Читать книгу Добрий ангел смерті - Андрей Курков - Страница 21

Прокинувся від спеки. У перегрітій сонцем голові повільно бродили немов оплавлені думки. Це було схоже на тепловий удар. Я дотягнувся до футболки і накинув її на голову.

Одяг мій повністю висох. Я струснув джинси, і пісок легко з них обсипався. Але уявити собі, що в таку спеку я надягаю джинси, було важко. Подивився на сонце – воно висіло майже по центру неба.

Глянув на годинник і побачив під склом воду, під якою обидві стрілки застигли на дев’ятій ранку – часу моєї висадки на цей берег.

«Ну от, – подумав, – наближаюся до умов Робінзона…» Поступово моя голова, вкрита футболкою, охолола, і думки знову набули прочитувальної форми і розміреного ритму. Я зібрав увесь одяг у рюкзак, надів тільки спортивні труси на випадок непередбаченої зустрічі. Хоча кого я міг тут збентежити – навіть уявити важко. Рішуче озирнувся і, закинувши важкий рюкзак на спину, а в праву руку взявши каністру з теплою водою, пішов майже по краю кам’яного плато, що утримувало пісок від сповзання в Каспій. Пішов слідом за шхуною «Старый товарищ», яка давно вже перепливла горизонт.

Лінія берега, що повторювала край кам’яного плато, була порізаною і нерівною. Я швидко зрозумів, що іноді має сенс зрізати кути, якими плато вклинюється в води Каспію. Заощадивши сили на цих кутах, я пройшов не менше кілометра перш, ніж відчув біль у плечах і втому ступнів, які не звикли до руху по гарячому ворушкому піску.

Зупинятися на привал під палючим сонцем було справою нерозумною, і я, знайшовши черговий провал плато до моря, спустився на мокрий берег і сів у печері, видовбаній хвилями. Тут від раптового холоду по шкірі побігли мурашки. Перепад температур був неймовірний. Пахло вогкістю, морем. Сонцю цей шматочок берега був недоступний.

Я зняв рюкзак. Зітхнув, подивившись на червоні смуги від його лямок на плечах.

Захотілось їсти, і я дістав бляшанку «Каспийской сєльди». Розкривши її ножем, цим же ножем поколупався в шматочках риби і, не знайшовши нічого зайвого, пальцями перекинув шматочки риби в рот і запив її ж власним соком «с добавлением масла», як було написано на бляшанці. Запив їжу теплою водою з каністри – на язику залишився пластмасовий присмак. Щоб якось охолодити каністру, опустив її у воду біля берега, між двох каменів, які відвалилися колись від краю плато.

Поступово тіло моє звикло до прохолоди, гусяча шкіра пройшла, і бадьорість мало-помалу почала повертатися.

Я сидів на холодному камені. Дивився на море, на косі лінії хвиль, які спокійно і монотонно шліфували берег.

«Життя прекрасне…» – думалося мені, хоча думалось якось сумно і з іронією. Сам я іронізував над собою чи думка ця була якимось внутрішнім міражем, заподіяним спекою, – не знаю. Хоча якщо міраж виникає всередині, у формі думки, та ще й першого дня перебування в пустелі – це вже зовсім сумно.

Але мені не було сумно. Мені було спокійно і не хотілося ні рухатися, ні йти з цього затишного прохолодного куточка. Мені нічого не хотілося. Хіба що просто сидіти й дивитися на море, яскраве, блискуче на сонці, від якого я так добре сховався.

Не знаю, скільки часу я просидів біля моря, відпочиваючи і насолоджуючись відсутністю спеки. Годинник мій – хоч скільки я його тряс – іти не хотів. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши із внутрішнього боку скла запітнілість, крізь яку ледве помітні були дві застиглі стрілки.

Щось мені підказало, що і на сонці вже не так жарко. Лінія горизонту начебто наблизилась і затремтіла сильніше. Певно, вечоріло.

Я витягнув із води каністру, надів рюкзак і знову вибрався на пісок. І дійсно – сонце вже опускалося. Пісочний горизонт потроху червонів. І саме повітря було вже не настільки сухим і гарячо-колючим.

Я продовжив свій шлях, і тепер мені йшлося набагато легше, ніж недавньою спекою. Це відкриття змусило мене згадати книжку, в якій мандрівники теж ішли через пустелю і йшли вони тільки вечорами та ночами.

«Що ж, – подумав я, – вперед і з піснею».