Читать книгу Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст. - Антология - Страница 18

Сполох сурміте! Хай туркам не спиться!

Впасти, вже впасти турецькій столиці!

Пишна й висока, покіль ми дрімали,

В неї сідниця росла-виростала.

Стане Христос нам суддею в цім ділі,

Що розпочати ми зважимось сміло.

Білі посланці у злотих берлинах

Вість принесуть нам про мирну годину.

Впасти, вже впасти турецькій столиці!

Благословляє Господь нашу крицю!

Доки терпіти йому соромоту

Милого сина й турецьку підлоту

Зграя злодюг та розбійників хтивих

Царство сплодила оте нечестиве.

В час, коли наші спокійно дрімали,

Греки пишалися, турки зростали,

Хатні були їм на руку незгоди,

Нам же – покута за давнії шкоди.

Гей же, отямтесь, серця християнські!

Зброю рихтуйте на раті поганські!

Духом пройміться одним, монархове,

Княжичі всі і всіх станів панове,

Йдіте на турка, що казиться з жиру —

То він воює, а то просить миру.

А що всіх разом ніяк не здолає,

То по шматочку від нас уриває.

Отже, спочинок одного лиш панства

Хай не помилить всього християнства.

Пакти сумнівні, пусті обіцянки,

Клятви брехливії безперестанку.

А як поганин збратається з нами,

Платить за мир він і кров'ю, й ланцями.

Дорого ж маєм той кусник спокою

І той омильний передих по бою…

На суходолі французи співають,

А острови вже османи займають.

Греки у путах, то й ти, італійцю,

Спати не смій! І ти, німче, надійся —

Турки ж на Уграх! Волошшя[2] струсили!

Встаньте, поляки, аби й вас не змило!

Хоч ти, гішпане, за тисячу гонів,

Як беруть афрів,[3] сідлай лучче коні!

Море зрадливе, англійський мій брате,

Браму морську турки можуть зламати.

Як вітер східний надме їм вітрила,

Й данця підбити знайдуть вони силу.

Хоч ви, шведове, добряче сховались,

На окрай світу аж замандрували,

Військом збирайтеся на бусурмана —

Як піде добре, то й вас він дістане.

Й ви, московити, хоч ваша столиця

Там, де небесна висить ведмедиця,

Віри не йміте місцинам багнистим,

Лютим морозам, дорогам сніжистим.

Нумо до гурту ставайте вже сміло,

Всіх нас святее очікує діло!

Ми, як щосили ударимо разом,

Виженем турка за гори Кавказу.

Хай він іде в дикі землі поганські

І забере своє право тиранське.

Він яничарами нас тільки страшить.

Та ж яничари – це кров бідна наша!

Силу дає йому кров християнська,

Щоби чинити злодійства поганські.

Запах пожарищ нам вітер приносить,

По допомогу сусіди голосять,

Кров'ю вмивається їхня землиця —

Угри, Покуття, волоська границя,

Браття, на битву священну ставайте,

Гідру прокляту у море скидайте!

Сполох сурміте! Хай туркам не спиться!

Впасти вже, впасти турецькій столиці.

Зілля росте чудодійне повсюди на землях русинів,

Різних отам чарівниць стрінеш у кожнім селі.

Бачив і я тих старих чарівниць, як вночі вилітали

І, ніби вихор, неслись швидко на крилах своїх.

Часто вони чудодійним закляттям із ясного неба

Нам посилали дощі, – сам я те видів, клянусь!

Вітром розбурхують ріки, наповнюють хмари громами,

Градом толочать хліба, – ось яка сила тих слів!

Сам я був свідком, як кров із шнурка вони білу пускали,

Вим'я корови ніяк стільки не дасть молока.

Чарами часто дівчатам, що розум втрачали з кохання,

Милих вертали назад, хоч би й за море втекли.

Навіть пташина далеко отак залетіти не може,

Як, Купідоне, свою здобич заносити звик.

Федора якось Федора, лиш глянувши, враз полюбила, —

Руської крові дівча: меж у коханні нема.

Довго не в силі була затаїти цей шал божевільний:

Як заховаєш любов – мучити стане сильніш.

Тож подалась до ворожки, старої бабусі, з дарами,

Швидко зійшлись на платні, й мовила слово таке:

«Мила бабусю, володарко Орка й Аверна сумного,

Хай же від чарів твоїх темний здригне Ахеронт!

Тільки скажи вже, куди той поганець утік од кохання,

Де він бариться тепер, в землях яких і краях?

Хоч би за морем блукав, безсердечний, зроби, я благаю,

Щоб повернувся сюди й вирвав од смерті мене.

Через моря хай негайно сюди припливе, через хвилі,

В серці його запали зараз до мене любов.

Вирви коханця мого, хоч як би преміцно тримали

Сили небес і землі й води далеких морів.

Зглянься, прошу, наді мною, бабусю миленька, бо гину,

Смерть на порозі чека, ти ж порятуєш мене!»

Тут одказала ворожка: «Дарунки подай-но бабусі,

Чари побачиш тоді й силу моїх заклинань.

Федір до тебе повернеться; навіть якщо його лютий

Тартар до себе забрав, мусить віддати назад.

Милого скоро повернуть тобі небеса добровільно

Й землі далекі, й глибінь темних, шумливих морів,

Тільки належить чекать терпеливо, аж поки Діана

Вирине з моря глибин срібним півколом ясним.

Саме тоді я візьму новий горщик і в ньому із просом

Зілля змішаю й, туди всипавши всяких отрут,

Викличу духів із пітьми, почавши із ними розмову;

Ти ж не зумієш почуть жодного слова від них.

