Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 9

Середа, 9 грудня 2015 року. 19:34

Бакстер зуміла відчинити парадні двері помешкання Томаса самим тільки підборіддям і ввалилася в передпокій, тримаючи в одній руці котячу переноску, а в другій – пакет із супермаркету «Waitrose».

– Це лише я! – гукнула вона. Жодної реакції.

Коли на нижньому поверсі ввімкнулося світло, вона зрозуміла, що Томас удома. Поки вона пройшла брудними ногами на кухню, тихо теревенив сам із собою телевізор. Бакстер поставила пакет із покупками й кота на стіл, а тоді налила собі великий келих червоного вина.

Повалилася на один зі стільців, скинула з ніг черевики й потерла собі зболілі стопи, виглядаючи на темний сад. У будинку панувала благословенна тиша, яку порушувало лише втішне гудіння опалення, що ввімкнулося знов, і приглушений дощ душу нагорі, за мостинами.

Бакстер дістала зі свого пакета сімейні пакунки «Monster Munch» і «Cadbury’s Buttons», але її увагу відвернуло її власне примарне відображення в чорних вікнах. Вона усвідомила, що так побачила себе вперше після випробування, пережитого того ж дня, і порахувала численні подряпини, які вкривали її лице й шию. Довгий незагоєний поріз на лобі зійшов лише за одну подряпину. Вона здригнулася, пригадавши, як за неї чіплялися ті руки, тягнучи її по підлозі, якою безпорадною почувалася, коли ногою відбивалася від одного лютого обличчя, а на його місці з’являлось інше.

Бакстер двічі прийняла душ, перш ніж вийти зі своєї квартири, та все одно почувалася брудною. Вона стомлено потерла обличчя й провела руками крізь мокре волосся, а тоді налила собі ще келих.

Десять хвилин по тому на кухню прийшов Томас у халаті.

– Привіт. Не думав, що ти сьогодні приї… – Він різко зупинився, зауваживши порізи, що прикрашали її лице. Промчав через усю кухню й сів поряд із нею. – Господи! З тобою все гаразд?

Томас узяв її за одну запорошену чипсами руку й ніжно стиснув. Бакстер вдячно всміхнулася й витягнула руку з його хвату, а тоді взяла свій келих із вином, приховуючи, що не бажає чужих дотиків.

– Що сталося? – запитав він.

Томас завжди поводився тихо – крім тих випадків, коли йшлося про його майже надмірну схильність захищати Бакстер. Останнього разу, коли вона приїхала додому з розсіченою губою, він задіяв увесь свій вплив як юриста, щоб зробити час під арештом для її напасника якомога жалюгіднішим і подбати про те, щоб наприкінці йому присудили максимальний термін.

Бакстер на мить навіть подумалося, чи не розповісти йому все.

– То пусте, – кволо всміхнулася вона. – Встряла в бійку в конторі. Треба було просто залишити її їм.

Вона побачила, як Томас трохи розслабився, вдоволений усвідомленням того, що її ніхто не намагався скривдити навмисне.

Жадаючи дізнатися більше, але здогадуючись, що Бакстер не хоче розповідати детальніше, Томас узяв собі один чипс.

– Це перша страва, друга чи десерт? – запитав він, показуючи на пакет.

Вона потицяла у відкорковану пляшку з вином:

– Перша. – Показала на величезний пакет «Monster Munch»: – Друга. – Взяла пакет із «Buttons»: – Десерт.

Томас лагідно всміхнувся їй і підскочив на ноги.

– Давай я тобі дещо приготую.

– Ні, все гаразд. Насправді я не голодна.

– Лише омлет. За п’ять хвилин буде готовий, – сказав Томас і вже почав займатися терміновою вечерею. Позирнув на котячу переноску на кухонному столі. – Що в коробці?

– Кіт, – машинально відповіла Бакстер, сподіваючись, що не помилилася: Ехо поводився навдивовижу тихо, відколи опинився в будинку.

Раптом їй спало на думку, що, можливо, чемно було б спитати в Томаса, чи готовий він глядіти її хатню тваринку, поки її не буде, а вже опісля приїхати з нею. Тоді вона зрозуміла, що насправді ніколи не казала йому вголос, що взагалі кудись їде.

Їй дійсно не хотілося встрявати в суперечку.

– І, хай як завжди приємно бачити Ехо, – заговорив Томас (його тон уже почав змінюватись), – як так вийшло, що він вирішив проїхатися містом такого студеного вечора?

