Читать книгу Добрий ангел смерті - Андрей Курков - Страница 23

Наступного ранку я просунувся ще на кілька кілометрів уздовж краю прибережного плато. Лінія берега йшла вліво. Одноманітне тремтіння горизонтів, які оточували мене: і морського, і пустельного, розмитого теплим маревом, немов у тій точці земля переплавлялася в небо або навпаки, – викликали в мені роздратування. Я вже не шукав поглядом у морі кораблів і не оглядав жадібно пустельні далі. Просто йшов уперед, не будучи до кінця впевнений у правильності обраного напрямку.

У каністрі залишалося не більше двох літрів води, хоча мені здавалося, що витрачаю її я більш ніж економно, не кажучи вже про те, що вмиваюся тільки в морі. Але цей тягар, що приємно побулькував у каністрі, створював упевненість у безпеці мого перебування в пустелі. А тягар у рюкзаку створював упевненість у ситості, нехай і одноманітній.

Намет частково звисав із рюкзака, але я вже розрахував, що коли з’їсти ще п’ять-шість бляшанок консервів, він увійде в рюкзак повністю.

Загалом, рух мій уздовж каспійського берега був одночасно і стихійним, і спланованим одночасно. Крім того, якась віра або навіть упевненість у випадку – звичайно, в щасливому випадку – теж підбадьорювала і уяву, і тіло. Адже знайдений одномісний намет теж належав до розряду щасливих випадків. Хто знає, що ще я знайду?

І так я йшов, поки спека не стала нестерпною. Відчувши легенями посушливу силу розпеченого сонцем повітря, я припинив свій шлях і спустився на берег. Знайшов зручний камінь, застелив його наметом і влаштувався на ньому добротно, як бувалий мандрівник.

Автоматично кинув погляд на годинник, але час він не показував. Застиглі стрілки тільки нагадували про мою висадку на цей пустельний берег. Нагадували про недавнє минуле.

Насамперед я охолодив у каспійській воді свій обід: бляшанку каспійського оселедця. Опустив у воду і пластмасову каністру. Почекав із півгодини, потім, попоївши, приліг на цьому ж камені, насолоджуючись вологою каспійською прохолодою. Задрімав у тіні, слухаючи неголосні сплески хвиль. Крізь дрімоту ловив шкірою обличчя пориви каспійського вітерця й подумки намагався затримувати їх дотики, немов це були пальці жінки, ласкаві, ніжні, легкі.

А час непомітно минав, підштовхуючи сонце до вечора, до заходу. І ще в дрімоті я відчув, що наближається вечір, хоча до нього було ще далеко – просто морський вітерець став сміливішим і поверхня Каспію блищала на невидимому мені з грота сонці не так яскраво, як кілька годин тому.

Треба було продовжувати шлях. Вибравшись на плато, я рушив уперед.

Коли сонце вже ставало ясно-червоним, зависнувши над морем, попереду показались обриси невисоких чи то гір, чи то пагорбів. Щось усередині мене стрепенулося. Незважаючи на втому, я наддав ходи, немов збирався цього ж вечора досягти їх. Але ривок мій був скоріше душевного походження. Тіло його не підтримало. Занили плечі, а в ногах через прискорений крок я відчув важкість. Так що дуже скоро я зупинився, розуміючи, що мій сьогоднішній перехід закінчився і настав час привалу.

З боку моря долинав шум – хвилі здійнялися вище звичайного. Солонуватий прохолодний вітерець виносив їх запах на плато. Мені здалося, що разом із шумом моря я чую шепіт повзучого піску. Подивився уважно собі під ноги й начебто дійсно побачив якийсь рух, але від втоми та від недавньої яскравості сонця очі мої не змогли гостріше вгледітись у стан піску. Я присів навпочіпки. Подивився на свої ноги і з цієї невеликої відстані побачив, як осипаються біля ніг малесенькі барханчики. Вітер тут, здається, був ні до чого, просто кожен мій крок змушував пісок рухатися, вдавлюватися, обсипатися в мої сліди-ямки.

