Читать книгу Добрий ангел смерті - Андрей Курков - Страница 4

У ніч із середи на четвер я знову був на кладовищі, тільки цього разу в теплій компанії, яка одначе вселяла деякі побоювання. Двох бомжів я знайшов на вокзалі й пообіцяв кожному в кінці роботи на дві пляшки горілки. І ось тепер вони з лопатами ходили навколо могилки, пристосовуючись або шукаючи особливого натхнення.

– Так шо ти там знайти хочеш? – все допитувався один із них, кремезний із синюватим обличчям. Звали його Жора, і будь-який його погляд супроводжувала напружена неприємна посмішка.

– Я ж сказав, папери там у нього під головою…

Жора хмикнув і зробив перший копок. Тут же з іншого боку взявся за держак лопати його колега по вокзалу Сеня – теж невисокий худорлявий чоловічок років сорока.

Вони відкидали землю на стежку, що пролягала між могилою Гершовича й огорожею сусідньої, більш доглянутої могили. Купа землі росла. Низьке синє небо дихало теплом, і якісь птахи кричали час від часу уривчасто і глухо.

Після декількох перекурів мовчазні землекопи працювали вже мляво і без ентузіазму. Нарешті лопата Жори вдарила об дерево, і вони ожили. Розчистили віко труни.

– Піднімати будемо чи так пориємося? – запитав у мене Жора.

– А якщо не піднімати, то віко зняти можна? – поцікавився я, чомусь подумавши, що бомжі краще розбираються в розкритті могил.

Жора діловито глянув униз, у викопану яму.

– Можна віддерти, а потім зверху прикласти. Якщо навіть трохи обламається – воно йому все одно до одного місця!

Жора і Сеня підколупнули лопатами віко неглибоко закопаної труни і витягли його нагору. Місячне світло, хоч яке було воно яскраве, підтримуване міріадами зірок, усе одно не змогло висвітлити нутрощі відкритої труни, що лежала в розкопаній могилі. Щось темне і суцільне виднілося в ній. Я, нахилившись, очікував побачити хоч якісь обриси тіла, але марно. І запах звідти, знизу, здіймався солодкий, немов корицею просякнутий.

– Ну шо? – запитав раптом Жора. – Сам полізеш?

Я зрозумів, що він звертається до мене. Обернувся.

– Чому сам? Ми ж домовлялися… – обурився я.

Раптом ззаду на мою голову різко опустилося щось важке. Воно накрило мене глухим сачком з темної непрозорої матерії, ніби я був метеликом. І тут же, немов ловець метеликів різко підсік сачок, я втратив рівновагу, похитнувся і звалився на теплу нічну землю, чуючи обережний шепіт чужих голосів, який віддалявся.

Коли я прийшов до тями, вже світало. Ранні птахи перегукувалися дзвінкими голосами, це було схоже на ранкову перекличку. Рука моя сама доторкнулася до потилиці, де пальці намацали загуслу кров. Я підвівся з землі, повільно й обережно. Озирнувся – одну лопату було встромлено в землю, друга валялася осторонь – видно, нею мене і вдарили. Кишені було випотрошено і всі гроші – слава богу, не так уже й багато, – природно, були відсутні. У розкопаній могилі лежав у відкритій труні перевернутий на бік небіжчик. І голова його – зовсім чорна – лежала на боці, а поряд із нею – пакет, із якого стирчала тека.

Подумавши про своїх нічних помічників, я не зміг стримати усмішки. Уявилось, як вони готувалися знайти якийсь реальний скарб – золото або ще щось, а потім, за знайомим із дитинства сюжетом, позбутися третього зайвого і все поділити навпіл. Так старались, а дістали у вигляді скарбу ті самі гроші, що я їм і так обіцяв.

Остаточно оговтавшись, я спустився в могилу. Гершович, який лежав на боці, немов спеціально так ліг, щоб мені було куди поставити ногу. Я взяв пакет із текою, підняв його нагору. Потім вибрався сам. Взяв віко труни і, приставивши його вужчий кінець до ніг, відпустив. Віко зачепилося за шматок недообрубаного кореня і зависло над узголів’ям. Я взяв лопату і, стукнувши кілька разів, змусив віко зайняти своє місце. А потім іще півгодини закопував труну, рівняв могилку і ставив на місце зварний залізний хрест, пофарбований сріблянкою.

Закінчивши справу і взявши пакет із текою в руки, знову звернув увагу на дивний солодкуватий запах – тепер, здавалося, цим запахом просякнув увесь мій одяг, і пакет випромінював той самий запах кориці.

Сонце починало пригрівати. Я подивився насамкінець на хрест. Треба було вже йти. Скоро тут може хто-небудь з’явитися. Цікаво, котра година?

Автоматично я зсунув манжету сорочки і подивився на годинник. Був початок шостої. «Що ж вони годинник не забрали? – подумав я з сумною посмішкою про своїх помічників. – Чи їх життя навчило тільки кишені чистити?»

Я пішов до кінцевої зупинки трамвая. Десь далеко, напевно, на лісовому відрізку шляху між Куренівкою і Пущею-Водицею вже їхав перший трамвай, брязкаючи, як величезний будильник. Їхав, аби забрати мене додому. Відвернути мене від загуслої крові на потилиці й від солодкуватого запаху, що, здавалося, в’ївся в мій одяг. Запахом, що мав заспокійливу властивість і ще – викликав легку або навіть дещо легковажну посмішку, яка не залежала від суті роздумів.