Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 17

Тож скажи нам, кобзо моя,

Що уміє дума твоя.

Кращої нема в устої

Від людини лицарської!

Йде на краї пограничні,

Як льоди зійдуть північні,

Й видно ген поля безкраї,

Зелен-травами зіткані!

Глянь, діброви листя вкрило,

Птаство різне налетіло,

Звірі зграями гасають,

І роями рибки грають.

Селянин до них охочий

Сіті по воді волочить.

А стрілець із охорони

Вцілить звіра без загону.

До непрохідних порогів

Дніпровий козак убогий

Пливе човном не без страху

«Худою жив соломаху».[1]

Воїн у міцнім ладунку

В таборі шука рятунку

Після скромного обіду

У сторожі зникне з виду

В крузі випробує коні

Або списа в кільце вгонить.

А коли заб'ють тривогу

Він із табору – в дорогу

Під святими хоругвами

Кличуть труби із бубнами.

Він біжить по переліску

Чи для слави, чи для зиску.

Юні там на герць виходять,

Часто-густо в крові бродять.

Як впаде палаш кривавий,

Кров стікає рукавами.

А другому бистра стріла

Серце тепле остудила.

Третій, кіньми потоптаний,

Вже ніколи більш не встане.

Ворог ряди прориває,

Військо флангом відступає,

Переможець невблаганний

Навздогін наносить рани.

По трофеї, знать, ходили,

Геть лицарство потомили,

Що вертає з труду свого,

Віддаючи славу Богу,

І сприймає все як ласку —

Перемогу і поразку.

Як би битва не кінчалась —

Богу слава щоб дісталась.

Боже, маєш в своїй печі

Лицарського люду речі,

Бідний воїн просить в тебе,

Щоб воздав за нужду в небі.