Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 12

Була собі їдна жінка, що мала їдного дурного сина, називався Гриць. І не мала вона ані морґа ґрунту, тільки їдну хатину дуже стареньку. І не могла собі дати ради у світі, бо вже стара була, а той не міг заробити. А то за панщини було, і їй казали панщину робити за ту хату. А вона не здужала вже відробити панщини свеї. Тоди пан казав, щоби Гриць ішов до ставу стерегчи риби, тоди він відпише панщину. А той не хоче іти стерегчи риби, бо дурний. Пан казав йому дати кілька київ.

– Мусиш хоч таким способом мені панщину відробити. Хоч ти дурний, то коло риби будеш стояти, коло ставу.

Допіру Гриць ся послухав і пішов до тего ставу а пан його записав «ставничий». А було то літнього дня, голодного переднівку коли мати не мала чим його поживити. Вона жебрала по селі і носила свому синові. Так було раз і другий, а вона все понад коршму ходила. Раз виходить з тої коршми жид і до неї каже:

– Чому ви до мене ніколи, Іванихо, не вступите?

– Як я маю до коршми вступати, така бідная, як я нічого не маю, йно душа в мені?

– Що ти питаєш, Іванихо, ти вступи – я маю горілку і ще й закуску для тебе знайду: є у мене хліб, булки. Хіба б я був такий нерозумний, щоб бідного зле потрактував? Хтось має гроші, а ти – ні, то я тобі подарую.

Подумала стара Іваниха:

– Піду я до того жида.

І той жид-орендар дав їй горілки келішок чи там кватирку і дав їй хліба закусити.

– Дякую вам, пане-орендарю, за те, щосьте мені дали, бо я плати не маю.

– Прийдіть-но ви завтра, Іванихо. Я й завтра тобі ще дам. Було так їден день, другий – на третій день Іваниха вже встидається і боїться, і поза коршму вже ховається, як іде. Спогадала собі, що: «Довг вже маю великий у жида, вже найдеться близько злотий грошей, а як ще нинька третій день він мене закличе, а я маю реманент на панщину, то як жид возьме подасть мене до пана, то ще хату мою зліцитують».

Але жид пильнує ліпше Іванихи:

– І ви, Іванихо, вже мене встидаєтеся до коршми ходити?

Закликав до коршми її і каже:

– Не журися, ні. Я ще тобі грошей дам.

Налив їй горілки кватирку, а ще другу дає для Гриця і буханець хліба і каже до неї:

– Міг би Гриць прийти сам, йому недалеко від мене.

– А пан як би довідався, то б його не тільки киями досить збив, а нагайкою ще ліпше побив.

Занесла той хліб і ту горілку до Гриця і розказує:

– Знаєш, Грицю, казав жид, що ти міг би і сам прийти, ніж голод терпіти.

А Гриць, як ту горілку випив, то охоти набрався, думає: «Добрий то жид такий, що дурно дав мені горілки і хліба». Каже до матері:

– Вже то я сам не піду, а ви йдете, маєте час, то вступіть ще до нього, що то він вам скаже.

Вертає Іваниха назад, а жид стоїть на порозі, каже:

– Ну, Іванихо, прийде коли Гриць, чи ні?

– Ет, що тамка питаєте, де вам дурний прийде, як він не знає нікого ані нічого.

– Кажіть-но йому, нехай-но прийде сам до мене – ви можете жити легко тепер на переднівок і ще гроші будете мати.

– Е, – каже тая Іваниха, – ну, а хто ж мені гроші дасть? Біди мені більше дасть, ніж грошей.

– Чому? Я вам сам дам, але аби-сьте нікому не споминали ніц, я маю таку вудку на довгій тичці, а їднаково Гриць стоїть коло ставу по цілих днях, а якби він такий добрий був, щоби прийшов до мене, то я б йому дав тую вудку, і він би кидав на воду, і мав би сам що їсти і мені б якуюсь дав рибку. І з того би прийшло, що він би мав чим живитися, і я б йому ще заплатив.

І дав Іванисі ту вудку і тичку:

– Занеси Грицеві до ставу.

І показав йому, що має чіпляти на той гачок, щоб на рибу кидати, і дав Грицеві ще горілки і хліба, щоби Гриць мав охоту рибу лапати. Іваниха занесла Грицеві ту вудку, горілку і хліб, а він злякався і каже:

– Мене пан заб'є.

Але як він горілку випив і хліб з'їв, то подумав собі: «Та вже мені однаково: буде бити, чи ні, альбо вже заб'є, їднаково я бідний». І дивиться Гриць, що підходить жид очеретом, і дуже злякався.

