Читать книгу Добрий ангел смерті - Андрей Курков - Страница 10

Настав наступний день, свіжий і сонячний. І прокинувся я, на свою радість, рано – близько сьомої. Зварив каву.

«Ну от, – думав я, – робота моя позаду. І нецікаво мені, що там усе ж таки сталося. Життя дорожче».

Взяв естетським жестом маленьку чашечку з кавою і підніс до рота. Потримав її у висячому положенні, щоб відчути аромат арабіки, але в ніс ударив стійкий запах кориці, повернувши мене в стан спантеличеності. Знову запах моєї руки перебивав запах кави.

Я похитав головою. Ковтнув кави – все-таки смак у неї був справжній і путящий.

«Треба жити!» – подумав я. (Оптимістичні думки зазвичай до безглуздя банальні.)

Учителем історії я вже ніколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоров’я є – вісім років плавання і три роки фехтування. На роботодавців це якесь враження справляє. Знайти б знову ніч через дві. Щоб залишався час займатися розв’язанням філософських загадок. Життя має давати втіху – кожному за потребами.

А за вікном світило весняне сонце і долітали лункі обривки мегафонних фраз – на Софіївській площі знову йшов якийсь мітинг.

Захотілось прогулятися. Вийшовши з дому, я пройшов повз мітингувальників, над головами яких майоріли червоно-чорні прапори УНА-УНСО. На борту вантажівки з мегафоном у руці до чогось закликав чоловік із довгими сивими вусами, що звисали трохи нижче підборіддя. Я не хотів прислухатися – скороминущі рухи людських мас не дуже мене цікавили. Політика – це лише будівельний матеріал новітньої історії, щось на зразок цементу. Варто тільки встряти в неї – і все! Затопчуть, потім викопають – і станеш експонатом у якомусь глухому історичному музеї.

Я пройшов між вантажівкою і натовпом мітингувальників, увагу яких було повністю віддано оратору. На ходу зауважив кілька роздратованих поглядів у свій бік. Напевно тому, що я проходив повз них, не бажаючи приєднатися до їх великого стояння. Але при всій моїй симпатії до кожного стражденного – я цінував будь-яку цілеспрямованість у людях, аби не вішалися самі й не вбивали інших, – співчуттям моє ставлення до таких людей і обмежувалося. Запропонувати їм більше, ніж співчуття, було б уже небезпечно для мене. Я любив себе та свою свободу і в стосунках з жінками пристрасті віддавав перевагу над любов’ю – пристрасть сильніша, не піддається ніяким правилам і зникає так само раптово, як і з’являється.

Ще довго мені в спину кричав мегафонний оратор, але, дійшовши до Оперного, я вже і забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов у кафе. Додав собі в кров кофеїну.

Посидівши хвилин п’ятнадцять за столиком кафе, продовжив свою безцільну прогулянку. Ноги самі вивели мене до університетського скверика. День був явно не «клубний».

Тільки на одній лаві двоє людей похилого віку без глядачів грали в шашки.

Зупинившись над ними, я раптом помітив, що позаду мене, метрів за п’ять, теж зупинилася дивна пара – чорновусий худолиций хлопець і така ж худолица чорнява жінка. Хлопець курив люльку. На мить наші погляди зустрілись, і я побачив у недобро примружених його очах напруженість і ворожість.

«Може, здалося?» – подумав я, не розуміючи, чим міг зіпсувати їм настрій.

Знову повернувся до гравців у шашки і тупо витріщився на дошку, забувши про цю дивну пару. Коли я озирнувся хвилин через п’ять – їх уже не було.

Незабаром я вирушив додому – прогулянка надала мені свіжості й підняла настрій.

Я йшов по Володимирській, а назустріч мені рухались учасники щойно завершеного мітингу. Я немов урізався в льодохід, але їх було не дуже багато, так що я, дбайливо лавіруючи, легко уникав непотрібних зіткнень.

Вже підійшовши до свого парадного, я знову помітив краєчком ока щось підозріле. Оглянувся і побачив на протилежному боці вулиці знову ту ж чорняву парочку. Вони, мабуть, дивилися на мене, але коли я оглянувся – різко відвернулися.

Спантеличений, я зайшов у парадне.

Удома присів у крісло і замислився. Поступово до мене прийшло заспокоєння. Скоріше за все, це був випадковий збіг – зі мною так трапляється: ходиш по місту і три-чотири рази стикаєшся віч-на-віч із однією й тією ж людиною, яка легко запам’ятовується. Тут уже й вона, певно, тебе за когось вважає, та й сам ти починаєш гадати: з чого це вона за тобою стежить? Головне – вони не були схожі ні на бандитів, ні на наркоділків, так що ніякого відношення до того, що сталося на складі «дитячого харчування» вони мати не могли.