Але вітер посилювався, на морі збирався шторм. Не знаючи, чого більше боятися – самого шторму чи вітру, що цей шторм піднімає, я вирішив відійти подалі вглиб і вже там влаштуватися на ніч. Пройшов метрів вісімсот, знайшов у піску невелику улоговинку, немов напівзасипаний слід якогось гіганта. Побачив, що вітер пролітає над цим місцем, не торкаючись до піску. Мені здалося, що вітер із кожним своїм поривом робиться все холоднішим, і тому, влаштовуючись на нічліг, я просто забрався всередину намету, як у спальний мішок. Усі речі теж затягнув під брезент і тільки голову висунув, лежачи на спині. Дивився в небо, але зірок не бачив. Узагалі нічого не бачив. Там, де зовсім недавно синіло небо, тепер нічого не було.

Вітер шумів рівно, іноді раптом прискорюючись і переходячи в шиплячий свист. Я відчув занепокоєння. Вітер приносив звуки моря, ці звуки долітали обривками, але з кожним таким обривком у мені виникав страх і здавалося, що пісок під моїм наметом-спальником починає погойдуватися, хитатися. Тіло згадало шторм, який я пережив на плавучому рибзаводі. Я перекинувся на живіт і вліз глибше під брезент намету. Ліворуч від мене лежав рюкзак, праворуч – каністра з водою.

Я не знав, що брезент має звукопоглинальні якості. Як тільки я заліз у намет – вітер майже затих, а темрява й тепло заспокоїли тіло. Я закинув руку на рюкзак, який лежав поруч. Долоня пройшлася по його боці й знайшла рівне і м’яке місце. І залишилася там. Я і задрімав. Але дрімати мені довелося недовго – вже хвилин через двадцять посилився вітер, засвистів наді мною і кинув на брезент жменю піску. Я здригнувся. І знову відчув страх. Мені стало зрозуміло, як цей намет опинився під купою піску. Але залишалось невідомо – куди подівся її колишній власник. Може, кинув його під три чорти, втомившись боротися з піском. Кинув і пішов кудись. Може, його помітили з моря рибалки та забрали?

А вітер, якому й діла не було до моїх роздумів, знову ляснув невидимим вітрилом, і від цього удару нова хвиля піску ринула на намет. Я висунув із-під брезенту голову, потім вибрався повністю й подивився навколо. Було не так уже й темно. Я потряс верхній брезент, скинув із нього пісок. Його там виявилося зовсім небагато, просто коли лежиш, чутко вслухаючись у те, що відбувається, всім тілом, будь-який звук, будь-який рух проходять через тебе, як через підсилювач.

Побачивши, що від вітру більше шуму, ніж небезпеки, я трохи заспокоївся і знову заліз у намет.

Знову мене потягнуло в дрімоту. Я знову обійняв рюкзак і заснув під неритмічний шум вітру.

Години через дві мене розбудив якийсь тягар. На моїй спині, поверх брезенту, який укривав мене, щось лежало. Переляк скував мене, і, поки сон відходив, я лежав нерухомо.

Потім поворушився і почув якесь шипіння. Повільно повернувся на бік і відчув, як зменшується тягар, що придавив мене. Вже сміливіше я піднявся на ліктях, не вибираючись із брезенту, і тягар скотився кудись. Я зрозумів, що вітер ледь не заніс мене піском. Вибравшись назовні, я обтрусив поверхню намету і знову заліз усередину.

Спати вже не хотілось. Я прислухáвся до вітру, що бив знизу по брезенту, скидаючи невидимий пісок. І думати вже ні про що не міг. Я був на чергуванні, охороняючи своє життя і свою подорож від небезпек, які ніс із собою в пустелю каспійський вітер.

А вітер усе посилювався. У мене заболіла спина – чи то від незручної пози, чи то від постійного совання. І руки заболіли. Якось непомітно я вибився з сил. Здалося, що мої зусилля для боротьби з цим літаючим за вітром піском надмірні. Здалося, що можна скидати з брезенту пісок, просто повертаючись раз на півгодини з боку на бік. І я застиг нерухомо, даючи відпочинок виснаженому тілу.