Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 11

Був їден король і мав три сини: ті старші були замудрі, а той третій не мав такої мудрості. От як вони вже доросли, то казали своєму батькові, королеві, щоби дав їм маєток, а вони поїдуть у світ. Як поїхав найстарший син, об'їхав світ і нічого на тім не спрофітував, і задармо за жебраним хлібом повернувся до батька свого. А потому, як він повернувся з нічим, то другий понадився:

– Я поїду, може, я щось луччого в світі позискаю.

І він об'їхав цілий світ і повернувся назад, і не знайшов нічого. Ще гірше від того старшого. Допіру третій, хоч він був вже не такий, теж понадився.

– Тату, – каже, – об'їхали вони всі краї, поїду і я.

Віддав йому батько його маєток, що приобіцяв дати, і пустився він в дорогу. Взяв він гарний повіз і фурманів, і локаїв і поїхав в світ. їхав він, їхав і заїхав до їдного міста.

Але ті його слуги розбатярувалися, пішли гуляти. Королевич попав в злість і відправив їх всіх, а сам зостався в тій господі. Сказав до господара:

– Підшукай мені слугу.

Зібрався і на світанню пішов на спацер. Пішов собі за місто, іде коло цвинтара, там, де люди ховають. Бачить, що їден чоловік іде з палицею на цвинтар. І як той чоловік зайшов на цвинтар, то прийшов на гріб умерлого і дав йому п'ятнадцять київ на гробі.

І чув королевич, що тамтой у гробі плакав.

На другий ранок знов королевич ішов коло цвинтара і знову бачив, що той чоловік ішов на цвинтар і бив по гробі, той в гробі плакав. І третій раз знов так. Тут вже за третім разом то королевич прийшов до того чоловіка і питає:

– А за що ти, чоловіче, його б'єш?

А той йому каже:

– Він взяв позичив в мене п'ятнадцять рублів, а як вмирав, то мені тих грошей не віддав, то я маю цілий рік щодня йому дати по п'ятнадцять київ.

– Не бий же ти його, я тобі свої гроші даю, – витягнув з кишені гроші, – а вже більше аби-сь не приходив.

Вернувся назад, ліг собі спати. На другий день приходить до него їден чоловік, щоби він прийняв його на службу за фурмана. Питається він:

– Чи ти вмієш, чоловіче, коло коней ходити?

– Так, вмію, що йно королевич скаже.

Пустилися вони їхати в дорогу. Було три дороги. Дві, що вольно їхати, а третя дорога заказана, аби нею ніхто не їхав. Радиться королевич з тим фурманом:

– Котрою би ми мали дорогою їхати?

– А чого ми, королевичу, поїдемо добрими дорогами? Знаємо, що добрими дорогами добре їхати. їдьмо ми там, де є найгірше заказано, тею їдьмо, а будем знати, що там є.

От їдуть вони, і огортає їх темна ніч. Аж дивляться: щось ся світить. Приїздять вони туди – видять великий палац. Питаються, чи можна заїхати. їм сказали, що вольно.

А там було дванадцять розбійників. Питаються вони:

– Що ти за їден?

За тоє той фурман не казав королевичеві ані злізати з того повозу. Як вони вже заїхали у дім, то найстарший розбійник наказав:

– Піди їх спряч!

Але вони заїхали не у великі двері, а сховалися в малих дверях. І, коли вийшов розбійник, аби їх у своїх сінях побити, то фурман взяв в королевича шаблю і стяв розбійнику голову. Та й викинув його пріч. Розбійники чекають на него, а він не приходить. Посилає старший другого, каже:

– Іди ти!

Пішов же той другий, а фурман і тому так зробив. І так всіх він їх побив по одному, йно тілько дванадцятий зістався. Взяв си фурман пістоля в кишеню, а шаблю в руки і пішов до теїхати. А найстарший розбійник сидів собі і панну тримав на руках (яку вони в дорозі злапали). Як же той королівський фурман відчинив двері, то розбійник дуже ся злякав, схопився на ноги, а фурман каже:

– Ані рухайся, бо життя своє маєш скінчити! Вдарив його з пістоля і забив.

