Читать книгу Добрий ангел смерті - Андрей Курков - Страница 15

Солонуватий морський запах перебивав навіть звичний запах вокзалу. Над Астраханню світило сонце-альбінос, біле, немов розпечене до білого. Але спеки не відчувалося – можливо, через вітерець, що віяв із моря.

Я якось загальмовано відійшов від вокзалу в невідомому напрямку, просто роззираючись на всі боки й оглядаючись у незнайомому місті. Людей навколо майже не було, а ті, що все-таки потрапляли на очі, більше були схожі на бомжів або послідовників учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях, випнувши нескромний живіт як доказ нормального минулого, йшов мені назустріч. І пройшов повз.

Я звернув увагу на зайву кількість російських прапорів, розвішаних на будинках. Приємний звук прапора, що майорів під вітерцем, постійно супроводжував мене, вселяючи незрозумілу самовдоволену гордість, хоча мені самому було очевидно, що я тут чужинець, іноземець, випадковий мандрівник із дивною метою.

«Ах так! – раптово підказала думка. – Сьогодні ж субота! Хоча просто вихідного дня начебто замало для патріотичного прикрашання міста?!»

Розмірковуючи так, я йшов по якійсь вулиці. Потім, просто з цікавості, прочитав, що йшов я по вулиці Тольятті.

Десь над головою гучно відчинилося вікно – я машинально підвів голову і побачив, як жінка похилого віку провела по вулиці сонним поглядом, немов мітлою. Провела і знову сховалася, залишивши вікно відчиненим.

Місто прокидалося. Попереду показався транспарантик, що висів над пустельною дорогою.

Генеральный спонсор Дня города —

Акционерное общество «Кулибин»

Ну от, зрозумів я, на свято потрапив. Може, і мені з їхнього свята щось перепаде?

Але місто ще спочивало, хоча на моєму годиннику стрілки зустрілись і показали за десять хвилин десяту.

Хвилин через п’ятнадцять я побачив живу людську чергу, що впадала у відчинені двері булочної. Коли я підійшов до черги, по обличчях її членів пробігла стурбованість, і майже відразу я зрозумів її причину – з надр магазину гучний жіночий голос повідомив, що булок більше немає. На моїх очах сконцентрована крива лінія черги розпалась, і людиатоми помчали в двох протилежних напрямках. А ще хвилини через три, озирнувшись, я вже не побачив ні рештків черзі, ні відчинених дверей булочної – позаду лежала пустельна мертва вулиця.

– Ну гаразд, – сказав я собі голодному, – в свята зазвичай розгортають святкову торгівлю, тож що-небудь я таки з’їм перед тим, як знайду пором або корабель.

Через півгодини я якимись невідомими шляхами знову повернувся до вокзалу, хоча начебто і не звертав ніде – видно, місто було кругле, як земна кулька. Тепер біля вокзалу було жвавіше – може, ще якісь поїзди під’їхали, а може, люди просто вже почали прокидатися. Від вокзалу я цього разу пішов іншою, не менш широкою вулицею. І вже через десяток кроків побачив, що йде мені назустріч астраханець із небаченим бутербродом у руках. Це була поздовжньо розрізана булка, щедро намазана чорною ікрою. Він її тримав обома руками і на ходу з помітним задоволенням жував свій супербутерброд.

Те, що Астрахань – місто рибне, я і так знав, а тому сприйняв побачену картину як патріотичний випендрас. Але коли хвилин через десять я зустрів іще кількох громадян із такими ж бутербродами – серед них одну стареньку в лахмітті і з медаллю «За победу над Германией» на грудях, – вже задумався глибше. Тепер це було схоже вже не на простий випендрас, а на якусь благодійну акцію. Щоправда, від цього висновку я не став більш ситим, навіть якась заздрість до знедолених виникла – бач, згадали ж про них та ікрою нагодували на День міста!

