третій, дехто на четвертий. Вони переконали всіх, що стараються, що працюють заради атестата, інституту і всіх цих дурниць. У них є базові інстинкти: їсти – «слава їдальні!» – і трахатися, іншого слова нема, бо саме це вони повторюють між собою цілий день.

У цьому класі дегенератів опинилося троє бідолашних дівчат. Принаймні одна з них потрапить під роздачу, і не один раз, і не з одним із них… У мене чимало вад, але я не маю схильності до насильства. Дякую, хлопці, я не граю. Я граю деінде, в інші ігри.