Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 15

Будучи іще школярем, мешкав я в Дрогобичі у старих міщан К., мали вони там при вулиці Бориславській свій власний домик з досить красним садком та городцем на ярину Старому Василеви могло тогді дотягати до 70 літ; вона, маленька, худощава, була може трьома або чотирма роками молодшою від него. Була то жінка тим замітна, що добре шила чоботи, виспівувала хриплим голосом над своїм малим верстатиком нераз довгими зимовими вечерами дуже много пісень, знала багато казок, а – що найважнійше – приймала у себе щопонеділка тьму селянського жіноцтва та ворожила з карт і вичитувала їм будучність зі старої книжки, котру бережно ховала в старій комоді.

Була то жінка побожна, майже щоднини ходила до церкви; про себе рідко що говорила. Моя покійна мати-селянка, котрій старенька К. також читала зі своєї книжки про єї будучу долю, оповідала, що моя ґаздиня має дуже стару книжку, котра була колись власністю чорнокнижника. Що то за одні були ті чорнокнижники, мати моя не знала, а питатися моєї ґаздині я не смів. Аж якось пізніше розказала мені вона сама про ті казкові постаті.

«Чорнокнижники були то лицарі, яких нині нема вже нігде на світі. Вони воювали зі своїм ворогом і убивали змії, що то з'їдали людей та кормилися людською кровію. їхні палати, замки та доми були розкинені по неприступних місцях в горах та вертепах».

Після людових віровань чорнокнижники були не тілько добрими лицарями, а мали також в своїх заклятих недоступних палатах множество різних книжок, з котрих можна було довідатися про судьбу і долю так поодинокої людини, як і всеї землі. Ті книжки були писані інакшими знаками, як теперішні письма; для того рідко найти тепер такого чоловіка, щоби знався на тім писанні. Моя стара ґаздиня нераз, показуючи на старі книжки, зложені в парохіяльнім костелі в Дрогобичи, казала мені: «Дивіть, кілько там грубих книжок! Всі вони від чорнокнижників. Що таму них написано, Господи! Кобихоч сотну часть знати з того! Та що ж?… Нині ніхто їх не перечитає!»

Чорнокнижники мали якусь зв'язь зі злими духами і чортами; від них мали вони свою силу і маєток, а їхні княгині свою красу і уроду. В Летині, в повіті Дрогобицькім, чув я від одної старої баби ось яке оповідане.

«Буде тому зо двадцять літ назад, як вибралася раз в неділю рано моя посестра Маруся – вона давно умерла – до лісу на гриби. Іде, іде лісом, заглядає під кождий корчик; уже перейшла зруб і знов пустилася в гущавину. Приходить над велику трясавицю, зарослу зеленою високою різійкою та різним зілєм, дивиться: а по тім озері ходить красна панна, що такої ще Маруся ніколи не виділа. Ходить тая панна та збирає зілє. Як же тілько побачила Марусю, стрепенулась, знітилась тай щезла. Маруся прийшла додому, зачала від того дня щось слабувати, хиріла-хиріла тай за вісім неділь опісля умерла».

В нинішних часах в найбільших лісах і вертепах не можна вже знайти замків та палат чорнокнижників; всі вони зо своєю силою, мудротою, зо своїми скарбами, достатками та красою провалилися під землю. Але простий люд вірує свято, що ще й нині можна би чоловікові дістатися до тих запалих, заклятих палат, можна побачити тих чорнокнижників, сплячих у своїх кімнатах або шкляних домовинах. Під кінець світа виринуть вони знов з-під землі зо своєю силою, зо своїми багатствами та запанують на землі. Але їхнє панованє не буде довге. Чорнокнижників зженуть з землі такі манюсенькі люде, що дванадцять їх буде молотити в нинішній селянській печи.

Дорогоцінною спадщиною по чорнокнижниках для ворожбитів, знахарів та знахарок суть їхні книги та письма. З тих книг можна довідатися всего: в них суть записані різні зела та ліки на найтяжчі слабости, в них є написано і про долю людини, у них суть подані ради і способи, як можна дійти до маєтку та багатства.

В повіті жовківскім знав я одного знахаря, про котрого говорили люде, що має книжку від чорнокнижника. З тої книжки вичитував він про усі зела та ліки. Щовесни, скоро тілько розцвився ліс, ішов він до лісу збирати зілє; одно сушив на сонци, друге мочив у горівці, а все тото бережно переховував у своїй коморі, цілісенький Божий рік ішли до него люде Бог зна звідки просити старого о пораду то на вроки, то на лупане голови, то на інші хороби. Старий знахар давав кождому трошечки зіля, наказуючи, як его уживати.

Я знав навіть одну інтелігентну жінку, котра як могла допомагала селянам в слабостях; та люде в селі говорили про ню, що вона має книжку по чорнокнижнику, з котрої вичитує ліки.

Дуже цікаве оповідане записав я торік від одного селянина в повіті дрогобицькім.