Продовжуючи своє напівбезцільне ходіння, я помітив, що практично в усіх городян, що зустрічалися мені на шляху, в руках були схожі величезні бутерброди, щедро намазані ікрою. Не всі з перехожих із бутербродами нагадували своїм зовнішнім виглядом знедолених. Були серед них люди і цілком респектабельні.

Все прояснилося дуже скоро. Я вийшов на площу, де російські прапори майоріли навіть над комерційними кіосками. І тут я побачив невеликі черги біля цих кіосків. У руках усі громадяни, що стояли тут, тримали плескаті бутербродні заготовки – поздовжньо розрізані булочні батони. Зупинившись і поспостерігавши, я зрозумів механізм святкування Дня міста. Громадяни просували у віконця кіосків свої довгі булки, а назад їх отримували вже вкритими ікрою. І при цьому ніяких документів у громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що знайди я зараз булку – я отримаю такий же халявний обід астраханського аристократа. Залишалося знайти булку. Спортивним кроком обійшовши навколишні вулиці, я зрозумів, що з булками я запізнився – всі булочні були зачинені, а бабуся, що проходила повз двері однієї з них, мені співчутливо повідомила, що хліб у місті закінчився ще вчора.

Зневірившись, я підійшов до кіоску, у якого на моїх очах розсмокталася черга.

– У вас булкі нє найдьотся? – запитав я.

– Ти что! – посміхнувся молодий хлопець-продавець.

– А чорново хлєба? Єсть очень хочеться, – признався я, тиснучи на жалість. – Я только с поєзда…

Хлопець зітхнув, не забираючи з обличчя посмішки.

– Дай-ка руку, – сказав він.

Я, не зовсім розуміючи що і навіщо, простягнув йому в віконце руку, думаючи, що покладе він мені в долоню який-небудь дармовий «снікерс». Але хлопець нахилився на кілька секунд, а потім я відчув, як по моїй долоні розповзається щось липке.

– Хоть так поєшь! – сказав він мені.

Я витягнув руку з віконця – мою долоню було намазано сантиметровим шаром чорної ікри.

Подякувавши своєму «годувальнику», я відійшов од кіоску, ще не зовсім розуміючи, як я буду це їсти.

– Подході єщо! – крикнув мені в спину хлопець.

Я йшов по вулиці, тримаючи у висячому положенні свою намазану ікрою долоню. Час від часу підносив її до рота і злизував язиком приємні солоненькі ікринки. Відчуття свята міста стало настільки явним, ніби свято це перенеслося всередину мене. Я вже не заздрив тим, хто заздалегідь запасся булками – мені теж було непогано. У випадкового зустрічного я запитав, як пройти до порту. Він зробив рукою жест сіяча, і я зрозумів, що порт тут величезний, і пішов слідом за напрямком його жесту, полизуючи свій односторонній бутерброд.

До вечора, злизавши з долоні всю ікру та обійшовши кілька величезних портових пристаней і не знайшовши жодного пасажирського теплохода, не знімаючи рюкзака, у знемозі я присів у парку біля пам’ятника Кірову. Було ще світло. Я розумів, що варто глибше поспілкуватися з місцевим населенням – і я знайду те, що мені треба. Але так не хотілося ні з ким спілкуватись – у мене вже був життєвий досвід випадкових зустрічей із випадковими наслідками. Був би це звичайний день, я б купив у газетному кіоску карту міста й усе б сам знайшов. Але всі кіоски, крім тих, у яких громадян намазували ікрою, були зачинені. І я сидів, відпочиваючи на зеленій парковій лаві, важкій, із чавунними литими боковинами. Сидів у цілковитій самотності й навіть громадян, які прогулювалися навколо, не бачив.

