Читать книгу Добрий ангел смерті - Андрей Курков - Страница 20

Шторм заспокоївся до полудня наступного дня. Його змінив по-військовому одноманітний рух безкінечних невисоких хвиль. Хвилі ці були слабкими і навіть своєю масовістю не могли змусити рибзавод захитатися. Він упевнено плив у своїх виробничих справах назустріч подальшим трудовим успіхам, які, мабуть, приємно виокремлювалися на тлі конвеєрної монотонності його життя. Його подвійний рух досі вражав мене. Саме поняття плавучого або мандрівного заводу, незважаючи на свою очевидність, було для мене чимось фантастичним. І навіть моя особиста присутність на його борту ще не доводила мені остаточно реальність того, що відбувається, і навколишнього. Хоча, начебто, що тут дивного? Пливе корабель-завод, капітан вибирає його курс, а директор заводу стежить за виробництвом, і так вони вдвох годують країну рибними консервами. Ні, все одно звучить нереально…

Я дістав із тумби під столом бляшанку «Каспийской сельди», розкрив і, уважно оглянувши вміст і не знайшовши в ньому нічого стороннього, пообідав.

Даша була в цеху. Я досі не знав, де її цех – вище чи нижче цієї палуби? Ну та й не так це було важливо. Я-то там не працював.

Після обіду постояв біля борту, вдивляючись у нервову лінію стику моря і неба. Раз у раз на маревній, гойдливій лінії каспійського горизонту виникали цятки кораблів. І море через це здавалося мені маленьким і тісним. Я не боявся цього моря – в ньому, мабуть, важко було б загубитися… Хоча хто його знає, краще не пробувати…

Через кілька днів Даша повідомила, що наступної ночі буде шхуна, яка мене підкине до Мангишлаку. Я дуже зрадів цій новині й почав із нетерпінням чекати пересадки.

Нічна пересадка на рибальську шхуну запам’яталася мені перш за все дивними металевими звуками. Шхуна підійшла впритул до борту, і на неї з нижнього периметра скидали мішки з чимось залізним. Спочатку мені здалося, що в мішках – консерви, але коли почали дійсно скидати консерви, до того ж не в мішках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я відразу зрозумів неправильність своєї здогадки.

А нічне завантаження тим часом тривало. Я стояв біля кремезного Вані, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Він уважно стежив за тим, що відбувалося, час від часу перекрикуючись із двома рибалками, що знаходились на шхуні. Нарешті він крикнув: «Всьо! Долґов нєт. Єщо етово парнішку возьмьотє до бєрєґа!» І при цьому він двинув мене рукою по плечу, від чого я сіпнувся. Чоловік унизу кивнув. Ваня кинув мій синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гуркнув на палубу – Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервів, і тепер він важив, мабуть, кілограмів п’ятнадцять—двадцять.

– Давай, приґай! – Ваня подивився на мене.

До шхуни було метрів три. Вона трохи гойдалася на хвилях. Мені зробилося страшнувато.

– Давай-давай, нє дрєйфь! – квапив Ваня.

Я переліз через борт і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.

– Давай, словят оні тєбя!

Я стрибнув, і дійсно, двоє рибалок спіймали мене, пом’якшивши моє приземлення.

– Марат, заводі! – сказав один із них другому.

Вони якось швидко зникли на цій невеликій шхуні, залишивши мене самого серед мішків, ящиків і повалених під правим бортом сіток із великими білими поплавками.

Шхуна здригнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, поруч із водою, було прохолодно. Я присів на мішок і тут же схопився – напоровся задом на щось гостре. Помацав руками й обімлів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя – чи то гвинтівки, чи то автомати…

«Ось тобі й маєш! – подумав я, перебираючись і влаштовуючись на ящику з консервами. – Хороша шхуна, з уловом…»

– Ей, братан, сюда іді! – покликала мене фігура, що виглянула з боку стернової кабіни.

Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід у каюту, що розташовувалася під палубою.

– Стєпан, – простягнув мені руку чоловік, який покликав мене. – А там, за рульом, Марат…

– Коля, – відрекомендувався я.

– Випіть хочеш? – запитав Степан.

– Спасібо, нєт.

– Ну, захочеш – скажі. Ми-то самі нє пйом, но для ґостєй всєґда імєєтся… Ти, Коля, случайно нє маковий ґонєц?

Удруге я почув схоже запитання.

– Нєт, – сказав я, не знаючи, але здогадуючись, що може означати це словосполучення.

– Жаль, – поволі мовив Степан. – А то б тєбє работкі подбросілі… Да ладно, іді полєжі… Ми тєбя утрєчком висадім… Тєбє ж всьо равно ґдє? Лішь би от жілья подальше? Да?

