Читать книгу Добрий ангел смерті - Андрей Курков - Страница 18

Весь наступний день ми пливли по Волго-Каспійському каналу, який я спершу вважав за Волгу. Але Даша мене просвітила.

– Поґоді, котік, вийдєм в Каспій – так спокойно нє будєт, – сказала вона вранці, виглянувши у вікно, за яким коли що і здавалося спокійним, то тільки синє небо, адже більше нічого видно не було.

Потім вона пішла в свій цех і повернулася тільки до шостої вечора. А я то сидів у задумі, то дрімав. Загалом, набирався сил. Увечері бродив по периметру свого поверху, розглядав мешканців рибзаводу, що проходили повз мене в компаніях і поодинці. Люди як люди, тільки очі червоні й у деяких – горять. Я розумів, що життя і робота в одному і тому ж місці обтяжені психологічними відхиленнями. Пам’ятаю навіть, як щось нам у школі пояснювали про труднощі одиночних і парних космічних польотів – у тому сенсі, що хотіти стати космонавтом і бути ним у реальності – це дві сумні протилежності. Але, мабуть, порівнювати труднощі життя на плавучому рибзаводі з труднощами космонавтів просто гріх. Тут було безліч людей, різностатевих, різного віку. І в міру свого розвитку та уяви вони знаходили собі відповідне дозвілля. Та й той факт, що на мені вони навіть погляду не затримували, показував, що ні від самотності, ні від недостачі нових облич вони не страждали.

Я приліг грудьми на бортик і дивився на сіруватий берег, що пропливав далеко. Припухле червонувате сонце висіло на краю неба по інший бік корабля, і тому тут особливо відчувалося наближення вечора. Внизу сріблилася вода. Було спокійно і в повітрі, й на душі. І люди, відгупавши взуттям по лункому залізу палуби, розійшлися по місцях, де мали намір чи то випити, чи просто поговорити.

Набравшись від вологого вечірнього повітря свіжості, я повернувся в каюту. Ми знову їли консерви, пили потихеньку горілку, запиваючи водою. І Даша знову ненав’язливо розповідала про трудові будні.

– Завтра запускаєм холодільний конвєєр і консєрвную лінію, – говорила вона твердим голосом. – В холодільнікє риби дня на четирє работи, как раз, пока начньом прійом свєжей – холодільнік опустошім. Тонн дєсять консєрв закатаєм… Жаль, што в холодільнікє одні сєльдєвиє… Єслі і попадьотся какая бєлужка – кто ейо замєтіт, тот і стащіт. А я нє на конвєєрі, я на ОТК буду в етот раз… Слушай, а чево ти на Манґишлак? Ти, часом, нє маковий ґонец?

– Нєт, – я хитнув головою. – Я хочу посмотрєть форт Шевченко… по єво мєстах побродіть…

– А он у вас што? – запитала Даша.

– Да так, поет, борєц за національную ідєю…

– Вродє Жіріновсково?

– Нєт, он бил тіхій, спокойний. Стіхі пісал про женщін… такіє, с жалостью…

– Чо, єму женщін, што лі, жалко било?

– Било, – підтвердив я.

– Інтєрєсно, – щиро мовила Даша. Замислилась. – Я вообще-то стіхі нє чітаю. Про Анжеліку чітала нєсколько кніг і «Мать» Ґорьково. Ґорькій мнє больше понравілся, но «Анжеліка» – увлєкатєльнєй. Нє помню, кто єйо напісал… А стіхі я і в дєтствє нє любіла. Только коґда Робєрт Рождєственскій по тєлєвізору чітал – слушала. Но ето ж только по восьмим мартам он чітал…

Вона позіхнула, прикривши рот долонею.

– Што-то спать хочется, – поволі мовила втомленим голосом.

Потім, не звертаючи на мене ніякої уваги, зняла з себе ситцевий у збляклих квіточках халат і залишилася в трусах-шортах бежевого кольору та в ситцевому ліфчику, теж у квіточку. Забралася під ковдру.

– Свєт виключі! – попросила вона. – І водку допєй, єслі можеш. Нєхорошо сльози оставлять…

У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишки горілки у свою склянку. Потім вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Обперся об бортик і подивився на воду, що мінилася чи то патиною, чи то старим потемнілим сріблом.

На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними мерехтів інший зоряний дріб’язок, незліченний, як нічна мошкара, що збилася навколо одного-єдиного дорожнього ліхтаря.

За моєю спиною горіло віконце чиєїсь каюти, за яким ішла гучна весела розмова. Дзвеніли склянки, згадувалися випадки з минулого – звичайні, що відбуваються з кожним по багато разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухались уважно і шанобливо, і навіть я постояв, завмерши, хвилин п’ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках – склянка із залишками горілки. На небі – зірки, за спиною – віконце, за віконцем – розмови.

Я допив горілку і, повернувшись у каюту, ліг і поступово заснув під неголосне, але наполегливе похропування Даші.