– Грицю, не лякайся, – каже жид, – я тільки прийшов показати тобі, як ти маєш рибу лапати.

І показав, і навчив Гриця.

І так їден день, другий день лапає Гриць рибу на ту вудку, в очерет складає, приходить мати до него, якби приносить їсти, і забирає рибу, і несе жидові до коршми.

Коли жид каже:

– Я маю, Іванихо, такий волочок, що стілько ся не буде мучити, а кине раз, то вже буде з него.

І занесла Іваниха, і дала Грицеві той сак на рибу. І як Гриць закинув його в ставок, то витягнути не може, таке щось тяжке там є. І дуже злякався, і став плакати, що у воді той сак, бо як прийде економ, то побачить і вже його заб'є. Приходить мати.

– Чого ти плачеш?

– Ви мені такої біди принесли, що ми пропадем обоє: щось там тяжкого є, що його не можна рушити, так, як камінь у тім саку.

– Стій-но ти, Грицю, не лякайся. Я тобі поможу витягнути. Мня Отця і Сина і Святого Духа, амінь. Господи, допомагай!

І зачала мати тягнути – витягає…А в тім саку є дівка, але ще й панна до того. Але стара ще не чула, щоби коли у воді дівка з рибою плавала. Гриць зачав втікати, а та дівка – за ним. І вчіпилася його за шию і каже до него:

– Ти від мене вже тепер нігде не втічеш, бо я на тебе двадцять і чотири роки у воді чекала. Тепер ти будеш мій чоловік, а я твоя жінка, коли ти витягнув мене на світ і сонце із води.

Той плаче і дереться від неї, тікає, як дурний Гриць, а вона каже до него:

– Ти, Грицю, тепер йди додому. А я піду за тобою.

Гриць дурний мліє зі страху, звичайно, що він дурний розум має, і каже:

– Мене пан заб'є! А вона до нього:

– Ти теперка будеш паном, а той пан то не буде навіть варт у тебе за економа бути.

Прийшов же Гриць додому і зі страху і того клопоту заснув собі. Встає рано: він такий убраний, і льокай коло него є, який його опуцовує, чоботи і одежу його. А та хата, що була хатина старенька, стала хата мурована. Він дуже злякався від того і питається матері:

– Де є мій латун?

А мати каже:

– Ти дивися, які я сукні маю! Або ж я маю тії лахи? Чи я знаю, де вони ся діли?

А та дівка каже:

– Ви теперка не будете в латунах ходити, йно в такім убраню панськім, як я.

А йде економ заказувати на панщину, дивиться, що хати нема, йно якийсь мур на тім місці, такий дідинець, і думає: «Що ся то за диво стало без ніч, що такий палац став на тій хатині?» Кличе він Іваниху, щоби спитати, чи Гриць коло ставу, чи ні. А як та Іваниха вийшла, за таку паню вбрана, так економ сам завстидався, що він її Іванихою кличе.

А Іваниха каже:

– Ще від учера нема нікого коло ставу, бо Гриць удома.

– Ти ще, Іванихо, із Грицем підеш до тюрми.

А Гриць на собі свої сурдути дере на кавалки, бо одне, що він дурний, а друге, що він на собі ще не видів такого жодного убьору панського.

Економ каже:

– Іди ж но ти на диспозицію, пане Ґреґор, до пана!

А Гриць плаче:

– Як же я піду, коли я пан, і тамтой пан?

А панна написала табличку і винесла економові і каже йому:

– Прошу я вас, пане економ, і ви за то не гнівайтеся, що я вам буду казати: що така близька дорога панові до Гриця, як і Грицеві до пана.

Заніс економ панові ту табличку. Пан перечитав, засміявся з дурного Гриця і питає економа, хто йому так написав. Економ каже:

– Якась така панна винесла, якби королівна.

Думає пан, що то все жарти і сміх, і посилає назад економа з тою карткою, щоб Гриць прийшов і дав рахунок, скільки ще він панщини винен. Приходить економ назад, дає Іванисі картку. По якімсь часі Іваниха виносить знов ту картку. Де та панна написала: «Не був і не буду, але нех сі пан сам пофатиґує». Заніс економ назад, а пан собі думає: «Щось гострого є для мене від того дурного Гриця». І казав козакові коня осідлати і з великою злістю нагайку в руки взяв: «Поїду до того дурного Гриця і уб'ю його!» І приїхав. Як оглянув той дідинець і салю, то завстидався сам. Не злізає з коня, йно в дзвінок задзвонив:

– Хто то тут мешкає? – питає.

Хтів Гриць вийти до пана, але панна не пустила:

– Я сама вийду.

І привітала пана графа бардзо:

– Вельможний пане графе, проше до покою.

