Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 16

Й нивам поспішно почне посилати свої подарунки;

Тільки одягне у шати нові вона голі дерева,

Зараз же десь там під деревом в тіні стрічаються разом

Кастор і Поллукс, гірські пастухи, обидва сармати.

Хлопці на вроду красиві і в співі митці знамениті,

Розумом рівні й однаково також вони красномовні.

Силу однакову думка у кожного серці леліє,

Різний, проте, в них вогонь, хоч однакове гріє їх місце.

На мураві приліг Кастор, об дерево Поллукс обперся.

В Поллукса вигляд веселий, а Кастора серце в скорботі,

Мовчки в задумі сидить він, а Поллукс увесь час говорить,

Першим почав він, звернувшись до Кастора-друга словами.

Друже, чому ти сумуєш, підперши обличчя рукою?

Чом же байдужа правиця твоя до сопілки дзвінкої?

Горе яке ж то в обличчі твоїм сумовитім засіло,

Що не промовиш ні слова й нічого мене не питаєш?

Завжди, бувало раніш, вигравав на сопілці гладенькій

Чи виплітав ти віночок собі із зелених листочків,

Зараз же мов остовпів і сидиш на землі непорушно!

Ти вже не скоро побачиш мене, як співаю веселу

Пісню, як радісно бігають пальці мої по сопілці,

Як я корзини плету, увінчавши віночками скроні, —

Інші турботи у мене тепер, не до втіх мені зараз:

Пастир мій Дафніс, якого любив я безмежно всім серцем,

Щойно пішов із життя, і печаль мою душу терзає.

Тільки один він давав моїй музі натхнення до пісні,

Я ж всі таїни його невідомі скривав і, востаннє

Голос звернувши до нього, закрив свої очі поблідлі.

Скорблять по ньому сільські божества: ореади, дріади,

Флора і німфи лісів та полів, нереїди й русалки,

Часто до нього приходять сільвани й сатири із Паном,

Навіть худоба сумує, побачивши нашу скорботу,

Трави толочить ногами та воду в річках каламутить

З горя й печалі, бо втратила радість свою невимовну.

Чи ж дивуватися треба? Ось кажуть, що навіть небесні

Плачуть, коли, очевидно, дощі ллють із хмар безустанно.

Смерте ганебна! Усе щонайкраще серпом пожинаєш!

Жодна чеснота не може твоїх оминути стріл гострих!

Кожен чимшвидше іде уперед своїм кроком почесним,

Швидше прибуде до зброї, якої уникати потрібно.

Справді щоденно нещастя чигають усюди на смертних,

Тільки всевишні судьбу свою впевнено завжди тримають.

Нам, пастухам нещасливим, з'явилося віще знамення,

Й серцем відчули, що скоро зустріне нас горе безмежне:

Саме коли почали із вівчарень виходити вівці,

Камінь, раптово зірвавшись з великої скелі, додолу

З гуркотом просто на стадо котився, й жахнулися вівці.

Справді це був отой камінь, що мав укріпити вівчарню.

Впав він додолу, о горе! Пропали і наші надії!

Часу, одначе, немало прожив він тут разом із нами,

Пам'ять лишив по собі, що не ганьбить його честі.

Долі страшної бажання – життя нам лишити й померти,

Тож бо рушаймо і ми, куди наш відійшов милий пастир.

Як я хотів би отут, на зеленій травичці, присісти

Разом з тобою, якщо ти мене побажав би послухать!

Часто мовчанка – не поміч стражданням, давай поговорим,

Завжди людині від милих розмов на душі стає легше.

Кізонька, голос сопілки почувши, від радості скаче,

Більше радіє, одначе, якщо двоголоса заграє.

Геть свої думи! Поглянь: уже хмарами вкрилося небо, —

Це утікає зима й золоте наближається літо.

Разом із ним після хмар грозових до нас радість приходить.

Та не тебе одного, але й нас не один друг покинув:

Друзів багато прекрасних ми втратили зовсім недавно.

Ось плугатар із дідуських полів у Перемишлі славнім

Труду чимало віддав, орючи там широкії ниви.

В місті оцім ще не бачив ніхто йому рівного мужа,

Пастирську службу латинян щоб знав так, як він, і щоб вірним

Завжди ласкаво сприяв, ворогів же умів відганяти,

Вдень-бо й вночі недалеко овець його й біля вівчарні

Люті грабіжники й різні злодії постійно блукають.

Зараз його (лише прах) ця могила, що там ось, тримає,

Хто ж в ній похований, свідчить про це нам віршований напис:

«Тут спочиває вівчарні підгірської пастир побожний,

Всюди відомий Іван, що з дідуської ниви походив».

Далі, між друзями нашими був і той Вовчик блаженний,

Що вовноносних прекрасно зберіг наших кізок жадібних,

Також йому підкорялась тоді уся руська громада,

Тигри вірменські боялись його, хоч і був він ласкавий,

Руськії леви дрижали, хоча справедливим вважався.

Тож, бородаті цапи, ви скажіте усім, хто питає,

Де отой Вовчик тепер і в яку він вівчарню подався,

Прахом він тлінним вже став, очевидно, і так спочиває,

І не воскресне (о доле!) тепер, у біжучому році.

Знову ж Старецький, мій друже хороший, славетна людина,

Чи ж про заслуги його не дійшла вість до самого неба?

Гори, що славитесь буйними травами, вас я вітаю!

Він мав садибу у вас, і для наших овечок поживу

Щедро давав, і відкрив там для них життєдайні джерела.

Тож застеляйте тінисту печеру під листям пахучим,

Ладан паліть на могилі, скропивши себейським напоєм,

І додавайте постійно цілющий бальзам по краплині,

Вдосталь хай буде ще й тут, на могилі, плакучої мирри.

Хай же зберуться всі тут, де така спочиває турбота,

Стадо лишивши, нехай прославляють чини його гідні.