Рано вибираються, але королевич нічого не видів і не знає, що ся діяло. Отже, забрав фурман ключі, і вони далі в світ поїхали. їхали вони, їхали і приїхали до королівського міста. Як вони приїхали, зара гонець від тамтого короля запросив їх в гості. Королевич балювався у нього пару днів, а той король мав їдним їдну дочку, а та дочка була дуже прекрасная. Вона вже мала дванадцять чоловіків, а жаден чоловік ніколи з нею ночі не переночував. Той королевич її си сподобав і хтів її взяти за жінку.

Але чужий король шкодував його і казав:

– Сину, шкода тебе, бо вона вже мала дванадцять чоловіків, а з жадним чоловіком не переночували ночі.

Королевич радиться своего фурмана, що з тим має чинити, чи її взяти, чи ні. Фурман йому каже:

– Беріть, королевичу, ніколи ніц вам не може шкодити.

Підіймається той королевич, щоби її за жінку взяти. Пішли до священиків, до ксьондзів, як є звичай християнський, шлюб, заповіді, і він ся з нею вженив. І пішли вони собі спати. А той фурман каже:

– Королевичу, тую ніч буду я з вами.

Як вони полягали спати і позасипляли, то той королівський фурман стояв над ними.

Як прийшла десята година, її сонну дуже страшно стрясло, а як прийшла одинадцята година ночі, то другий раз так само стрясло нею, а як прийшла дванадцята година ночі, то як нею стрясло – вилізає такая гадь і королевича хоче вкусити. А королівський фурман знав тоє наперед, що ся може стати, тримав шаблю в руці і стяв голову тій гаді, котра вилізла з середини тої панни, і сховав в кишеню, а той тулуб вліз в ню назад.

Потому фурман пішов до своїх коней, а їх там обоє покинув.

Прийшло рано, і старий король казав:

– Підіть туди, до них, і принесіть того трупа.

Приходять слуги туди, заглядають без ключ, а вони повставали, обоє собі говорять.

Дають то королеві знати, що вони сидять і обоє говорять. Дуже король зрадувався і втішився, що вже знайшовся такий, що з нею ніч переночував, і з тої радости заложив баль. Довго був там королевич, але хоче вже їхати додому назад зі своєю жоною.

І каже йому король:

– Що ж тобі за маєтки дати?

– Нічого я у вас не жадаю, маєтків жадних, йно щобисте мені дали сто возів драбинястих і фурмани до тих возів, аби я заїхав до того міста. І поїхали вони, а перше повернув назад до того палацу, де тих розбійників фурман його побив, то вони набрали сто возів драбинястих різних маєтків, золота, срібла. І приїжджає він назад до свого батька із великими маєтками, а батько дуже врадувався ним, що його за найгіршого у своїм царстві мали, а він найбільшу штуку доказав.

От тому фурманові вже вийшов рік, і він хоче йти від королевича, але той каже:

– А що ж тобі за той рік заплатити? Будь у мене, прошу тебе, великою тобі заплатою заплачу, аби-сь у мене перебував.

– Не хочу я жодної в тебе, королю, заплати, йно маєш мені дати половину своєї жінки.

Не хтів перше той король того зробити, але згадав його всю вірність, не міг йому відказати.

– Та коли ти хочеш половину, то я вже тобі віддам всю.

Як побачила королевича жінка, що то не жарти, то стала дуже плакати і умлівати. З того плачу найшло на неї ригання. Зачала вона ригати, і вся та гадь, котру мала у собі, вийшла з неї. Тоди фурман добув тую гадячу голову, котру він відтяв, і зложив до купи і сказав:

– Ото видиш, королевичу, яку я маю половину в кишені, а половина була в твоєї жінки.

Ото, королевичу, стільки я хочу в тебе заплати. Заплативісь, королевичу, за мене давно, тоди, як той чоловік бив по моєму гробі, бо я був умерший чоловік. Пан Біг прислав мене за тих п'ятнадцять рублів у тебе рік служити. Викупівись мене, королевичу, від теї неволі, що він рік мав по смерті моїй збиткуватися. Бідним я був і позичив у того багача п'ятнадцять рублів, і він по смерті моїй збиткувався. Але Пан Біг прислав таку душу, що за мене заплатив.