Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 8

Середа, 9 грудня 2015 року. 11:22

– Що ж, це було цілковитим марнуванням часу, – зітхнула Бакстер, коли вони знову вийшли до головного атріуму нитки.

Массе навіть не намагався відповісти хоч на одне запитання за весь півгодинний монолог Кертіс. Це було все одно що прийти до тварини в клітці у зоопарку: Массе був присутній лише формально – пригнічена й переможена тінь страшного садиста, через якого вона досі не спала ночами, що користала із залишків репутації, до якої їй уже було несила дорівнятися.

Вульф начисто зламав його, як фізично, так і душевно.

Бакстер не могла знати напевне, чому він постійно звертає на неї увагу: бо знає, що вона скоїла, чи просто тому що його арешт із великим розголосом приписали саме їй. Так чи інакше, вона була рада, що це скінчилося.

Розенталь чекав на них у «Бульбашці», безпечній зоні для персоналу у віддаленому кінці гілки, і вже йшов до них.

– Нам знадобиться провести ретельний обшук камери Массе, – підказала йому Кертіс.

Недосвідчений охоронець явно спантеличився.

– Я… гм… Директор знає?

– Серйозно?! – роздратовано спитала Бакстер у Кертіс.

– Мушу погодитися з Бакстер, – докинув Руш, – але, звісно, ввічливіше. Массе в цьому не замішаний. Це не найкращий спосіб скористатися нашими ресурсами.

– Зважаючи на те, що ми досі бачили, я схильна погодитися, – дипломатично почала Кертіс, – але ми маємо дотримуватися строгого протоколу, і я не можу покинути приміщення, доки ми не виключимо без тіні сумніву будь-яку можливість участі Массе.

Вона знову повернулася до Розенталя:

– До камери Массе… будь ласка.

Домінік Баррелл, або ж «Вибивайло», як його більше знали в’язні та персонал, був ув’язнений за забиття до смерті абсолютно незнайомої людини лише через те, що той чолов’яга посмів «дивно» на нього подивитися. Більшу частину свого ув’язнення він провів у житловому блоці 1, але нещодавно, після двох так само безпричинних нападів на наглядачів, був переведений до блоку суворого режиму. Загалом Баррелла по змозі уникали, з огляду на його репутацію та одержимість бодибілдингом, яким не став на заваді його непоказний зріст – усього п’ять футів шість дюймів.

Він дивився зі своєї камери, як компанію на першому поверсі вели до порожньої камери Массе, що містилася просто навпроти його камери. Коли вони почали шукати у вузькому просторі його кімнату шість на десять футів, він знудився й продовжив рвати на довгі смуги тканину свого матраца за допомогою гострого, мов бритва, пластикового клину, змайстрованого з розтопленої упаковки для їжі.

Почувши, як охоронці відмикають двері першої камери, щоб вишикувати в’язнів перед обідом, він перекинув матрац назад і накрутив довгий шматок матерії собі на талію, щоби сховати його під одягом. Його вивели на місток, і він помітив, що між ним і Массе в черзі всього двоє людей. Коли в’язничний охоронець пішов далі, він проштовхнувся повз чоловіка, що стояв між ними. Той, очевидно, знав про його репутацію й відступився не сперечаючись.

Ставши навшпиньки, Баррелл прошепотів Массе на вухо:

– Летаніель Массе?

Массе кивнув. Він приховував, що вони розмовляють, продовжуючи дивитися вперед.

– Я прийшов доставити повідомлення.

– Я-ке по-ві-до-ле-ння? – з болем промимрив Массе.

Перехилившись, щоб поглянути, де перебуває наглядач, Баррелл поклав тверду руку Массе на плече й лагідно притягнув його до себе так, що його губи злегка торкнулися тонкого волосся в того на шиї:

– Ти…

Коли Массе повернув голову, Вибивайло обхопив йому горлянку здоровезним передпліччям і потягнув його назад, до порожньої камери поряд із ними. За правилами в’язниці на їхні місця стали ті, хто стояв попереду й позаду, не втручаючись і не сповіщаючи охоронців про бійку.

Массе через відчинені двері зазирнув у вічі одному з чоловіків у черзі, який просто стояв на місці й байдужо споглядав, як той задихається. Він спробував гукнути, але те незв’язне белькотіння, на яке він здобувся через понівечену щелепу, не привернуло уваги жодної людини, яка могла йому допомогти.

Коли здоровань розірвав йому верхню частину одягу, Массе замислився, чи не збирається той його зґвалтувати, але тоді відчув, як у його груди врізається жалюче лезо, й усвідомив, що зараз помре.