Відпочивши з півгодини, я вийшов із парку-скверу і знову опинився на міській вулиці. Озирнувся на всі боки і побачив відчинене кафе. Над входом висіла широка дерев’яна дошка, багато разів перефарбована. Підійшовши ближче, я зрозумів, що перефарбовувалася вона через часту зміну назв. Зараз кафе називалося «Моряк». Усередині світили неяскраві лампи, пофарбовані в червоний і жовтий кольори. Без усяких абажурів вони стирчали із пригвинчених до низької стелі патронів. На прилавку стояла батарея пляшок горілки – «Фронтовая», «Пугачёв», «Слезинка», «Каспийская волна»… Вибір назв тут точно був присутній, але горілки мені не хотілося.

– Чево? – прокуреним голосом запитала мене жінка за прилавком.

– Віно єсть?

– Портвєйн по тище за стакан.

Я взяв склянку рожевого портвейну, розлучившись із м’ятою російською тисячею. Присів за нестійкий пластмасовий столик. Притулив до стінки свій рюкзак. Сьорбнув зі склянки. Смаку не відчув, але відчув тепло, що побігло вниз по втомленому тілу.

У кафе забігла якась бабуся.

– Нюрка, одолжі трі тищі! – крикнула вона.

Буфетниця дала бабусі гроші, й та так само швидко вибігла.

Потихеньку попиваючи портвейн, я добрався до половини склянки і відчув, що п’янію. Треба було чимось закушувати, але алкогольна лінь уже розповзлася по тілу. Я машинально підніс до рота долоню з-під чорної ікри і лизнув її язиком. Смак ікри немовби в’ївся в шкіру, і я продовжував із задоволенням злизувати невидимі ікринки з долоні, запиваючи їх портвейном. Поки не заснув там же, сидячи, схиливши голову на хиткий стіл і цим зробивши його більш стійким.

Розбудив мене страх, що проник у протверезілу, але ще сонну свідомість. Я підвів голову від столу – в кафе було темно, хоча з єдиного заґратованого віконця пробивалося всередину стійке ранкове світло. В голові був присутній винний тягар, але він не дуже заважав думати. Я озирнувся, підійшов до дверей – вони були зачинені знадвору. Природно, що в кафе я був сам. На похмурому прилавку так само стояли горілчані пляшки. Я знайшов вимикач біля вхідних дверей. Увімкнув світло. За стійкою бару побачив електрочайник і бляшанку розчинної кави. Заглянув у підсобку, знайшов там умивальник і умив обличчя. Зробивши собі кави, налив у неї кілька крапель «Фронтовой» горілки і знову сів за свій столик. Тепер у голові прояснилося, та й свіжість якось потроху почала повертатися в моє тіло. Щоправда, хотілось їсти, але коли п’єш каву – думки про їжу відходять убік. Мій годинник показував пів на дев’яту.

О дев’ятій скреготнув замок вхідних дверей, і в кафе хлюпнув потік сонячного світла.

– А, проснулся! – пролунав прокурений, але доброзичливий голос господині. – Чо ет тєбя так от одново стакана вирубіло-то?

Я знизав плечима.

– А я смотрю, – вела далі вона, вже зайшовши за прилавок і натягуючи білу блузку на сіру футболку, – взял-то только одін стакан і прішол вродє трєзвим, а развєзло. Да єщо с рюкзаком. Ну, думаю, єслі витащу єво на уліцу і к стєнкє пріслоню – просньотся – ні рюкзака, ні одєжди нє будєт… Взяла тєбя, ґолубчіка кієвсково, і здєсь оставіла…

– А откуда ви знаєтє, што я із Кієва? – здивувався я. Вона відчинила ключиком якийсь ящик під прилавком і опустила на прилавок мій паспорт.

– Што ж ти думаєш, я буду ково-то бєз провєркі в свойом хозяйствє оставлять? На!

Я підвівся, взяв свій паспорт і тут же машинально помацав кишеню, де разом із паспортом лежав гаманець.

– Да ти што, ґолуба? – вона посміхнулася. – Нічево я там у тєбя больше нє іскала. А каби і іскала, то ґдє-нібудь поніже, да у п’янєнькіх-то етово і нє найдьош… А ти хозяйствєнний… Коля… Єщо кофє хочеш? Ілі похмєліться?

