Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 10

Четвер, 10 грудня 2015 року. 14:16

14:16 12-10-2015 –5°C/23°F

Бакстер зі свого теплого місця на задньому сидінні автомобіля ФБР споглядала, як застережно блимають цифри на дисплеї приладової дошки. Вона опустила погляд на свій годинник й усвідомила, що забула перевести його в літаку, бо на дисплеї досі писало: «19:16». Напевно, пропустила оголошення. Уся їхня трійця проспала весь переліт – сім із половиною годин, – не поспавши спокійно вночі.

Поїздка до Мангеттена з аеропорту була до болю повільна. Дорожній рух у місті перетворився на продирання його вулицями зі швидкістю пішоходів, а транспорт ковзав і крутився на спресованому льоду й брудній сльоті, що зібралися за тиждень.

У юності Бакстер двічі побувала в Нью-Йорку. Відвідала всі звичні приманки для туристів, зачудувалася оточеним водою скайлайном, схожим на кіношні декорації, і пізнала те відчуття, яке виникає від перебування в самому центрі світу, поки люди з усіх куточків планети змагаються за місце на острівці завширшки дві милі. Тепер же вона просто почувалася самотньою й хотіла піти додому.

Руш тихенько сів поряд із нею. Він уже пропонував поїхати разом із водієм через Бруклінський міст. Коли вони наблизилися до другої величезної кам’яної вежі, він показав на те місце, де повісили тіло Банкіра.

– У нього були зв’язані зап’ястки й щиколотки – так, щоб він повис між цими двома кабелями обабіч дороги і стежив за людьми, які проходять унизу. Це було наче пересторогою, повішеною над воротами міста для всього світу, прикладом жахів, які прийдуть до тих, хто наважиться зайти далі.

Коли вони проїхали під аркою, машина миттю опинилася в тіні.

– А можна, будь ласка, просто триматися фактів, які ми знаємо напевне? – спитала Кертіс із пасажирського сидіння. – Ви мене лякаєте.

– Так чи інакше, він, як ви знаєте, не зміг закінчити. Прикріплюючи ліву руку до зовнішнього кабелю, вбивця втратив рівновагу, пролетів крізь лід і втопився, – пояснив Руш. – Це його, напевно, роздратувало.

Зухвалість, із якою Руш опошлив смертельне падіння вбивці, заскочила Бакстер зненацька, і вона всміхнулася попри кепський настрій.

Руш і сам не втримався від усмішки.

– Що таке?

– Та нічого, – сказала вона йому й повернулась обличчям до вікна, поки вони спускались у замерзле місто. – Ви просто нагадали мені зараз одну людину, та й усе.

Стан доріг із віддаленням від Мідтауна поступово ставав дедалі гіршим. Коли вони в’їхали до Вашинґтон-Гайтс, обабіч доріг уже лежали величезні снігові кучугури, що працювали як бампери в боулінгу – підштовхували транспорт назад на дорогу.

Бакстер ще ніколи не бувала у Нью-Йорку північніше від Центрального парку. Там регулярно перетиналися такі самі широкі дороги, але впорядковані будівлі скромно стояли вкупі, дозволяючи низькому зимовому сонцю заливати вулиці, а не протискуватися між хмарочосами, які його затьмарювали. Бакстер згадався парк мініатюр, до якого батьки возили її в дитинстві, – іграшкова версія Нью-Йорка.

Варто було їхньому водієві припаркуватися / плавно в’їхати в лічильник на стоянці, як цьому ностальгічному порівнянню настав кінець.

Над входом до 33-го відділку було зведено великий білий намет, де офіцер із білосніжним волоссям одночасно виконував роль охоронця й регулювальника. Коли вони вийшли, він недолуго відганяв водіїв некерованих машин від кордону, що виходив на несподівано вигнуту як на це місто частину дороги.

– Як я вже казала під час нашої першої зустрічі, ми змогли втримати це в таємниці завдяки місцю події, – пояснила їй Кертіс, коли вони ввійшли до будівлі через новий ґанок під навісом.