Досі Массе лише раз відчував це – незвичний страх, осквернений збоченим зачудуванням: нарешті він приблизно уявив, що переживала в останні миті свого життя кожна з його незліченних жертв, якими безпорадними вони почувалися через нього.

Кертіс, Бакстер і Рушеві порадили завершити марний обшук камери Массе й піти, перш ніж в’язні почнуть пересуватись у зв’язку з обідом. Хоча двері на другому поверсі були відчинені, Розенталь провів їх униз, на перший рівень, а тоді через атріум. Вони вже майже дісталися червоних залізних воріт, але тут спокій над ними прорізало сюрчання свистка.

Важко було роздивитися, що відбувалося, поки троє наглядачів силкувалися дістатися до того, що затуляли собою насмішкуваті в’язні. До панічних закликів на допомогу долучився новий свист, а крики стали більш збудженими й розходились оглушливою луною по порожній металевій будівлі: до цієї какофонії долучилися в’язні, що займали камери на першому поверсі.

– Вас треба вивести звідси, – якомога сміливішим тоном заявив Розенталь. Він знову розвернувся і вставив своє посвідчення у спеціальний пристрій на стіні; у відповідь блимнула червона лампочка. Він спробував ще раз. – Блін!

– Якась проблема? – спитала Бакстер, одним оком позираючи на те, що відбувалося вгорі.

– Ми в ізоляції, – пояснив він. Розенталь явно починав панікувати.

– Гаразд. То що нам робити в умовах ізоляції? – спокійно запитав молодика Руш.

– Я… Я не… – затнувся він.

Сигнали свистка вгорі ставали дедалі відчайдушнішими, тим часом як крики чомусь ставали ще гучнішими.

– Може, до «Бульбашки»? – припустила Бакстер.

Розенталь поглянув на неї круглими очима й кивнув.

Гамір угорі перейшов у крещендо, коли когось підняли над поручнями на містках і викинули в порожнечу в серці атріуму. Напівголе тіло відірвало сітку від стіни з одного боку й приземлилося долілиць усього за кілька метрів від їхньої компанії.

Кертіс закричала й привернула увагу чоловіків угорі.

– Треба йти. Негайно! – сказала Бакстер, але застигла, коли труп раптово й неприродно посунув до них.

Лише за мить до неї дійшло, що відрізок вузлуватої матерії, який тягнувся від порваної сітки, обкрутився довкола шиї закривавленої жертви. Тут імпровізована мотузка натягнулася й підняла труп у повітря, а поряд із ним упало ще одне, м’язистіше тіло.

– Він ще живий! – із жахом видихнув Розенталь, коли його противага відчайдушно заборсалася, тим часом як потріпаний зашморг поволі душив чолов’ягу.

– Ідіть! Ідіть! Ідіть! – наказала Бакстер і штовхнула Кертіс із Розенталем слідом за Рушем, який уже майже дістався дверей «Бульбашки».

– Відчиніть! – заволав він.

Свистки один за одним затихли, а бунт розгорівся. Звідкись згори долинув страхітливий крик, а тоді посеред атріуму приземлився підпалений матрац. Хаос підживлював збудження в’язнів так, як свіжа кров підживлює акул у воді.

Розірваною сіткою зліз додолу перший в’язень, а тим часом їхня компанія добігла до Руша під надійними дверима «Бульбашки».

– Відчиніть! – крикнув Руш, несамовито гамселячи об їхній метал.

– Де ваша картка? – спитала Розенталя Бакстер.

– Вона нічого не дасть. Їх треба відчинити зсередини, – видихнув той.

Небезпечним спуском на їхній рівень уже скористалися й інші в’язні, тим часом як перший милостиво відмикав перші-ліпші камери за допомогою скривавленої перепустки.

Руш дременув уперед і побачив крізь захисне скло наглядача.

– Ми поліціянти! – крикнув він у непроникне вікно. – Відчиніть!

Нажаханий чоловік заперечно похитав головою, промовив самими губами: «Не можу. Дуже прошу, вибачте», – і жестом показав на гурт найнебезпечніших чоловіків країни, що тим часом наближався.

– Відчиніть! – закричав Руш.

Бакстер стала під вікном разом із ним.

– Що тепер? – якомога спокійніше запитала вона.

Іти їм було нікуди.

Згори зліз величезний в’язень. Він був одягнений у форму тюремника, що здавалася сміховинно малою для нього. Штани закінчувалися на середині гомілки, а живіт визирав із-під поли сорочки. Цей костюм виглядав би майже комічно, якби в’язень не мав свіжих подряпин на все обличчя.

Кертіс гупала у двері й відчайдушно благала.

– Він їх не відчинить, – сказав Розенталь і незграбно опустився на підлогу. – Не може ризикувати, щоб вони туди пробралися.

