Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 11

Четвер, 10 грудня 2015 року. 23:13

Кертіс застрягла.

Вона оглянула занедбаний готельний номер зі зброєю напоготові, остерігаючись будь-якого руху. Їй хотілося голосно покликати Руша, та вона все одно сумнівалася, що він її почує, і не хотіла підказувати зайді, де саме перебуває. Кертіс відчувала, як у її вухах гупає пульс у такт шаленому биттю серця, і пильно дивилася на двері – розташовані за кілька метрів і все ж такі далекі…

Вона знала, що рано чи пізно їй доведеться йти до них.

Кертіс уже перевдягнулася в нічний одяг: ретро-майку «My Little Pony», яскраво-зелені шорти й товсті вовняні шкарпетки. Дуже повільно переповзла через ліжко й потягнулася до свого піджака, накинутого на спинку стільця.

Вдихнула й видихнула, щоб опанувати себе, а тоді зіскочила з ліжка, кинувши шльопку, яку тримала в руці за спиною. Помучилася з замком і вивалилася в коридор, тим часом як за нею різко зачинилися двері.

Опанувавши себе, Кертіс знову зіп’ялася на ноги й легенько постукала у двері сусіднього номера. Звідти вийшов Руш, також трохи неохайний – у білій сорочці навипуск і босоногий. Поєднання джетлагу з надмірною кількістю вина за вечерею позначилося на них усіх.

Він якусь мить оглядав свою відвідувачку, а тоді потер стомлені очі, намагаючись зосередитися.

– На вас що, футболка «My Little Pony»?

– Так, – ледь видихнула Кертіс.

Він кивнув.

– Добре. Ви хотіли зайти?

– Ні. Дякую. Насправді я прийшла спитати, чи вмієте ви поводитися з павуками.

– Павуками? – Руш знизав плечима. – Так, звісно.

– Мені не треба якоїсь фігні з підбиранням на папірець і випусканням надвір, щоб ця жахлива тварюка змогла залізти ще раз. Мені треба, щоб він був мертвий… зник, – пояснила йому Кертіс.

– Зрозумів, – сказав Руш, а тоді взяв один черевик і ключ від номера.

– Ця тварюка явно завелика, щоб із нею жартувати, – продовжила Кертіс, радіючи, що він погодився.

Раптом Руш трохи збентежився:

– Наскільки велика ця тварюка?

Бакстер примудрилася надягнути піжамну сорочку з візерунком-тартаном навиворіт, хоча не припустилася цієї помилки з такими самими штанями: їх вона просто надягнула задом наперед.

Вона випила ще одну велику склянку гіркої води з-під крана, поки якісь неприємні пожильці далі по коридору стукали у двері й грюкали ними. Коли Бакстер повалилася на ліжко, їй здалося, ніби стеля злегка звивається, і її почало нудити. Під звуки міста, що долинали з-за вікна, вона навпомацки знайшла свій телефон, обрала ім’я Едмундса й набрала його номер.

– Що таке?! – вигукнув Едмундс, різко сівши на ліжку.

У ліжечку в кутку кімнати заплакала Лейла.

– Котра година? – простогнала Тіа, яка щойно знову вклала її спати.

Коли дезорієнтація розсіялася, до Едмундса дійшло, що його телефон дзвонить унизу. Він спромігся спуститися зі сходів будиночка, побачив на екрані ім’я Бакстер і відповів:

– Бакстер? Усе гаразд?

– Ага, добре… Все добре, – прошепелявила вона.

– Це Емілі? – гукнула згори Тіа під виття Лейли.

– Ага, – трагічним шепотом озвався Едмундс, не забуваючи про їхню нещасну сусідку.

– Здається, в тебе дитина плаче, – люб’язно повідомила його Бакстер.

– Так, дякую, ми знаємо. Її розбудив телефон, – відповів він. – Як і всіх нас.

– О двадцять хвилин на сьому? – запитала вона, а тоді принишкла. – А… Ти ж знаєш, що я зробила, так?

– Порахувала не в той бік? – припустив Едмундс.

– Порахувала не в той бік.

– Так.

– Ну, тобто час.

– Так! Я знаю. Бакстер, ти п’яна?

– Ні. Однозначно. Просто трішки перепила.

Тіа спустилася навшпиньках, тримаючи на руках Лейлу, яка нарешті втихомирилася.

– Йди спати, – сказала вона самими губами Едмундсу.

– Хвилинку, – прошепотів він у відповідь.

– Дуже прошу, вибач, – винувато промовила Бакстер. – Я просто хотіла розповісти тобі про місце злочину, на якому сьогодні побувала.

– Яке місце злочину? – спитав Едмундс.

Тут Тіа набула вельми сердитого вигляду.

