Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 12

П’ятниця, 11 грудня 2015 року. 9:07

Леннокс майже непомітно постукала пальцем по одній із трьох підказок, які поклала перед Бакстер, коли вони сіли:

Бакстер ще трохи прихилилася до маленького мікрофона, який вичікувально стояв на чорній тканині, що нею накрили ряд вільних столів, аби надати їм більш офіційного вигляду.

– Боюся, я не можу висловлювати припущення про це.

Відкинувшись на спинку свого стільця, поки інший репортер ставив запитання чоловікові поряд із нею, вона помітила, як Леннокс майже нечутно цокнула язиком. Леннокс швидко нашкрябала якусь записку й пересунула їй. Судячи з вигляду, вона була щонайменше зачарована поставленим запитанням і відповіддю заступника помічника директора.

Бакстер не відразу розшифрувала нікудишній почерк:

Ніколи не кажіть: «Боюся…»

За звичайних обставин цього вистачило б, щоб вона в істериці дременула з приміщення, незважаючи на те, що кожен її рух фіксувала повна зала журналістів і камер; однак вона з поваги закусила язика й залишилася сидіти.

Пресконференція була призначена для підтвердження особи загиблого детектива, а також для відсічі бурхливим роздумам і теоріям змови в інтернеті – офіційного підтвердження зв’язку між убивствами «Банкіра», Летаніеля Массе й детектива Роберта Кеннеді.

Бакстер не зосереджувалася ні на чому. Вона досі не могла оговтатися від нашкрябаної записки й почала демонстративно партачити перед Леннокс, яка тим часом поволі наближалася до кінця своєї хитромудрої відповіді.

– …а також наші закордонні колеги, як-от старша інспекторка-детектив Бакстер.

Щойно вона договорила, молодий чоловік у дешевому костюмі дістав винагороду за уважність: підняв руку раніше за всіх інших.

Леннокс жестом показала на нього.

– Отже, старша інспекторко, у який мотив цих убивств вірите ви? – запитав він.

На її відповідь чекала вся кімната.

Леннокс постукала по одній із підказок, хоча в цьому й не було потреби.

– Я не можу висловлювати припущення про це, – прочитала Бакстер.

– Джерело у в’язниці повідомило, що на двох трупах були вирізані слова «пішак» і «приманка», – продовжив чоловік, не бажаючи задовольнитися лиш ухильною відповіддю із семи слів. – Фотографії з Бруклінського мосту натякають на те, що на померлих могли бути подібні позначки. Чи можете ви сказати, чи не є це характерним для всіх тіл, виявлених на сьогодні?

Леннокс завагалася на хвилину, а тоді поклала палець на іншу картку. Бакстер, хоч і була здивована, послухалася німого наказу.

– Я можу підтвердити, що це правда, – машинально сказала вона.

Приміщення вмить наповнилося гудінням беззв’язних розмов і сичанням шепоту. Бакстер помітила, що попід задньою стіною стоять Кертіс і Руш. Їхня присутність її підбадьорила. Кертіс професійно кивнула їй, тим часом як Руш радісно показав їй два великі пальці, викликавши в неї усмішку.

– А ще, старша інспекторко! Старша інспекторко! – гукнув чоловік, перекрикуючи стриманий гамір, і випробував удачу, поставивши третє запитання: – Зважаючи на те, що жертвами наразі були троє осіб – поліціянт, чоловік на ім’я Вільям Фоукс і сам «Лялькар», і на кожному з них було вирізано слово «приманка», я можу лише припустити, що ви й ваші колеги розглянули такий варіант: насправді ці послання призначені для вас.

Запала мертва тиша: ціла кімната нетерплячих журналістів чекала її відповіді на запитання – якщо чесно, доволі слушне.

Леннокс підсунула до неї картку «не можу висловлювати припущення». А як інакше, з гіркотою подумала Бакстер. Леннокс аж ніяк не збиралася визнати, що перетягнула її на інший кінець світу їй же на біду.

– Це лиш один із кількох можливих варіантів, які ми наразі розглядаємо, – сказала Бакстер. Під «ми» вона, звісно, мала на увазі Едмундса.

