Читать книгу Добрий ангел смерті - Андрей Курков - Страница 14

Близько полудня потяг зупинився на кордоні. Спочатку по вагону пройшли нудні українські митники. Один із них кинув на мене погляд і запитав з надією в голосі: «Що-небудь вивозимо?»

Я похитав головою.

– Ану покажи багаж, – зажадав він.

Я підняв свою полицю і показав йому худий рюкзак. По обличчю митника було видно, що він хотів сплюнути, але стримався.

Потім йшла російська митниця. Вони підійшли вдвох.

– Што ввозім? – запитав один.

– Сєбя, – пожартував я.

Другий митник примружився, повів носом.

– Ти што, коріцу на продажу вєзьош? – запитав він.

– Нєт.

Вони не повірили, і довелося мені їм теж показати свій рюкзак. Тут уже вони повелися з гідністю і лізти всередину рюкзака не захотіли.

Потяг знову засопів, застукав по рейках. За вікном проносилися ті самі пейзажі, тільки тепер російські. Нарешті вода в титані закипіла, і провідник приніс мені склянку чаю з «залізничним», практично нерозчинним цукром.

За цим чаєм, утупившись у безглуздий рух завіконного пейзажу, я подумав, що залишив позаду себе в Києві двоє зачинених металевих дверей і одну розкриту могилу. Не більше і не менше.