– Детектива ще живим прив’язали до джипа спереду, а тоді ним пробили стіну поліційного відділку.

Едмундса охопили суперечливі почуття.

– Я тобі вранці зателефоную, – пообіцяла Бакстер. – Як у тебе буде ранок… Ні! У мене… Стривай…

– Та ні, то пусте. – Едмундс винувато всміхнувся Тіа. – Розказуй зараз.

– Де ви востаннє його бачили? – спитав Руш, усвідомлюючи, що, перетворивши свій капець на зброю, залишив босі ноги неприємно беззахисними.

– Здається, він заскочив під шафу, – сказала Кертіс, яка забралася в безпечне місце – на ліжко.

– Заскочив?

– Ну, ніби скочив на когось.

– Скочив на когось?

Він втрачав упевненість у собі.

– Ні, радше… Як називається чвал у павуків?

– Мабуть, так само – чвал! – відповів Руш. Його голос ставав дедалі вищим, поки він мало-помалу наближався до шафи, оглядаючи підлогу довкола себе: а раптом хтось нападе із засідки?

– Може, попросити про це Бакстер? – запропонувала Кертіс.

– Це зроблю я! – відрізав Руш. – Не потрібна нам Бакстер. Я просто пересвідчуюся, що не промажу.

Кертіс стенула плечима.

– Я не встигла подякувати вам сьогодні як годиться, – промовила вона, явно трохи присоромлена.

– Подякувати?

– За минулий вечір.

– Та немає за що, – щиро відповів він і озирнувся, щоб усміхнутися Кертіс, але її очі округлилися від страху.

Руш поволі перевів погляд слідом за нею на підлогу. На килимі перед ним сидів величезний, завбільшки з тарілку, павук.

Руш застиг і прошепотів:

– Приведіть Бакстер.

– Що?

Раптом павук побіг просто на нього. Руш заверещав, кинув капець і чкурнув до дверей.

– Приведіть Бакстер! – заволав він, коли вони обоє знову дременули в коридор.

Щоб не заважати Тіа з Лейлою заснути, Едмундс махнув рукою на холоднючий дощ і босоніж побіг своєю багнистою садовою ділянкою до сараю. Ввімкнув убоге світло й насухо витер ноутбук.

Вай-фай ловив досить добре, щоб він відкрив новинний матеріал і план Мангеттена. Відтак Бакстер нечітко, проте детально розповіла йому, що сталося.

– Я не розумію, – зітхнув Едмундс.

Бакстер була розчарована. Вона вже звикла очікувати від свого найкращого друга неможливого.

– Я тримаюся гіпотези про секту. Не бачу жодного іншого пояснення, – сказав він.

У Бакстер постукали в двері.

– Вибач. Зачекай.

Едмундс, іще трохи розчистивши простір довкола себе, послухав далекі голоси:

– Привіт. Ой, ви розмовляєте телефоном.

– Ага.

– У нас у номері Кертіс виникла дещо делікатна ситуація. Втім, це не терміново… Знаєте? Я певен, що ми можемо з цим розібратися.

– Та нічого. Тільки можна мені спершу договорити?

– Звісно. Дякую.

– Всього кілька хвилин.

Зачинилися двері. Щось голосно зашурхотіло, а тоді повернувся голос Бакстер, як ніколи гучний:

– Вибач, що так вийшло… Отже, у нас досі всього один зв’язок: двоє із жертв пов’язані з «Лялькою».

– Та й те практично не зв’язок, – відповів Едмундс. – Одна з них була просто якимось хлопакою з таким самим іменем, як у Вульфа; інша жертва була самим «Лялькарем». Тут узагалі немає логіки.

– Тоді, напевно, краще зосередитися на вбивцях. Ми знаємо, що десь має бути якийсь зв’язок.

– Пішаки, – сказав Едмундс. – Згоден. Ми не матимемо жодних шансів здогадатися, на кого вони можуть полювати наступного разу, якщо не знатимемо, чого вони намагаються досягти, а цього ми ніколи не зрозуміємо, якщо не знатимемо, що їх пов’язує.

– Нащо привертати таку увагу ЗМІ, змушувати весь світ прислухатися до себе, а тоді не казати нічого?

– Мій здогад такий: сам лише слух їх не задовольняє – вони хочуть безроздільно заволодіти увагою світу. Ця ситуація загостриться.

– Виправ мене, якщо я помиляюсь, але тебе це, здається, не дуже засмучує, – зауважила Бакстер, помітивши схвильований тон Едмундса.

– Надішли мені вранці всі відомості про вбивць, які маєш, і я почну їх вивчати. І ще одне, Бакстер… Прошу, будь обережна. Пам’ятай: приманка.

– Буду обережна.