Бунтівники мчали до них, глипаючи на Руша й Розенталя з пекучою ненавистю, а на жінок – із жагою. Руш ухопив Бакстер за передпліччя й штовхнув її в куток позаду себе.

– Що таке?! – вигукнула вона, намагаючись відбитися від нього.

– Тримайтеся за нами! – крикнув він жінкам.

Розенталя, схоже, спантеличило слово «нами», але Руш зіп’яв його на ноги.

– Цільтесь їм у вічі! – крикнув Руш оторопілому молодикові, а за кілька секунд їх поглинула зграя.

Бакстер несамовито билася ногами. Повсюди були руки й вискалені обличчя. Чийсь сильний кулак схопив її за жмут волосся й протягнув кілька футів, але її відпустили, коли двоє її напасників почали битися між собою.

Вона дременула назад попід стіну, шукаючи Кертіс, але сильна рука знову потягнулася до неї. Невідомо звідки з’явився Розенталь, який вискочив чолов’язі на спину і глибоко вгородив пальці в одне око татуйованому в’язневі.

Раптом світло погасло.

Залишилося тільки моторошне світло вогню, що потріскував у центрі атріуму. Над полум’ям, що догоряло, висіли два силуети, що нагадували наслідки полювання на відьом.

Щось гучно гепнуло. Усе довкола наповнилося димом. Знову щось гепнуло.

У залізні ворота з віддаленого боку холу ввійшли чоловіки в повному захисному спорядженні для поліціянтів і захисних масках, тим часом як в’язні позатуляли обличчя й побігли ховатися, розсіявшись на всі боки, наче гієни, яких відігнали від здобичі.

Бакстер зобачила Кертіс, яка лежала непритомна за кілька метрів від неї, й підповзла до жінки.

Бакстер прикрила тіло агентки ФБР її ж розірваною сорочкою. З її голови виступала велика ґуля, та поза тим Кертіс видавалася неушкодженою.

Бакстер відчула, як у неї запалали ніс і рот, і відчула смак сльозоточивого газу, що проникнув у її частину приміщення. Вона затуманеними очима споглядала, як примарні силуети розходяться в імлі, що оточує вогонь, і раділа палючому болю в дихальних шляхах: він означав, що вона ще жива.

* * *

Після сорока хвилин очних ванн у медичному центрі Бакстер нарешті дозволили долучитися до Руша й директора Девіса. Руш, оскільки відновився швидше за двох своїх супутниць, повідомляв їй останні новини, поки вона нехотячи терпіла своє лікування.

Вони дізналися, що одним із загиблих в’язнів був чоловік на ім’я Домінік Баррелл. Однак сильніше бентежило те, що другим був Массе. Завдяки кадрам прихованих камер було підтверджено, що Баррелл убив Массе, а тоді наклав на себе руки.

Кертіс була при тямі, але досі вражена пройденим випробуванням, а Розенталь мав зламану ключицю, зате настрій у нього був позитивний.

Тепер, повернувши собі зір, Бакстер підозрювала, що Руш постраждав сильніше, ніж показував. Він кульгав і, схоже, навмисне дихав неглибоко. Вона помітила, як він, коли гадав, ніби його ніхто не бачить, із болем тримається за груди.

Директор подбав про те, щоб місце злочину після повернення всіх в’язнів до камер залишалося неторканим. Згодом він якомога ввічливіше пояснив, що в’язням більше нікуди йти, тож блок суворого режиму працює як завжди – тільки із крокв звисатимуть два трупи. Тому що швидше вони впораються зі своїми справами, то краще.

– Я буду готова, коли ви будете готові, – заявила Бакстер, яка тепер, із червоними запаленими очима, видавалася трохи божевільною. – Нам зачекати на Кертіс?

– Вона сказала продовжувати без неї.

Бакстер трохи здивувало те, що агентка ФБР добровільно зголосилася не піти на місце злочину, який розслідує сама, проте вирішила не загострювати на цьому увагу.

– Тоді ходімо.

* * *

Бакстер і Руш витріщилися вгору, на два тіла, що висіли в них над головами за шість футів одне від одного. Вона помітила, що Руш знову тримається за груди. Вони змогли переконати головного детектива дати їм побути п’ять хвилин самим на місці злочину, перш ніж за справу візьметься він зі своєю командою.

Повністю захищені від стихій численними спеціальними дверима й вікнами, які – цілком логічно – не відчинялися, тіла звисали в моторошній непорушності з протилежних кінців одного шматка вузлуватої матерії, що обкрутилася довкола поручнів на другому поверсі.

Бакстер була надто збентежена цією макабричною сценою, щоб відчути, як із її плечей спав цей тягар: тепер уже не мало значення, що Массе знав і чого не знав.