Бакстер зрозуміла, що з цим можна вже й закінчувати.

– Мене відрядили на невизначений термін працювати з ФБР і ЦРУ над гучною справою про вбивство. Вранці я вилітаю до Нью-Йорка, а коли буду вдома, гадки не маю.

Вона помовчала кілька секунд, щоб він це осмислив.

Томас принишк, а тоді спитав:

– Щось іще?

– Так. Я забула корм для Ехо, тож тобі доведеться купити йому корму. А, ще не забувай давати йому таблетки. – Бакстер покопирсалася в сумочці, а тоді потрусила коробку в лівій руці: – Рот. – І коробку в правій руці: – Дупця.

Вона побачила, як Томас заскреготів зубами, грюкнувши пательнею об металеву конфорку. Вихлюпнулася й зашипіла олія, вирвавшись із антипригарного винаходу Джеймі Олівера.

Бакстер підвелася.

– Мені треба зробити один дзвінок.

– Я тобі вечерю готую! – різко нагадав Томас, посипаючи сковороду тертим сиром.

– Не треба мені твого клятого сердитого омлету! – різко відказала вона, а тоді пішла нагору, щоб поговорити з Едмундсом тет-а-тет.

На Едмундса щойно надзюрили.

Тіа взялася міняти підгузок, тим часом як він пішов міняти сорочку. Коли він ніс забруднену одежину до пралки, в нього задзвонив телефон.

– Бакстер? – відповів Едмундс, миючи руки.

– Здоров, – невимушено привіталася вона. – Маєш хвилинку?

– Аякже.

– Отже… цікавий день.

Едмундс уважно послухав її детальну розповідь про візит до в’язниці. Також вона передала йому обмежені відомості, якими поділився з нею Руш надворі перед від’їздом із в’язниці.

– Секта? – висловив він логічне припущення, коли вона закінчила.

– Це пояснення, звісно, видається найімовірнішим, але в американців, судячи з усього, є цілі команди, що займаються діяльністю сект і релігійними течіями. Вони сказали, що ці вбивства не підходять жодній із груп, які вони відстежують.

– Мені не подобається вся ця петрушка із «приманкою». Вбити когось із таким іменем, як у Вульфа, – це одне, але тепер їм вдалося добратися до Массе. Здається, ніби їхнє послання призначене тобі, а якщо це так, ти тепер задіяна. Ти даєш їм саме те, чого вони хочуть.

– Я згодна, що таке можливо, та що ще я можу зробити?

– Алексе! – гукнула зі спальні Тіа.

– Хвилинку! – крикнув у відповідь Едмундс.

Їхній сусід гупнув у стіну.

– Тепер вона й на мене надзюрила! – заволала Тіа.

– Гаразд! – озвався з досадою Едмундс.

Сусід знову загупав і повністю збив із полиці одну сімейну фотографію.

– Вибач, – сказав він Бакстер.

– Тобі можна було б зателефонувати, коли в мене буде щось іще? – спитала вона.

– Звісно, можна. Будь дуже обережна там.

– Не турбуйся: я цілодобово видивлятимуся Пішаків, – запевнила його Бакстер.

– Узагалі-то, – сказав Едмундс абсолютно серйозним тоном, – я вважаю, що нам слід більше перейматися тим, хто всім керує.

Спустившись зі сходів, Бакстер одразу здогадалася, що суперечки з Томасом не уникнути. Телевізор був поставлений на паузу. Андреа завмерла посеред програми, а в нижній частині екрана виднівся заголовок:

Убивця «Лялькар» загинув після візиту старшої інспекторки

Вона по-справжньому ненавиділа цю жінку.

– Ти сьогодні їздила до Летаніеля Массе? – тихо спитав Томас десь у кімнаті.

Бакстер шумно видихнула й увійшла до вітальні. Томас сидів у кріслі з недопитою пляшкою вина.

– Ага, – кивнула Бакстер так, ніби це не мало жодного значення.

– Ти мені не казала.

– Не знаю, чому мала б казати, – знизала вона плечима.

– Не мала б. А навіщо? Навіщо?! – закричав Томас і підвівся. – І так само навіщо тобі розповідати мені, що там сьогодні стався бунт?

– Я не брала в цьому участі, – збрехала вона.

– Маячня!

Бакстер була трохи шокована. Томас практично ніколи не лаявся.

– Ти приїздиш сюди побита й закривавлена…

– У мене кілька подряпин.