Темінь сама заговорить і відповідь дасть необхідну,

Перед тобою пройдуть там дивовиди страшні,

З темних пекельних глибин донесеться жахливе гарчання,

В пітьмі відлунням дзвінким всюди розійдеться там.

Раптом розступляться надра, з них вийдуть гігантські потвори:

Тільки одна перейде, друга полізе услід,

Нашим очам тут покажуть вони небувалі страхіття,

Серце, Федоро, твоє хай не боїться цих див,

Розуму ти не втрачай і про Федора думай постійно,

І бережися, аби Бога в цю мить не згадать.

В духів шукаєш поради, тож Бога забути потрібно:

Небо із пеклом ніхто ще поєднати не зміг.

Чорт подає комусь поміч – то Бог залишає такого,

Бог лиш поможе йому – чорт утікає тоді.

Сядеш у пітьмі на землю і, ноги вперед простягнувши,

Тіло держи догори прямо, – це добре затям.

Одяг розстібнеш увесь, і тут же спаде він додолу,

Хай же на лоно твоє зсунеться все прикриття.

Просо і біб я тоді покладу на твою сорочину,

Де прикриває вона ніжну дівочість твою.

Просо тоді закипить, але полум'я ти не побачиш,

Хоч в твої фалди вкладу зілля та просо сире.

Все в цю хвилину почне в тім горшку закипать й шумувати,

Й просо само по собі стане тоді промовлять:

«Нас тут пече той вогонь, що його запалив ти у серці,

Прагне та кличе тебе він, цей пекучий вогонь.

Прийдеш до нас – то й вогонь перестане тоді припікати,

Будеш далеко від нас – буде він далі пекти».

Ці ось слова у Федорине серце вселили розраду,

Сповнена добрих надій, в дім повернулась вона.

В пітьмі нічній непроглядній усе свої барви втрача,

Гавкають тільки по селах собаки, єдина сторожа,

Десь вітерець, граючись листям, ледь-ледь шелестить.

Виють собаки, лютують, той гавкіт лунає в повітрі,

Зовсім не видно кінця лютості злющих тварин.

Тільки у пітьмі нічній почнуть між собою змагатись,

Скрізь без упину тоді гавкіт ми чуємо їх,

І пустотлива луна відізветься на гавкіт собачий

Різноголосо, й собак дрочить ще більше вона.

Гавкоту злодій не любить: йому це – велика завада,

Так бережуть оті пси вірно хазяйське майно.

Десь там на стрісі хліва відгукнеться ще пугач зловіщий:

Сумно, зловісно для всіх голос лунає його.

Саме в ту пору тужливо зітхають забуті коханки:

Тяжко в постелі самим без чоловіків лежать.

Тож за своїм і Федора зітхає, хоч має надію,

В відьми поради шука, сумнів долає її,

З боку на бік повертається в ліжку – перина для неї

Каменем стала твердим, – перевернулася ниць,

Тяжко зітхаючи, – туга за милим зморила нещасну, —

Знову здалося, що їй навзнак лягти вигідніш.

Вхід до хатини її закриває заслін з очерету,

Навіть легенько торкнеш – зможеш одсунуть його.

Чари із зіллям змішавши, бабуся ввійшла до кімнати,

Поміч Федорі несе, як обіцяла раніш.

Тут же звернулась до духів, тих жителів темної ночі,

Раптом потвори страшні в пітьмі з'явились нічній:

З довгими чорними кудлами цап важкувато ступає, —

Сиплються в нього з очей іскри разючі, густі,

З ніздрів і пащі жахливо палає вогонь іскрометний,

Гострі на лобі міцнім роги стирчать догори.

Глянеш – і дуба волосся стає, жах охоплює душу,

Тільки бабуся із ним може розмову вести.

«Нащо, – питає потвора, – сюди мене кличуть сьогодні?»

Відповідь зразу таку відьма потворі дала:

«Цапе, ану ж, поспіши і подайся в краї невідомі,

Звідти кохання тягар милий сюди привези.

Десь там у світі далекім ти Федора знайдеш напевно,

Тож зроби так, щоб його пестить коханка могла,

Маєш годину часу, хоч би ніс понад скелями й морем,

Спати він буде чи ні, виконать мусиш наказ».

Швидко тварюка рушає в дорогу, щоб відьми веління

Виконать і привезти той препоганий вантаж.

Федір тим часом під вечір добряче підпив на бенкеті

І, безтурботний, забув зовсім Федору свою,

Тут уже інше знайшлося, миліше дівча, ніж Федора,

В серці сильніш запалав пломінь новий, ніж старий.

П'яний піднявся з-за столу, щоб справить надворі потребу,

Ситий живіт вже давно змушував вийти його.

Й там, під порогом, на нього чекав уже цап бородатий,

Щоб посадить цей вантаж на волохатий хребет.

Федір лише кілька кроків ступив, як цаписько, раптово

Вставши, спокійно схопив Федора, той не пручавсь,

Тільки сміявся, бо думав, що цап випадково проходив

Й він випадково тоді просто на цапа упав.

Та коли глянув під себе, ліси там і ріки побачив,

Миттю тоді зрозумів: цап отой з пекла прибув.

Десь там під ним мерехтіли то вежі, то гори високі,

Більшу долав висоту, у піднебессі летів.

Федір спочатку жахнувся, та швидко прийшов він до тями,

Скочить на землю, проте, страх не дозволив йому.

Ось уже стріха знайомої хати виразно з'явилась,

В хаті Федора лежить, вибилась зовсім зі сну.

Тільки під хату прибув, до порога, знайомого добре,

Вмить про жагуче кохання Федір ізнову згадав.

Що було потім, відомо, хоч музи про це не співають,

Хай же про це хто-небудь (згоден я) вам розповість.