Читать книгу Добрий ангел смерті - Андрей Курков - Страница 22

Заснув я пізно вночі, в темряві, над якою горіли, висвітлюючи одна одну, зірки. Пісок, дещо охоловши, зберіг у собі сонячне тепло. Повітря, мов ковдра, яку неможливо зняти, теж зігрівало мене. Я накрив голову футболкою.

Прокинувся від того, що відчув біля обличчя якесь чужорідне ворушіння. Злякано зірвав футболку і побачив маленького скорпіона. Різко відсунувся, мружачись од ранкового сонця. Скорпіон ліниво покрутився на місці й не поспішаючи зарився в пісок.

Це ранкове знайомство з місцевим тваринним світом підбадьорило мене краще холодної води, але вмитися теж не завадило. Я пішов до моря. Знайшов провальчик, спустився на берег і хлюпнув у обличчя кілька пригорщей прохолодного брудно-зеленого Каспію.

Поки було не дуже жарко, я вирішив, пам’ятаючи вчорашнє відкриття, використовувати цей час на дорогу, а коли вже пригріє сильніше – засісти в якомусь гроті на березі в очікуванні вечора.

Не поснідавши, я закинув рюкзак на плечі – він мені здався навіть важчим, аніж учора. Взяв у руку каністру і вже зібрався було йти, як раптом звернув увагу на якісь сліди на піску. Важко було зрозуміти природу цих слідів, адже пісок не зберігав чітких ліній і обрисів. Але сліди ці пройшлися навколо місця моєї ночівлі. Я подивився на сліди, які сам залишав на піску – те ж саме. Пройшовся вздовж своїх слідів до моря і побачив, що паралельно їм метрів за два—три такий же ланцюжок слідів опускався на берег по сусідній ущелині.

Спантеличений, я прислухався до навколишньої тиші, але було тихо, кришталево тихо.

Знизавши плечима, але все ще думаючи про ці сліди, я вирушив у дорогу.

Сонце піднімалось і вже починало обпікати мене, проникаючи навіть крізь накинуту на голову футболку. Вдалося мені пройти кілька кілометрів, не більше. Розуміючи, що ризикувати, граючись із сонцем пустелі, не варто, я спустився до моря і присів на прибережний камінь. Знову різкий спуск у тінь викликав рух холоду по шкірі, але цей холод пробігся по тілу приємною освіжаючою хвилею.

Я поснідав, випив води з каністри. Скупався в морі – чомусь учора мені це не спало на думку, а сьогодні, похлюпавшись у прохолодній воді, я дістав масу задоволення. І висох за якісь кілька хвилин, піднявшись на плато. А висохши, знову спустився до каменя. Сидів на ньому, стежачи за горизонтом і чекаючи вечора.

Далекий тремтячий горизонт схиляв до роздумів, і стан мій був у цей момент таким, що я спокійно сприймав усе, що зі мною відбувалось, і вже не злився ні на себе, що забрався в безживні місця з дивною авантюрною метою, ні на небіжчика Гершовича, якого я потривожив, а він мені ж підказав напрямок цієї подорожі. Втім, не через нього я вирушив сюди. Скоріше погроза невідомих мені бандитів, плани яких я порушив, підштовхнула мене в дорогу. Підштовхнула різко, навіть не залишивши часу на підготовку.

І зробилося мені раптом на хвилинку сумно. Подумав я, що у бандитів пам’ять хороша. Повернусь я до Києва – якщо повернуся, – вони знову з’являться. А у мене і за квартиру не сплачено, і за телефонні розмови…

Я втупився завороженим поглядом у тремтячу лінію горизонту. Побачив якийсь далекий кораблик, що кілька хвилин плив прямо по цій лінії, а потім зник, вирушивши далі, за обрій. Коли полуденна спека спала і вже, здавалося, більше тепла піднімається від піску вгору, ніж іде вниз від сонця, я знову піднявся на плато і пішов далі.