– …ризикуєш життям серед некерованих в’язнів, бо приїхала провідати найнебезпечнішу людину всієї країни!

– Мені ні´коли про це говорити, – сказала Бакстер і взяла своє пальто.

– Ну звісно, ніколи! – роздратовано крикнув їй Томас, пішовши за нею на кухню. – У тебе вранці переліт до Нью-Йорка, а про нього ти теж не стала мені казати. – Він трохи помовчав, а тоді тихо сказав: – Емілі, я не розумію, чому ти вважаєш, ніби не можеш ділитися зі мною таким.

– Можна про це поговорити, коли я повернуся? – спитала вона таким самим спокійним тоном.

Томас на одну довгу мить поглянув на неї, а тоді покірно кивнув, тим часом як вона знову взулася в черевики.

– Подбай за мене про Ехо, – попросила Бакстер.

Вона підвелася й вийшла до передпокою. Томас усміхнувся, коли вона надягнула комплект із шапки й рукавичок, які він купив їй задля сміху. Він геть не розумів, як ця жінка, що намагалася прибрати з очей волосся, поки в неї на голові теліпався помпон, могла зажити такої грізної слави серед тих нечисленних колег, із якими дозволила йому зустрітися.

Бакстер потягнулася до дверей.

– Що там за справа така, з якою тебе попросили допомогти? – бовкнув Томас.

Вони обоє знали, що це більше ніж просто запитання мимохідь: це уклінне прохання їй відкритися йому, перш ніж вона поїде; це можливість для неї довести, що віднині й надалі все буде інакше; так він питав, чи можуть вони коли-небудь мати спільне майбутнє.

Бакстер цмокнула його в щоку.

За нею клацнули й зачинилися двері.

Руша розбудила пісня Busted «Air Hostess», яка задзижчала з його мобільного. Він притьмом відповів на дзвінок, аби втихомирити неприємний рингтон.

– Це Руш, – промовив він хрипким шепотом.

– Руше, це Кертіс.

– Усе гаразд? – квапливо запитав він.

– Так. Чудово. Я ж не розбудила ваших рідних?

– Ні. – Він позіхнув, спускаючись до кухні. – Не турбуйтеся: вони проспали б що завгодно. Як справи?

– Я не могла згадати, коли нам завтра вас забирати: о шостій тридцять чи о сьомій.

– О сьомій, – приємним тоном відповів Руш і поглянув на годинник.

2:52.

– А, точно, – пробелькотіла Кертіс. – Я думала, що, може, о шостій тридцять.

Руш підозрював, що це не було справжнім приводом для її дзвінка в недоречний час доби. Коли Кертіс продовжила мовчати, він сів на холодну підлогу і зручно вмостився.

– Страшний день, – сказав він. – Добре було повернутися додому та обговорити це з кимось.

Він зачекав, поки мовчання завершиться саме собою, даючи своїй колезі можливість ухопитися за підказку, якщо вона цього захоче.

– Я… гм… у мене, взагалі-то, нікого немає, – врешті зізналася вона.

Кертіс говорила так тихо, що він майже її не чув.

– Ви далеко від дому, – зауважив він.

– Насправді це не… У мене все одно нікого не було б.

Він зачекав на продовження її слів.

– Просто робота в пріоритеті перед усім іншим. У мене не знайшлося б часу, потрібного на плекання стосунків. Я втратила зв’язок майже з усіма своїми друзями.

– Що про це кажуть ваші рідні? – запитав він, сподіваючись, що не сплохував.

Кертіс тяжко зітхнула. Він скривився.

– Вони сказали б, що в мене правильне ставлення до праці. Просто робота не та.

Руш змінив положення, зіщулившись від холоду, й перекинув поламані дверцята від шафи, які, своєю чергою, повалили стос кахлів і розсипали їх по запорошеному приміщенню.

– Блін.

– Що то було? – спитала Кертіс.

– Вибачте. Ми переробляємо кухню, і тут трохи неохайно, – пояснив він їй. – То розкажіть про своїх рідних.

Вони розмовляли ні про що, доки бурмотіння, яким відповідала Кертіс, не затихло. Руш якийсь час послухав її неглибоке дихання й ледь чутне хропіння; ці звуки здавались йому фантастично спокійним закінченням для такого травматичного дня.

Урешті він завершив виклик.

Надто втомлений для виснажливої мандрівки назад нагору, він притулився головою до шафи, заплющив очі й заснув посеред розтрощених блоків й оголеного бетону в серці своєї домівки.