Леннокс явно трохи роздратувало те, що Бакстер відхилилася від картки, зате професійна і стисла відповідь її начебто задовольнила.

– Старша інспекторко Бакстер! – гукнув хтось у передньому ряду.

Коли Бакстер на автоматі позирнула в бік жінки, та сприйняла це як запрошення підвестись і поставити своє приголомшливо пряме запитання:

– Чи будуть нові вбивства?

Бакстер згадала свою розмову з Едмундсом напередодні. Леннокс іще раз постукала пальцями по картці «не можу висловлювати припущення».

– Я… – завагалася Бакстер.

Леннокс повернулася до Бакстер і завзятіше постукала по картці. У віддаленій частині приміщення Кертіс зі стурбованим виглядом уже хитала головою. Руш, хоч і не мав короткого сценарію, самими губами проказав: «Я не можу висловлювати припущення про це».

– Старша інспекторко! Чи будуть нові вбивства? – повторила жінка, тим часом як слухачі продовжували мовчати.

Бакстер згадала офіційний пресреліз, яким супроводжувався здійснений нею арешт Массе; згадалась історія, яку вона була змушена розповісти заради свого порятунку, спрощене пояснення участі Вульфа.

Усе зводилося до трупів і нескінченної брехні…

– На мою думку, ситуація загостриться… Так.

Коли вся зала звелася на ноги, випалюючи запитання серед спалахів камер, Бакстер відчула, як до неї повернулися голови людей, що сиділи обабіч неї. Очевидно, вона помилялася, коли думала, ніби громадськість цього разу хотітиме правди.

Сумно було усвідомлювати, що їм вигідні ці пусті обіцянки й нещирі заспокоєння. Може, змії-піарники все ж таки мають рацію: люди радше воліють отримати ножа в спину, ніж бути готовими до нього заздалегідь.

– Отже, наразі в нас є таке. – Спецагент Кайл Гоппус звернув їхню увагу на одну з десяти безладних білих дощок, які висіли на стінах. – Це – наші вбивці.

Нью-Йоркське регіональне управління ФБР було розташоване на двадцять третьому поверсі несподівано простої будівлі неподалік Бродвею. Якщо не брати до уваги типової для Нью-Йорка оголеної цегляної кладки, Бакстер усе одно що повернулася до Нового Скотленд-Ярду: побілені високі стелі, така сама ворсиста блакитна тканина на перегородках між столами й майже такий самий зносостійкий килим (недостатньо зносостійкий).

Гоппус дав їм хвилину на те, щоб уважно прочитати ті нечисленні відомості, які не були замальовані чи обписані. Бакстер подумала, що він підозріло товариський, як на старшого за званням.

– Як ви, ймовірно, помітили, ми, повністю вивчивши всі можливі зв’язки між убивцями, між жертвами, між убивцями й жертвами, а також між ними всіма й убивствами «Ляльки», наразі зосереджуємося на тому, що кожен із наших убивць мав серйозні підстави не любити поліцію, – роз’яснив Гоппус. – Одна команда в нас досі опрацьовує їхню фінансову документацію, а інша прочісує їхні комп’ютери й записи їхніх телефонних дзвінків… ясна річ. Але нам тут, правду кажучи, важко. Ніяких категоричних релігійних чи політичних поглядів, окрім хіба що Медіни: він католик і затятий прибічник демократів, як і більшість мексиканських іммігрантів. Ніякого насильства в минулому, крім випадку Баррелла. По суті, наскільки ми можемо судити, ці люди не знали один одного й ніколи не контактували, – закінчив він.

– І все-таки скоїли ці явно скоординовані вбивства з інтервалом у кілька днів, – замислився вголос Руш. – Жесть.

Гоппус не відповів, але запитливо позирнув на Кертіс, ніби цікавлячись, чому вона привела на зустріч із ним цю дивну людину.

– Чи змогла б я дістати копію їхніх досьє? – запитала його Бакстер. Вона вирішила не казати, що збиралася переслати їх на інший кінець планети, посадовцеві з відділу шахрайства, який не брав жодної участі у справі.