Передню стіну над подвійними дверима й просто під вершиною намету прикрашала блакитна емблема Нью-Йоркського управління поліції. За кілька метрів праворуч від входу з будівлі стирчала задня половина позашляховика «Додж». Із землі позаду нього, наче зламаний зуб, стирчали шість дюймів бетонного стовпа. Бакстер, навіть не наближаючись до машини, побачила щедро розбризкану по її кремовому салону кров – засохлу й темну.

Із подвійних дверей вийшли двоє поліціянтів, проминули руйнацію на власному робочому місці так, ніби вона була щонайбільше недоречною оздобою, щодо якої з ними не порадились, і вийшли, скориставшись розрізом у парусині.

– Дозвольте пояснити вам, що ми знаємо, – сказала Кертіс і пригнула донизу яскраво-жовту стрічку, що оточувала машину.

– Не проти, якщо я зателефоную? – спитав Руш.

Вона неначе злегка здивувалася.

– Я все це знаю, – нагадав Руш.

Кертіс відмахнулася від нього, і він вийшов надвір, залишивши двох жінок самих.

– Слухайте, я хотіла спитати, перш ніж ми надто в це зануримось: з вами все гаразд?

– Гаразд? – насторожено перепитала Бакстер.

– Так. Після вчорашнього.

– Я в нормі, – знизала плечима Бакстер так, ніби й згадати не могла, що за інцидент Кертіс має на увазі. – Отже… джип у стіні… – підказала вона, відводячи розмову від особистих запитань.

– Нашою жертвою був Роберт Кеннеді, тридцять два роки, одружений. Прослужив дев’ять років, чотири з них – детективом.

– А вбивця?

– Едуардо Медіна. Іммігрант із Мексики. Працював на кухнях готелю «Парк-Стемфорд» у Верхньому Іст-Сайді. І відразу скажу: ні. Ми не знайшли жодного зв’язку між ним і Кеннеді, іншими вбивцями чи іншими жертвами.

Бакстер спробувала дещо спитати.

– І вбивствами «Ляльки»… поки що. – Кертіс зітхнула.

Руш, повернувшись знадвору, знову сховав телефон у кишені куртки. Він приєднався до Бакстер, тим часом як Кертіс вийшла на середину накритої дороги.

– У нас є кадри з камер безпеки…

– Зі школи навпроти, – сплюнув Руш, перервавши її. – Вибачте. Продовжуйте.

– Отже, у нас є кадри з камер безпеки, на яких Медіна паркується на Західній 168-й вулиці й витягає з заднього сидіння непритомне тіло Кеннеді. Ракурс був невигідний, але ми можемо з упевненістю встановити, що за ці п’ять хвилин він переніс Кеннеді, вже таврованого, до капота машини під простирадлом і розпластав його на капоті. Одна мотузка – одна кінцівка, як і в тіла на мосту.

Бакстер озирнулася на розбиту машину. По гравію тягнулася товста мотузка, що закінчувалася на рівні задньої шини.

– Медіна роздягається догола – на грудях у нього вирізане слово «пішак», – і стягує з Кеннеді простирадло. На всіх парах мчить по Джумел-плейс, і тут ми маємо порадіти нинішній погоді, бо він надто швидко завертає за ріг, – Кертіс пройшла тим шляхом, який здолала машина, – втрачає керування і, замість пролетіти просто крізь головний вхід, врізається в цю стіну. Вони обидва загинули під час зіткнення.

– Більше ніхто не постраждав, – докинув Руш.

Вони пішли слідом за Кертіс усередину, протиснувшись повз вантажівку, і, переступивши через частину розбитої стіни, опинилися в кабінеті.

Передній кінець автомобіля зім’явся аж до розтрощеного вітрового скла. По приміщенню в радіусі десяти метрів розсипались уламки й пил, але поза тим решту кабінету, судячи з усього, майже не зачепила серйозна руйнація в кутку.

Бакстер опустила погляд на окреслений маскувальною стрічкою силует тіла.

– Ви жартуєте? – вражено прошепотіла вона. – Що ж, незлий спосіб забруднити місце злочину. Ми не у фільмі серії «Голий пістолет».