– О, ні, не буду я злізати з коня, бо щось я виджу дивного, що ся теї доби стало за мою рибу. Бо є ваше велике щастя, а вже моє нещастя.

І придумав скоро собі пан, як Гриця до себе запросити. Пише на коні картку, вже не пише «Грицю», йно «просить пан Ґреґора прийти на диспозицію». Гриць хоче йти і шукає за своїми латунами, але водяна панна каже:

– Нема і не буде вже твоїх латунів, бо до третього дня то ся той пан граф вдягне в них.

Пан думає собі вдома, яку б то кару йому видати? Аж запросив других панів, урядника і касира, і розказує їм, що то ся стало, дає їм той лист читати. А вони кажуть до того пана:

– Пане граб'я, ніц йому за кару не дайте, йно тілько нех він їде до сонця, за один день цілий світ об'їхав і назад щоб приїхав, і щоб спитав сонця, як то за один день цілий світ об'їхати. І щоби ввечері був вже вдома. То ліпшої кари не може бути суджено, бо одне, що він дурний. І він, як піде, то вже ся назад не верне. І пан ся всього позбуде.

І пан собі охоти набрав до того, що його преложоні кажуть, і написав пан, щоб Гриць пішов і спитав сонця, чого то воно вдень світить, а вночі не видно.

Приносить економ той лист до пана Ґреґора, а панна перечитала і каже, щоб дав пан коня для него і грошей, хоч би триста злотих. Пан з того ся засмутив, але його преложоні йому кажуть:

– А що ж то пану графові шкодить? Чи нема коня? А як у картах програє він триста ринських? Але, прецінь, спробуєм дурного Гриця, що з того вийде і що ся з ним стане.

І пан собі подумав, і охоти підібрав. Подумав він, що то правда, що то є мала баґателька. Отже, дав йому коня і гроші.

І Гриць поїхав з великою журбою в серці. А панна дала йому свій сиґнет на руку і лист, який вона написала, яко королівна, до свого батька і до матері. Що море її взяло, що в ставу була втоплена, а такий знайшовся, що, коли вона до ставу приплила, витягнув її замість риби на світ.

Їхав він, і вечір вже його захопив, стало дуже невидно, і дорога скінчилася. А з ним їхав економ, котрий був за свідка, бо йому самому не буде дана віра. От, ніч їх захопила, і вони журяться, що нема де переночувати. Аж дивляться, щось ся світить. То був палац великий. Приїздять під вікно і просяться на ніч, але там нікого нема, тільки їдна сама старенька кобіта, пані.

– Що хочете, люди?

– Ми хочем, може би, ви нас переночували.

– Не можу я вас тут ночувати, бо тут вас звірі з'їдять.

Подав Гриць лист тій пані. Вона перечитала той лист і запровадила до скали, такої стайні, щоби там звірі не добулися або вовки. А коло дев'ятої-десятої години вночі чути щось.

Гудуть, виють, не виють, але так, як крик і галас. Вони страшно полякалися, що їх смерть вже приходить, як та пані казала. А пані дала той лист свому панові, вовкові.

Вони були закляті: король і його ціле військо, як були на войні, у вовків. їх зачарували, а вона ся зістала з малою дитиною і втікала з свого краю. І як вона їхала на Дунаю, зачала велика фаля бити, і вона ту дитину згубила в Дунаю і в морі. А та дитина не втопилася, а виросла разом з рибою. І їден хлопець її витягнув замість риби на світ. І та дочка живе, і прислала ту саму печатку, що я їй вчепила. Як все то розказала стара пані тому вовкові, то з того вовка зробився чоловік. Як вона дала йому перечитати той лист і той перстень йому дала, то все войсько стало знов людьми з вовків.

Казав король припровадити Гриця перед свої очі.

– Я разом з тобою піду з войськом до дочки своєї.

І так вони їхали усі разом, аж приїхали до Грицевого дому. А на другий день казав король пана запросити в гості. Пан прийшов і привітався з таким можним царом. І зачав він журитися, що вже він ніц не є годен зрівнятися з Грицем. А король розказав панові, як то ся стало все. Що він був зачарований на вовка, а його дитина була в воді, але не втопилася, а жила з рибою.

– А тепер щастя таке прийшло, що вона вийшла на світ з води, а я з вовка перейшов на чоловіка. Теперка я тут буду паном, а ти, вельможний граф, зі сторони меї маєш вступитися.

І економ засвідчив, як свідок, що він видів, як з вовків зробилися люди.

І пан з тої журби не знав, що зробити, і взяв пістоля, і застрілився. А Гриць зачав панувати від того часу.