«Наш дідич дуже був збіднів через повстане, – розказував мені Олекса К. з села В. – Бо ж то щодня якісь гості, якісь панове; все одних привози, других одвози, кождого нагодуй, та ще й на дорогу дай! Бідні пани так через тото підупали, що одно село мусіли продати, а на решту маєтку наробили тілько довгу, що моя дурна голова і сказати не годна.

А був у нашого пана дідича дуже учений брат. Бувало день і ніч все над книжками: читає щось, шукає межи старими книжками та паперами. Знайшов він межи старими книгами також книжки по чорнокнижниках. Зачав у них читати тай дочитався, чого потребував. У сам Великодній четвер запросив до себе нашого панотця та казав єму посвятити муку на паску. Панотець уволили панську волю, посвятили муку та ще й покропили йорданською водою. У Велику суботу вечером замісив сам пан з тої муки тісто, обліпився ним від ніг до голови, а коли уже добре змерклося, взяв книжку по чорнокнижнику і пішов під ліс на роздоріжжя. На роздоріжжі сів собі, отворив книжку та зачав до місяця щось читати. Читав довго-довго. Коло півночі у лісі щось зашуміло, зірвався вітер, дерева затріщали: аж перед паном станув маленький хлопчина в червоній з ріжками шапчині, з однов баранячою ногов та з світлячими ґудзиками.

– Здоров! – заговорив хлопчина.

– Здоров, антипку! – каже та смієся пан.

– Чого ти прийшов та сів на моє місце? Гони звідси, а ні – скручу тобі голову!

– Се моє поле і моє роздоріжжя, – каже пан і так слово по слові розпочалася сварка, а далі чорт береся до пана. Та що ж? Що прискочить до пана, то знов одскочить, як опарений. Вкінці пан знітився, виважив добре, присунувся ближче до чорта та як не злапе єго по-під сили!

Чорт в крик, рвеся, скомлить, а пан щомоци тримає. Далі чорт зачав просити:

– Пусти, будь ласкав, бо згину!

– Не пущу, здихай зараз!

– Пусти, бо печеш мене собою гірш пекельного огню. Пусти! Що хочеш, дам тобі.

– Ні! Здихай, лукавий чорте!

– Дам чвертку червінців: пусти!

– Мало! – каже пан.

– Дам дві: пусти!

– Мало!

Згодилися на три. Пан схопив чорта за руку, держить єго міцно тай каже:

– Сип червінці, а ні – не пущу, хотяй би-м мав сам зубами затяти.

Чорт рад не рад насипав величезну купу червінців, вирвався з панської руки тай пігнав. Пан тогді перехрестився, обцирк-лював червінці свяченою крейдою, пересидів до рана, а рано заїхала фіра, забрали гроші тай завезли до двора. Від того часу станули наші пани на ноги і спродане село одкупили, і довги поплатили, та ще й грошей чимало лишилося».

В Довгім мав бути такий мудрий хлоп, що мав таку книжку по чорнокнижнику та умів з неї читати. Для того ніхто, так як він не оджене граду чи хуртовини від села; він і дощі задержить і відгадає, кілько літ хто буде жити, де поділася конина сусідови, чи на чистім місци будинок стоїть чи ні. А все з тої книжки.

Яким однак способом тоті книжки дісталися між нинішні люде, про се докладно годі довідатись. Видно, що люде, повторюючи сі казки, глибше не застанавляються над ними. Я тілько раз, будучи в Добромильськім та оглядаючи старі звалища замку, чув від одного селянина, що в тім замку в підземних пивницях мають знаходитися книжки по чорнокнижниках, однак їх дуже тяжко дістати, бо книжок тих стережуть самі чорти.

Одна стара баба в Теглові згадала мені раз, що якийсь хлоп дістав був таку книжку; але коли я її просив, щоби докладно про то оповіла, сказала баба: «Не годиться духовним таке розповідати, бо тото би був неспокутований гріх».

Крім книжок, які походять від чорнокнижників, людова віра розказує також про старі образи, що колись були власністю тих казкових осіб. Тим образам приписують однакову силу, що і книжкам. Одна баба з Літиня оповідала мені, що коли тому десять літ назад украли злодії у неї пару коней, вона удалася до Стрия до знайомої на цілу тамошну сторону ворожки. Прийшовши до невеличкої з одним вікном ворожчиної хатини, баба достерегла відразу середньої величини образ, завішений на стіні. Образ був так старий, замазаний та чорний, що годі було на нім розпізнати що. Перед ним горіла лоєва свічка, а стара ворожка, розвідавшись у неї, в якім ділі вона прийшла, обернулася до старого образу, шепотіла щось до него довго, наче б молилася, а опісля обернулася до баби тай сказала їй:

– Коні ваші украв недалекий; але ви їх не одпитаєте, злодій давно їх продав; колись сам вам признається.

– Тай так сталося, як сказала, – скінчила баба. – Коні пропали, як камінь у воді. Але коли старий Яким умирав, признався сам передо мною, що вивів мої коні зо стайні вночі тай продав жидам в Роздолі за песі гроші.

Я чув, що оден знахар потирав старим образом хорим людям, що приходили до нього, твар (лице), голову та другі часті тіла і тим способом привертав недужим їхнє здоров'є.