Ноги й торс були міцно притиснуті до підлоги, зате руки й голова дотягнулися до сплющеної решітки радіатора позашляховика.

– Будьте до них поблажливі, – сказав Руш. – Вони займалися цим у виняткових умовах.

– Нам, мабуть, не варто надто довіряти розташуванню тіла, – сказала Кертіс. – Впевнена, що ви зможете це оцінити: серед них був Кеннеді, тож його якомога швидше зняли з цієї штуки й розпочали СЛР. Поки над ним працювали, один із новачків зробив оце.

– А ми впевнені, що ні Медіна, ні хтось із його рідних не був ображений на поліцію? – скептично запитала Бакстер.

– Ми такого не виявили, – відповіла Кертіс. – Так, знаю. Це здається безглуздим, бо він так явно зробив усе, щоб збісити все Нью-Йоркське управління поліції. Всі ж знають: якщо вб’єш копа, на тебе щодуху накинеться вся поліція. Байдуже, хто це був: якась секта, онлайнова спільнота, що женеться за славою, чи товариство шанувальників «Лялькаря». Полювання на копа було чи не найдурнуватішим, що вони могли зробити, і, хай чого вони намагаються досягти, зараз вони вдесятеро ускладнили собі це завдання.

Бакстер мимоволі згадала, що сказав їй Едмундс напередодні ввечері.

– Хтось усім керує, – сказала вона, – координує ці вбивства, користується цими «Пішаками» задля власного зиску. Ми знаємо, що жертв не обирають навмання, бо обидві інші жертви пов’язані з «Лялькою». Тепер у нас є три вбивства. Ми гадки не маємо, хто це, де ці люди чи бодай чого вони хочуть. Ці люди аж ніяк не дурні.

– То нащо оголошувати війну поліції? – спитав зачудований Руш.

– А й справді, нащо?

У наметі залунало кілька гучних голосів.

– Спецагенте Кертіс! – гукнув хтось.

Бакстер і Руш слідом за Кертіс вийшли з отвору в стіні. Команда новинарів саме встановлювала своє обладнання й жадібно оглядала все довкола щоразу, коли підводила очі. Кертіс пішла поговорити з гуртом людей у чорних костюмах.

– Схоже, далі ваша черга, – шепнув Руш, звертаючись до Бакстер. Дістав із кишені краватку для екстрених випадків і пов’язав її собі на шию. – І як воно – бути офіційним обличчям пропагандистської кампанії?

– Стуліть пельку. Вони можуть знімати мене за роботою, та нехай ідуть нахрін, якщо…

– Руш? – гукнув огрядний чоловік, покинувши компанію Кертіс. Він був одягнений у величезний зимовий пуховик, який не лестив його фігурі, вже й без того надто пишній у верхній частині. – Демієн Руш? – промовив він, широко всміхаючись і простягаючи руку зі схожими на ковбаски пальцями.

Руш поспіхом дов’язав неохайний вузол, який зав’язував, і розвернувся, набувши незвично презентабельного вигляду.

– Джордже Мак-Фарлен, – усміхнувся він і звинувачувально позирнув на жетон ФБР, який висів у чоловіка на шиї. – Перекинчику бісів!

– І хто це сказав – британський агент ЦРУ? – засміявся той. – То це ти встряв у ту неприємну ситуацію у в’язниці?

– На жаль, так. Але мене, певно, глядів хтось угорі.

– Амінь, – кивнув Мак-Фарлен.

Бакстер закотила очі.

– Слухай, ти досі стріляєш? – запитав чоловік Руша.

– Та ні.

– Ні! Що ж, це збіса прикро. – Мак-Фарлен із щирим розчаруванням на обличчі повернувся до Бакстер. – Оцей хлопака досі втримує рекорд управління на п’ятдесяти ярдах!

Бакстер кивнула, долучивши до кивка якийсь невизначений звук.

Помітивши її вдавану зацікавленість, Мак-Фарлен знову переключив увагу на Руша.

– Рідня досі в Англії? – Владний чоловік навіть не став чекати на відповідь. – Скільки там зараз твоїй доньці? Як моїй Кларі, шістнадцять?

