Читать книгу Ти змінив моє життя - Абдель Селлу - Страница 4

Віддавати дітей братові чи сестрі, які їх не мають, завжди було – і досі є – майже повсякденною практикою в африканських культурах – як чорних, так і магрибських[8]. У таких сім’ях від народження, звісно, маєш одного батька й одну матір, але легко стаєш дитиною всієї родини, а родина ця численна. Коли батьки вирішують розлучитися з сином чи донькою, вони не надто замислюються, чи страждатиме від цього їхнє чадо. Як для дитини, так і для дорослого змінити батьків – це щось просте і природне. Тут немає чого обговорювати, немає чого пхикати. Африканські народи перерізають пуповину раніше за європейців. Щойно навчившись ходити, дитина ступає на слід старшого і йде сама поглянути, що відбувається за межами дому. За материні спідниці довго не тримаються. І змінюють матір, якщо вона так вирішує.

У комплекті з нами, мабуть, таки йшли кілька пелюшок, але інструкції з виховання не додали. Як виховувати дітей, як із ними говорити, що їм дозволяти і що забороняти? Белькасем і Аміна не мали про це жодного уявлення. Тому вони спробували наслідувати інші паризькі сім’ї. Що ті робили недільними пообіддями в сімдесятих роках, як роблять, між іншим, і досі? Вони прогулювалися садом Тюїльрі. Тож у п’ять років я перетнув міст Мистецтв і опинився біля фонтана з неспокійними водами. У цій калюжі півметра глибиною вбого животіло кілька коропів, я бачив, як вони піднімаються до поверхні, розтуляють пащеку, щоб ковтнути трохи повітря, й одразу ж рушають у нове коло. Там ми брали напрокат дерев’яний кораблик із вітрилами, який я штовхав до центру палицею. Якщо він потрапляв у течію, а вітер дув у правильний бік, човник міг досягти протилежного краю фонтана менш ніж за десять секунд. Я біг туди, де він мав причалити, розвертав ніс судна і з запалом відправляв його назад. Час від часу я підводив голову й дивувався. Над входом у сад височіла гігантська кам’яна арка.

– Що це за штука, тату?

– Еее… Стародавня брама.

Брама там була ні до чого, адже обабіч неї не простягалося жодного муру чи паркану. Понад садом виднілися величезні споруди.

– Тату, а це що таке?

– Це Лувр, синку.

Лувр… Про нього я теж нічого не знав. Я думав, що, мабуть, треба бути дуже багатим, щоб там жити – у такому просторому й красивому будинку, з такими великими вікнами і статуями на фасаді. Сад був чи не більшим за всі стадіони Африки разом узяті. Кількадесят скам’янілих людей, розкиданих на алеях і газонах, дивилися на нас із висоти свого п’єдесталу. Усі вони були в мантіях і мали довге кучеряве волосся. Мені було цікаво, як довго вони вже там стоять. Потім я повертався до своїх справ. Коли вітер ущухав, мій кораблик міг застрягти посеред фонтана. Тоді я мусив переконувати інших матросів зібрати флот і відправити його так, щоб вони створили течію та визволили моє судно. Інколи все закінчувалося тим, що Белькасем підкочував штанини.

У погожі дні Аміна готувала все для пікніка і ми йшли обідати на Марсовому полі. Після обіду батьки простягалися на покривалі. Діти одразу ж збивалися докупи й грали в м’яч. Спочатку мені не вистачало словникового запасу, мене ніхто не помічав. Я був дуже люб’язним і чемним. Нічим не відрізнявся, принаймні ззовні, від маленьких французиків у велюрових штанцях на підтяжках. Увечері ми, як і вони, поверталися додому, валячись з ніг. Але нам із братом ніхто не забороняв дивитися фільми недільного вечора. Вестерни бадьорили нас краще за інші стрічки, але фінал ми часто пропускали. Белькасем по черзі переносив нас у ліжка. Щоб віддано любити, інструкції не потрібно.

В Алжирі мій батько ходив на роботу в полотняних штанях і піджаку з плечовими накладками. Одягав сорочку і краватку, а щовечора натирав щіткою шкіряні черевики. Я здогадувався, що він займався радше інтелектуальною працею, де не доводилося бруднити руки, але не знав, чим саме. Я не запитував: у глибині душі мені було цілком начхати на його професію. У Парижі мій батько щоранку натягував синю робу і надівав на лисий череп цупкий картуз. Він був електриком і ніколи не сидів без роботи. Постійно працював, часто втомлювався, але не жалівся, а гарував. Як в Алжирі, так і в Парижі мама сиділа вдома, займаючись кухнею, хатніми справами і, в теорії, дітьми. Але тут Аміні, яка ніколи не входила до типової французької сім’ї, було дуже складно когось наслідувати. Тож вона вирішила поводитися як у її рідній країні: готувала для нас різні смаколики і залишала двері відчиненими. Я не запитував дозволу, щоб піти надвір, а їй і на думку не спало б вимагати пояснень. В арабів свобода від нагляду не має меж.