– Ти розмовляла з Томасом?

– Ні.

– Чому?

– Ми посварилися перед моїм від’їздом.

– Через що?

– Через усяке.

Едмундс зітхнув.

– Не напартач через упертість.

– Дякую за пораду. Із тебе вийшов би чудовий шлюбний психолог.

Він не був певен, що Тіа погодилася б із нею.

– На добраніч.

– Добраніч.

Едмундс завершив виклик. Надворі була 4:26, але він остаточно прокинувся й геть змерз. Оглянув занехаяне приміщення, а тоді заходився розкладати свої інструменти по місцях, підозрюючи, що, можливо, до завершення цієї справи ще муситиме ходити до сараю.

Бакстер міцно спала на ліжку Кертіс.

Кертіс і Руш посідали обабіч неї, насторожені й готові до атаки з застосуванням свого імпровізованого арсеналу. Хоча Руш відмовився дозволити Кертіс жбурлятися важкою Біблією, що лежала в номері, у них на озброєнні були дві пари капців, одна шльопка, бляшанка спрею для волосся й обидва пістолети, видані їм державою (ними можна було лише жбурлятись у те страховище, якщо тільки ситуація не вийде з-під контролю по-справжньому).

Від Бакстер не було жоднісінької користі. Вона нетерпляче притупала до номера, а тоді, щойно їй пояснили ситуацію, чкурнула до «безпечної зони». Скинула взуття, а за кілька хвилин заснула.

– Ще по одній? – запитав Руш, додавши свою порожню мініатюрну пляшечку до розмаїтої купки на ліжку.

– Чому б ні? – відповіла Кертіс і допила свою.

Руш прокрався до стільця на протилежному кінці кімнати, відкрив мінібар і обрав кожному з них по напою.

– Будьмо, – сказав він.

Вони цокнулися пляшечками й надпили потроху.

– Вам це коли-небудь набридає? – спитала за мить Кертіс.

– Це? – перепитав Руш із капцем у руці.

– Не конкретно це, а просто це: хрінові номери в готелях, м’яті сорочки… самотність.

– Ви ділите ліжко з двома людьми, – зауважив він.

Вона скрушно всміхнулася.

– Ні, – сказав Руш. – Але якби це раптом мені набридло, то не думаю, що зміг би тоді довго цим займатися.

– Напевно, дуже важко перебувати в розлуці з дружиною й донькою.

– А я все одно цим займаюсь. Якщо ви не маєте таких зв’язків і вам уже важко…

– Мені не важко! – гарикнула Кертіс.

– Вибачте, невдало дібрав слова.

– Я просто… Невже життя буде таким вічно?

– Так, якщо ви його не зміните, – відповів Руш.

Кертіс пожбурила через голову черевик. Той пом’яв благеньку перегородку й потривожив сон Бакстер.

– Тінь… вибачте, – знизала вона плечима.

– Це не моє діло, тож можете спокійно пожбурити в мене ще одним капцем, якщо я говоритиму недоречно, та псуючи собі життя, просто щоб довести, що ви прийняли правильне рішення, ви насправді не доводите геть нічого.

Кертіс задумливо кивнула.

– Бакстер надягнула піжамні штани задом наперед, – сказала вона за кілька секунд.

– Так, – погодився Руш, якому навіть не треба було це перевіряти.

Бакстер тепер м’яко хропіла. Кертіс на мить поглянула на неї, а тоді тихо сказала:

– Старша агентка сказала мені не ділитися з нею нічим важливим.

– Чому?

Кертіс стенула плечима.

– Їй тут однаково залишається бути всього кілька днів.

– Шкода. Мені вона досить-таки подобається.

– Ага. Мені теж.

– Відпочиньте, – сказав він Кертіс. – Я побуду насторожі.

– Ви впевнені?

Руш кивнув. Менш ніж за п’ять хвилин Кертіс спала поряд із ним, а за десять устиг заснути й він.

Будильник Кертіс задзвонив о шостій ранку. Розплющивши очі після цілої ночі на її ліжку, їхня трійця трохи спантеличилася.

– Раночку, – прохрипів Руш.

– Раночку, – відповіла Кертіс, потягуючись.

Бакстер гадки не мала, що відбувається.

– Я прийму душ, – оголосив Руш.

Він підвівся й пішов до дверей, а тоді різко спинився, витріщився на підлогу й застогнав.

– Що таке? – спитала Кертіс.

Вона сторожко підійшла до нього й опинилася поряд із розплющеним трупом, утоптаним у килим.

– Бакстер, певно, стала на нього, коли ввійшла, – виснажено гигикнув він.

Руш відірвав смужку туалетного паперу, підібрав доказ, а тоді змив їхню першу здобич як команди.

Справи налагоджувалися.