Руш відкрив рота.

– Що за вік! – похитав головою Мак-Фарлен. – Весь час хлопці й ниття. Я рекомендував би тобі залягти тут на дно й повернутися, коли їй буде двадцять!

Місце злочину наповнилося недоречно лунким сміхом: чолов’яга якимось робом усвідомив приховану кумедність своєї репліки. Руш ґречно всміхнувся, а тоді Мак-Фарлен ляснув його по спині – доброзичливо, але боляче, до сліз в очах – і подався геть.

Коли Руш схопився за зболілі груди, Бакстер скривилася й пожартувала:

– Не сумніваюся, що це можна назвати нападом.

Кертіс прийшла по Бакстер і познайомила її з відповідальною спецагенткою Роуз-Марі Леннокс. Ця виснажена жінка вочевидь була аналогом Ваніти в ФБР – чиновницею, що вдає із себе оперативницю й навіть носить зброю задля годиться, просто на той випадок, якщо хтось раптом спробує вкрасти з її кабінету ксерокс.

– Ми всі дуже вдячні вам за допомогу, – улесливо сказала їй Леннокс.

– Гаразд, – озвався репортер, ставши перед камерою. – Починаємо на рахунок три, два, один…

– Стривайте, що? – запитала Бакстер. Вона спробувала відійти, та Леннокс міцно схопила її за руку, поки репортер переповідав версію подій, призначену для преси.

Урешті репортерка відрекомендувала Леннокс, і та почала декламувати добре завчені відповіді.

– …страхітлива й жорстока атака на одного з нас. Гадаю, зі мною погодяться всі колеги, якщо я скажу: ми не заспокоїмося, доки… Можу підтвердити, що ми розслідуємо зв’язки між цим убивством, інцидентом на Бруклінському мосту, що стався тиждень тому, і вчорашньою загибеллю Летаніеля Массе… Ми працюватимемо разом зі столичною поліцією в Англії, яка люб’язно надала нам компетентну фахівчиню – старшу інспекторку Емілі Бакстер, а вона, безумовно, помітила…

Бакстер утратила інтерес до неї й озирнулася на Руша й Кертіс, які оцінювали уламки. Побачила, як Кертіс підкликала Руша до себе, щоб він оглянув щось на водійських дверцятах, і начисто пропустила запитання репортерки:

– Що?

– Старша інспекторко, – повторила жінка з найбільш нещирою усмішкою, яку Бакстер коли-небудь мала нещастя споглядати. – Що ви можете сказати нам про місце за нашими спинами? Над чим ви наразі працюєте?

Репортерка із сумним обличчям – ще менш переконливим, аніж її набурмосена усмішка, – показала рукою на спустошення.

Оператор повернувся до Бакстер.

– Ну, – зітхнула вона, геть не стараючись приховати огиду, – я розслідувала загибель поліціянта, але зараз із невідомих мені причин стою тут як ідіотка й розмовляю з вами.

Запала ніякова тиша.

Леннокс набула шалено сердитого вигляду й різкою відповіддю заплутала репортерку, яка не встигла сформулювати уточнювальне запитання.

– Чому б не дати вам повернутися до роботи, старша інспекторко? Дякую. – Леннокс заспокійливо всміхнулася, лагідно поклавши долоню на руку Бакстер. Та знизала плечима й відійшла. – Як бачите, – сказала репортерці головна спецагентка, – ми всі прийняли цю втрату близько до серця й просто хочемо повернутися до пошуків винуватця.

Леннокс провела новинарів, а тоді покликала Кертіс надвір. Вони перейшли дорогу і влаштувалися під огорожею Гайбрідж-парку, на межі, де втрамбований лід на тротуарі перетворювався на незайманий розсипчастий сніг. Леннокс запалила цигарку.

– Я чула, що сталося у в’язниці, – сказала вона. – Усе добре? Ваш батько відтяв би мені голову, якби з вами щось сталося.