– Звісно, – трохи різко промовив Гоппус. Його явно ображало те, що вона думала, ніби може знайти щось таке, чого не помітила вся його команда.

Руш наблизився до дошки, щоб оглянути три маленькі фотографії, прикріплені над іменами. Барреллове фото було знято під час його арешту. Таунсенд був одягнений у футболку, прикрашену знайомим логотипом.

– Таунсенд брав участь у програмі «З вулиці до успіху»? – запитав Руш.

– Так, – відповів Гоппус, який перед цим розмовляв із Кертіс і Бакстер.

– І не припинив? – спитав Руш.

Гоппус спантеличився:

– Він мертвий.

– Ну, тобто… на момент смерті. Він не пішов, нічого такого?

– Ні. Ще був записаний, – відповів Гоппус, не зумівши приховати роздратування в голосі.

– Гм-м-м.

Руш ізнову зосередився на дошці.

Завдяки одній із попередніх справ він дізнався, що «З вулиці до успіху» – це план, призначений для того, щоб повернути дедалі численніших безхатьків міста на робочі місця й повернути їм певну самодостатність. Програма забезпечувала менторство, житло, освіту, психологічні консультації в разі потреби й вакансії людям, на яких махнув рукою весь світ. Похвальне починання – щоправда, важко було уявити, як кощавий, схожий на привида чоловік із фотографії зміг би повернутися до суспільства.

Руш бачив удосталь наркоманів, щоб розуміти, коли людина підсіла на наркотик сильніше, ніж на життя.

Він перейшов до фотографії Едуардо Медіни. У нижньому кутку, де знімок грубо обрізали, залишалася чиясь маківка. Завдяки позі Медіни Руш здогадувався, що він, найпевніше, обіймав цю зниклу людину обома руками. Вигляд у нього був щасливий.

– Що тепер буде з його рідними? – бовкнув Руш і вчергове перервав Гоппуса.

– Чиїми?

– Медіни.

– Ну, зважаючи на те, що цей покидьок холоднокровно вбив копа, я здивувався б, якби тепер принаймні не депортували його сина, що був тут із ним, а решті членів його сім’ї та його родичів повністю заборонили в’їзд до країни.

– То він реально їх підвів? – підсумував Руш.

– Я сказав би, що це ще м’яко сказано, – відповів Гоппус і знову повернувся до Кертіс.

– Але до вбивства він старався задля них як тільки міг?

Гоппус помітно здригнувся від роздратування і знову повернувся до Руша.

– Гадаю, що так. Він понаднормово працював у готелі, надсилав рідним гроші. Готувався перевезти сюди доньку.

– Як на мене, він не схожий на поганця, – зауважив Руш. Гоппус, зазвичай розважливий, почервонів від гніву.

– Господи, – збентежено прошепотіла собі під носа Кертіс.

– «Поганця»? – виплюнув Гоппус, який тепер повністю зосередився на агенті ЦРУ. Той же досі був зосереджений на фотографії. – Ця людина прив’язала до переднього бампера свого джипа поліціянта і протаранила ним стіну!

– Ви неправильно мене зрозуміли, – приємним тоном відповів Руш. – Я не казав, що він не робив нічого страшного. Я просто не впевнений, що він був поганою людиною.

У кабінеті запала моторошна тиша: Гоппусові колеги помітили нехарактерний для їхнього начальника сплеск емоцій.

– Я згодна з Рушем, – знизала плечима Бакстер і зігнорувала Кертіс, яка поглянула на неї так, наче її зрадили. – Медіна – ваш найбільший шанс збагнути, що відбувається. Баррелл так чи інакше був гівнюком. Таунсенд був нікудишком і лигався на вулиці бозна з ким. Медіна був працьовитою людиною, що намагалася прислужитися своїм рідним. Різка зміна в його житті була б незмірно помітніша, ніж у житті інших.

– Я так і казав, – пробурмотів Руш.

– Слушно, – знехотя погодився Гоппус, однак, судячи з вигляду, все одно був не надто ними задоволений.