Я кивнув.

Мене раптом стало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на ближню койку. Тут же попливла перед очима якась кольорова пляма. Потім настала цілковита темрява – це я вже спав, чуючи працьовите бурчання дизелька, що сховався десь тут же, під підлогою каюти.

Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкіт заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в ліжко, виставивши праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забурчав дизельок.

Вранці мене розбудили. Я вийшов на палубу, і перше, що кинулося мені у вічі – це відсутність брезентових мішків, у яких містилася зброя. Картонні ящики з консервами акуратно стояли, складені під лівим бортом.

– Вон твой бєрєґ! – сказав мені Степан.

Я подивився на пустельний, з відногами брудно-жовтий берег. Нічого привабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості раптом скувало мене. Я мовчав і дивився вперед. Під ногами погойдувалася палуба, а жовтий безликий берег погойдувався метрів за сто від нас.

– Щас Марат подруліт, тут глубоко, можем совсєм блізко подойті. У тєбя вода єсть?

– Вода? – перепитав я, повертаючись зі свого заціпеніння.

– Пітьєвая.

– Нєт.

– Ну ти дайош… – Степан здивовано похитав головою. – Ладно, дадім тєбє балон.

Балоном він називав п’ятилітрову пластикову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поряд із моїм рюкзаком.

– Ето ж пустиня, – сказав він трохи роздратовано. – Тут тєбє ні крана, ні півной!

Я кивнув, даючи йому зрозуміти, що сам усвідомлюю свій ідіотизм. Треба сказати, що я дійсно в цей момент гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився чорт-зна де і збирався через хвилин двадцять опинитися ще далі від доріг і від людей. На губах виникла нервова сухість. Я машинально взяв п’ятилітровий балон, відкрутив кришку і ковтнув води.

Стало якось не по собі. Але берег невблаганно наближався. Залишалося до нього вже метрів сорок чи тридцять. Кам’яне плато, підмите біля підніжжя хвилями і ними ж зализане, здіймалося метрів на два. Через нерівні проміжки верхня лінія плато порушувалась, і там уже хвиля облизувала каміння, що обсипалося вниз, а по ньому, як по сходах, можна було забратися вгору.

У якийсь момент шхуну труснуло, і Степан, зігнувши шию в бік кабіни, крикнув:

– Марат, стопорі!

До берега залишалося метрів три.

– Давай твої вєщічкі сбросім, штоб нє намоклі, – сказав Степан, підходячи до рюкзака.

Розгойдавши вдвох рюкзак, ми викинули його на берег, потім поряд із ним упала і каністра з водою.

– Приґай! – сказав мені Степан, киваючи головою в бік берега. – Скоро солнце пріжаріт – за пять мінут висохнєш!

Я попрощався з ним і з Маратом, подякував їм та, відштовхнувшись ногами від борту, шубовснув у джинсах і футболці в каламутну каспійську воду.

– Ей, – гукнув мене Степан, коли я в обважнілому від води одязі вибрався на вузький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. – Єслі што пєрєвезті надо – ми всєґда можем! Разищі! Шхуна «Старый товарищ».

Знову неголосно загарчав дизельок, і шхуна повільно попливла вліво, поступово збільшуючи відстань між собою і берегом. Я провів її поглядом, прочитав назву на борту. Помахав рукою, хоча на мене вже не дивилися.

У міру того, як «Старый товарищ» віддалявся, я все гостріше й гостріше відчував свою самотність. І ось уже коли і слід «товарища» розчинився в метушливих хвилях Каспію, до мене прийшов несподіваний спокій, почуття близьке до приреченості. Я перетягнув свої речі нагору, на це дивне кам’яне підвищення, як виявилось, укрите теплим піском. Озирнувся на всі боки. Присів на пісок поряд із рюкзаком і каністрою. Наді мною світило сонце, і вітерець, який ніс у собі запах Каспію, сушив моє волосся. Йти нікуди не хотілося. Не було в мене ні компаса, ні взагалі якихось знань про пустелю. Зате була вода і рибні консерви, але одне не замінювало іншого. Треба було налаштовувати себе на прийняття рішення, але я розумів, що ніяка логіка мені не підкаже – в якому напрямку йти. Треба було запитати у Марата або Степана, але у мене просто не вистачило на це розуму.

«Гаразд, поки що піду вздовж берега, – вирішив я. – Може, куди вийду?! Але спочатку треба висохнути…»

Я ліг на теплий пісок, повернувся на бік. Усе одно було якось неприємно в мокрому одязі. Я встав, роздягнувся догола – лише годинник на руці залишив – і, розклавши одяг на піску, приліг поряд і відчув себе господарем величезного нудистського пляжу.