– Дякую за турботу, але все гаразд, – збрехала Кертіс. Її дратувало те, що через родинні зв’язки вона лишається у привілейованому становищі, хай як постаралася показати, на що здатна сама.

Леннокс, очевидно, уловила її тон, оскільки вирішила змінити тему:

– Ота Бакстер – дратівлива сучка, чи не так?

– Вона просто не терпить дурнів, – відповіла Кертіс, а тоді усвідомила, що тільки-но ненароком образила старшу за званням. – Тобто ви, звісно, не дурепа. Я просто хотіла сказати…

Леннокс відмахнулася від її слів, пихнувши димом.

– Вона сильна й розумна, – сказала Кертіс.

– Так… Цього я й боюся.

Кертіс не зрозуміла, що Леннокс мала на увазі.

Хоча вона ніколи в житті не торкалася цигарки, тепле сяйво підпаленого тютюну, що танцювало у студеному повітрі, раптом здалось їй як ніколи спокусливим.

Леннокс повернулась обличчям до бейсбольного поля на вершині засніженого пагорба і сказала Кертіс:

– Вона тут туристка. І не більше. Ми ще кілька разів випхаємо її до камер, сфотографуємося кілька разів на догоду громадськості, а тоді посадимо на літак додому.

– Я справді вважаю, що вона може нам допомогти.

– Знаю, та все завжди далеко не так просто, як здається. Убивство офіцера Кеннеді – це відверта образа Нью-Йоркського управління поліції, єхидний докір, що має змусити громадськість засумніватись у всюдисущій владі, яка нею керує. Присутність тут Бакстер становить для нас аналогічну загрозу.

– Вибачте, я вас не розумію, – сказала Кертіс.

– Над цим працюють Нью-Йоркське управління поліції, ФБР і ЦРУ, та це нічого не дає. Бакстер потрібна нам тут, щоб показати, що ми робимо все можливе, та водночас нам потрібно прибрати її, перш ніж столична поліція встигне поставити своє рішення собі в заслугу. Коли нас атакують, необхідно показувати силу. Нам треба довести всьому світові, що ми можемо самі дати раду своїм проблемам. Зрозуміло?

– Так, мем.

– Добре.

Гурт школярів почалапав парком, залишаючи глибокі сліди. Ще одна компанія занадто близько від них почала грати у сніжки.

– Дійте далі так, як раніше, – наказала Леннокс. – Хай Бакстер повсюди ходить за вами, але якщо раптом натрапите на серйозні зачіпки, не втаємничуйте її.

– Це може бути складно.

– Виконувати накази часом складно, – знизала плечима Леннокс. – Але це всього на кілька днів. Після вихідних ми її випровадимо.

Один із поліціянтів приніс Бакстер і Рушеві чашки з кавою, поки вони чекали на повернення Кертіс. До щербатих горняток поліціянт долучив коротку, та все ж непрохану мотиваційну промову:

– Ви ще спіймаєте гадів, які за цим стоять.

Бакстер і Руш просто закивали, доки сердитий чолов’яга не набув задоволеного вигляду й не побрів геть. Хоча намет і захищав їх від вітру, температура все одно була мінусова, і вони починали це відчувати.

– Не хочете повечеряти сьогодні зі мною й Кертіс, якщо в нас буде час? – запитав Руш.

– Я… гм… Не знаю. Мені треба декого провідати.

– Я знаю одну шикарну незвичну піцерійку у Вест-Вілліджі. Завжди туди ходжу, коли буваю в Нью-Йорку. Це традиція.

– Я…

– Та ну. Ми всі до вечора будемо виснажені й помиратимемо з голоду. Вам треба щось з’їсти, – всміхнувся Руш.

– Гаразд.

– Чудово. Я забронюю нам столик.

Він дістав телефон і прогортав свої контакти.

– Ой, забула спитати, – мовила Бакстер. – Що ви з Кертіс знайшли на водійських дверцятах?

– Га?

Руш приклав телефон до вуха.

– Поки я партачила на тому інтерв’ю, ви неначе щось знайшли.

– А, оте? То дурниці, – відповів він.

Хтось у піцерії відповів на дзвінок, і Руш неквапом відійшов.