– Я би позавтракал… – осмілівши від її ж фамільярності, мовив я.

– Щас, яічніцу будєш?

Хвилин через п’ятнадцять я вже жадібно їв яєчню, а вона сиділа поруч за столом, придавивши його своїми гострими ліктями, і дивилася на мене уважно, як мати або слідчий. Її доброта спровокувала мене на відвертість, і я розповів їй, що хочу дістатися Мангишлаку. Щоправда, не говорив навіщо. Просто, сказав, хочеться доторкнутися до пісків, по яких ходив Шевченко.

– Во врємєна! – зітхнула вона. – Раньше то по Ленінскім мєстам, то по Брєжнєвским, а тєпєрь у каждой рєспублікі свой ідол.

– Ну почему ідол? – не погодився я. – Нормальний человєк бил, в Пітєрє с друз’ямі гусєй воровал і жаріл…

– Ну да! – здивувалася вона. – Как Паніковскій!..

Погодувавши мене, вона обслужила «транзитного» відвідувача, що забіг випити свої ранкові сто грамів і тут же помчав далі.

– До Манґишлака пряміком тєбє отсюдова нє добраться, – сказала вона, повернувшись до мого столика. – Єслі хошь, я разузнаю, как лучше.

– Пожалуйста! – попросив я.

– Ладно. Поработай тут пока за прілавком, – діловито сказала вона. – Вся водка по тище сто ґрамм, віно – тища за стакан. А я через часік вєрнусь… Да, паспорт дай!

Я простягнув їй свій паспорт.

– І єщо, – додала вона. – У тєбя чем платіть єсть?

– Нємноґо єсть…

Залишившись сам у кафе, я став за прилавок і поглядав звідти у відчинені вхідні двері, що відкривали мені яскравий, весь в сонячному світлі поставлений у висоту прямокутник вулиці, який зрідка перетинався перехожими.

Зайшов чолов’яга років п’ятдесяти, в тільняшці й неголений.

– А Нюрка ґдє? – запитав він.

– Черєз час будєт.

Він кивнув і пішов, нічого не випивши.

Потім зайшли дві серйозні й зі смаком одягнені жінки, теж літні. Взяли по сто грамів горілки. Тут же, не сідаючи, випили і пішли.

Нарешті повернулася Нюра. Я до цього часу так освоївся в кафе, що, здавалося, зміг би в ньому прижитись і влаштуватися без труднощів. Тільки хотілося мені цього? Ні, мені хотілося на Мангишлак, хоча що там мене чекає – невідомо. Але, може, тому так і хотілося туди дістатися? Та й узагалі, чи чекає мене там хоч щось? Не виникни ця дурна ситуація зі складом дитячого харчування, нікуди б я зараз не поїхав. Просто був пункт А, з якого треба було тікати в пункт Б. Гарненька задачка! Справді, ніщо так не кличе в подорож, як небезпека для життя.

– Ну што, ґолуба, черєз пару днєй рибзавод пойдьот по каналу на Каспій. Хошь, можеш с німі, я доґоворюсь.

– А куда он пливьот?

– Рибзавод же ет, а нє корабль. Он будєт на Каспіі стоять, потом то лі в Ґур’єв, то лі куда єщо на отґрузку консєрв пойдьот…

– А как же я до Манґишлака?

– Там разбєрьошся, к нєму мноґо судєн подходят… У мєня там подружка, Дашка, работаєт. Она тєбє поможет…

Цією випадковою зустріччю я залишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно і дбайливо. До відходу рибзаводу я залишався в її кафе, допомагаючи їй і підмінюючи іноді. І ночував там же, віддаючи їй на ніч паспорт і залишаючись зачиненим знадвору. А через три дні відвела мене Нюра вранці в порт і передала з рук до рук своєї подруги Даші – круглолицьої жінці років тридцяти п’яти, схожої здалеку на яскраво вдягнену бляшанку згущеного молока.