– Агент Гоппус просто пояснював нам іншу частину розслідування, – сказала Рушеві Кертіс, намагаючись повернути всіх до консенсусу.

Він відірвався від стіни й долучився до них.

– Я просто мав на увазі, що технарі прочісували трафік недавнього пошуку за такими запитами, як «Пішак», «Массе», «Лялькар» і «Приманка», до сьогоднішньої пресконференції, коли пошуковики наситилися. Також вони знайшли форуми й сайти, де люди вже намагаються з’ясувати, як долучитися до справи.

– Хворі покидьки, – мовила Бакстер.

– Абсолютно згоден, – підтакнув Гоппус. – Ми зафіксуємо IP-адреси всіх, хто туди прийде, і продовжимо стежити за ними на той випадок, якщо вони приваблять якусь людину, що справді бере в ній участь.

– Хай як жахливо це звучить, – заговорила Кертіс, – ми фактично чекаємо на новий труп. Так?

– Я, напевно, не став би пропонувати оголосити про це публічно… Але так, тут ми не знаємо геть нічого, – погодився Гоппус. Тут до них підійшов один із його молодших агентів.

– Вибачте, що перериваю, сер. Відповідальна спецагентка Леннокс унизу з репортерами. Попросила тимчасово віддати їй старшу інспекторку Бакстер.

– Дайте ж мені спокій! – зітхнула з досади Бакстер.

Молодший агент на мить неначе злякався, що йому доведеться передати це повідомлення Леннокс.

– Але є й гарні новини: після останнього випадку гірше вже не буде, – весело сказав їй Руш.

Кертіс підбадьорливо кивнула.

– Як ви там сказали? «Ми фактично чекаємо на новий труп»? – перепитала Бакстер і повернулася до молодика. – Гаразд, ведіть мене.

– Вона ж жартувала… так? – збентежено спитав Гоппус, дивлячись разом з іншими, як вона виходить із кабінету.

Повторюючи ті самі загальні відповіді на ті самі загальні запитання, які їй уже ставили того дня, Бакстер відчувала, як у неї під ребрами вібрує телефон. Вона не фанатіла від колишньої дружини Вульфа, проте не сумнівалася, що відверто позбавлені уяви журналісти, які досі траплялися на її шляху, могли б навчитися дечого у школі безсоромного панікерства імені Андреа Голл.

Хоч їй і було неприємно, що її потягнули на чергову піар-акцію, Бакстер усвідомила, що з нетерпінням чекає на повернення нагору, до Руша й Кертіс. Справа «Ляльки» тривала всього два з хвостиком тижні, та все ж Бакстер через неї почувалася порожньою, нерішучою, і причин на те було більше, ніж їй хотілося б визнавати. Це несподіване продовження справи вже оживило її як детективку. Вона почувалася корисною, почувалася членкинею команди. Однак ще більшою мірою вона завдяки цій справі усвідомила, як сильно шкодує, що пішла на посаду старшої інспекторки-детектива.

Той самий молодик, який приходив по Бакстер, спробував перервати інтерв’ю наживо.

– Відповідальна спецагентко, – нервово прошепотів він.

Леннокс продовжувала свої теревені.

– Агентко Леннокс, – спробував він ще раз.

Бакстер було видно, що молодик не знає, що йому робити: його начальниця продовжувала бездоганно відповідати на запитання.

– Леннокс! – гарикнула Бакстер перед увімкненими камерами. – Здається, цьому пацанові треба з вами поговорити.

– І з вами, старша інспекторко, – додав він із вдячним виглядом.

– Обов’язок кличе, – всміхнулася на камери Леннокс.

Вони відійшли на чималу відстань від репортерів, які уважно стежили за ними.

– Що там не могло зачекати, доки я договорю? – сердито шепнула Леннокс молодикові.

– Я подумав, що вийшло б негарно, якби ви дізналися, що відбувається, пізніше за всіх інших, – пояснив він.

– А що відбувається?

– Сталося ще одне вбивство… Вдруге вбито копа.