Цього разу я йшов довго. Години чотири. І йшов би ще, якби раптом не побачив вицвілий на сонці клапоть брезенту, що стирчить із піску. Проста цікавість змусила мене потягнути цей брезент на себе. Пісок не відпускав його, і це мене розпалило. Я скинув рюкзак і, розчистивши пісок над брезентом руками, знову потягнув. Брезент трохи піддався, але буквально на десять-п’ятнадцять сантиметрів. Я знову розгрібав пісок руками, намагаючись вивільнити жорсткий матеріал. Коли ще сантиметрів двадцять брезенту витягнулися з-під піску, я побачив, що переді мною намет. Не менше години я витратив на те, щоб повністю звільнити його з піскового полону.

Втомився неймовірно, і знову стало парко – вже більше від фізичних зусиль, ніж від завислого на небі сонця. Піт котився з мене частими краплями, падав на пісок і тут же зникав, тільки на якусь мить затемнів пісок живою вологою. Я присів біля цього намету, віддихався. Незважаючи на втому, я був дуже радий знахідці – адже немов дім знайшов! Тепер можна і від дощу сховатись, і від сонця… Щоправда, піди зараз дощ – не захотілося б мені від нього ховатися.

Залишивши трофей на піску, я пішов до моря, скупався. А повернувшись, вирішив витрусити пісок із нутрощів намету й подумати про можливе його використання найближчої ночі, тим більше, що тіло вимагало відпочинку.

Трохи заплутавшись у мотузках, я все-таки розпустив їх і розпластав намет на піску. Потім вхід відшукав і, взявши з протилежного кінця, трусонув намет. Усередині щось зашаруділо. Потрусивши ще і бачачи, що пісок зсередини майже не сиплеться, я заліз рукою всередину, трохи побоюючись наштовхнутися на якого-небудь скорпіончика. Але мені пощастило. Представників місцевої фауни в наметі не було, зате я витягнув звідти пожовклу газету. Яке ж було моє здивування, коли, взявши її в руки, я прочитав назву: «Вечірній Київ». Тут я остовпів і протримався кілька хвилин у такому стані.

Номер «Вечірнього Києва» за 15 квітня 1974 року просто ошелешив мене. Трохи оговтавшись, я знову засунув руку в брезент намету, витягнув звідти коробку сірників і фотоапарат «Смена». Більше всередині нічого не було.

Господарем намету, скоріше за все, був мандрівник-одинак. Якщо судити з газети, то він виїхав із Києва 15 квітня далекого 1974 року. Ось і все, що про нього відомо. А сам він, мабуть, розчинився в піску. І я машинально оглянув напруженим поглядом пісок, боячись побачити сліди висушеної сонцем мумії.

Погляд повернувся до фотоапарата «Смена». Я розчохлив його, оглянув. Усередині начебто була плівка, майже до кінця відзнята – у віконечку відзнятих кадрів стояло «34». Значить, залишалося там іще два кадрики…

До втоми приєднався невизначений страх. Пригадалися сліди навколо місця моєї ночівлі… Я задумався.

«Може, прикордонники? – була перша думка. – Адже це вже не СРСР, а Казахстан!» – «А чого боятися? – виникла друга думка. – Ну обійшли навколо тебе, але ж не чіпали, не розбудили і документів не вимагали!» – «Вас послухати, так, навпаки, радіти треба тому, що поруч існує якесь життя, що виявляє до мене жвавий інтерес… – сказав я цим думкам. – А я вже втомився від інтересу до мене… Мені було б веселіше, якби ніхто взагалі не знав про моє існування…»

Незважаючи на втому, невиразний страх змусив мене зібрати речі, укласти фотоапарат у рюкзак і, взявши в руки каністру та намет, пройти з півкілометра й тільки там уже влаштовувати ночівлю.

Цю ніч я спав неміцно, але зручно, постеливши на пісок знайдений намет. Іноді раптом прокидався і прислухався. Але тиша заспокоювала, і я знову пірнав у неглибокий сон до наступного внутрішнього сигналу тривоги.