Вона в безпеці.

– Отже, коли ми обоє сказали Кертіс, що ваша справа й моя справа жодним чином не пов’язані між собою, виявилося, що насправді вони дуже й дуже тісно пов’язані, – зухвало промовила Бакстер. – «Приманка», – прочитала вона вголос. Тепер літери, неакуратно накреслені на грудях Массе, здавалися чорними від загуслої крові. – Так само, як в іншого.

Вона змінила положення, щоб поглянути на м’язисте тіло Домініка Баррелла, також роздягнуте до пояса й також зі рваним посланням на грудях.

– «Пішак», – прочитала Бакстер. – Це щось новеньке, авжеж?

Руш байдужо знизав плечима.

– Авжеж? – повторила запитання Бакстер.

– Гадаю, нам краще поговорити з Кертіс.

Повернувшись до медичного центру, Бакстер і Руш дізналися, що Кертіс тепер значно краще. Ба більше, вона саме проводила інтерв’ю з гарним чоловіком під сорок, убраним у цивільний одяг і з темно-каштановим волоссям середньої довжини, що вільно падало донизу в зачісці, яка здавалась аж надто молодечою для нього.

Руш, не бажаючи втручатися, пішов зробити їм ще кави. Бакстер же без вагань утрутилася.

– У вас усе добре? – спитала вона Кертіс, яка, схоже, злегка роздратувалася, бо була змушена спинитися посеред речення.

– Так. Дякую, – відповіла Кертіс і максимально чемно позбулася Бакстер.

Запитливо махнувши рукою в бік симпатичного чоловіка, Бакстер відчула себе так, ніби опинилася між двома супермоделями: тоді, коли їх відділяло від дверей три метри, його зовнішність неможливо було оцінити належно.

– Це… – знехотя почала Кертіс.

– Алексей Ґрін, – усміхнувся чоловік. Зіп’явся на ноги і твердо потиснув їй руку. – А ви, звісно, славетна Емілі Бакстер. Це честь для мене.

– Навзаєм, – безглуздо відповіла Бакстер, збита з пантелику його дурнуватими вилицями.

Почервонівши, вона швидко попрощалася з усіма й побігла за Рушем.

П’ять хвилин по тому Кертіс досі була занурена в інтерв’ю. Ба більше, якщо Бакстер не помилялася, строга агентка неначе фліртувала.

– Знаєте що? – промовив Руш. – До біса це. Нам треба ввести вас у курс справ, тим паче тепер. Поговорімо надворі.

Вони вийшли надвір, у морозний, але сонячний день. Бакстер знову натягнула на голову свою шапку з помпоном.

– Із чого ж почати? – дещо невпевнено заговорив він. – Банкір Вільям Фоукс, якого повісили на Бруклінському мості…

– Ви не проти, якщо ми надалі зватимемо його просто Банкіром? – запитала Бакстер.

– Звісно, ні… Ми вважаємо, що одна рука в нього вільно звисала, бо його вбивця не закінчив. Це підтверджують повідомлення очевидців, у яких ідеться про те, як хтось упав чи щось упало з мосту в Іст-Рівер.

– Чи можна було пережити це падіння? – спитала Бакстер і насунула шапку донизу, щоб прикрити ще більшу частину свого змерзлого обличчя.

– Ні, – рішучо відповів Руш. – По-перше, висота там близько ста п’ятдесяти футів. По-друге, тієї ночі в Нью-Йорку було мінус дев’ять градусів, річка начисто замерзла. По-третє, і це найважливіше, тіло наступного ранку викинуло на берег. І ви нізащо не здогадаєтеся, що було вирізано в нього на грудях…

– «Пішак», – хором проказали вони.

– Отже, у нас є дві мертві жертви, на яких вирізано одне й те саме слово, двоє мертвих убивць, на яких вирізано інше слово, і це все по різні боки Атлантики? – підсумувала Бакстер.

– Ні, – відповів Руш і засунув холодні долоні собі під пахви. – Ви забуваєте про ту жертву, яку вчора згадувала Кертіс, але ми досі тримали в таємниці; задля розслідування щодо неї ми й залучили вас.

– Отже, це жертва й убивця номер три.

– Усе це вбивства-самогубства, як сьогодні, – додав Руш.

Бакстер помітно здивувалася.

– Якісь гіпотези вже є?

– Лише одна: перш ніж стане хоч трохи краще, цілком може стати збіса гірше. Ми ж, як-не-як, ганяємося за привидами. Хіба ні?

Руш вилив решту своєї кави, що не мала смаку, на землю. Вона шкварчала й парувала, наче кислота. Він заплющив очі й задер голову до сонця, а тоді подумав уголос:

– Як упіймати вбивцю, що вже помер?