Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 6

Вівторок, 8 грудня 2015 року. 20:53

– Привіт! Вибачайте, що так пізно, – гукнула Бакстер із передпокою, скидаючи з ніг черевики та входячи до вітальні. На холодному вітерці з-за дверей кухні прилинула ціла низка різних смачних запахів, а з динаміка айпода в кутку помуркував симпатичний голос якогось співака й автора пісень, якого того тижня піарив «Старбакс».

Стіл був накритий на чотирьох; миготливі чайні свічки наповнювали кімнату світло-помаранчевим сяйвом, яке підкреслювало неслухняне руде волосся Алекса Едмундса. Її довготелесий колишній колега ніяково стояв без діла, тримаючи в руці порожню пляшку з-під пива.

Бакстер, хоч і сама була висока, мусила стати навшпиньки, щоб його обняти.

– Де Тіа? – спитала вона друга.

– Розмовляє телефоном із нянькою… знову, – відповів він.

– Ем? Це що, ти? – гукнув чіткий голос із кухні.

Бакстер змовчала. Вона була надто виснажена, щоб дозволити нав’язати собі допомогу з вечерею.

– У мене тут вино! – грайливо додав голос.

Це спокусило її ввійти в ідеальну, наче в шоурумі, кухню, де у приглушеному світлі булькали кілька першокласних пателень. Над ними чаклував чоловік у стильній сорочці під довгим фартухом, раз у раз помішуючи їх чи нагріваючи сильніше. Бакстер підійшла і швидко поцілувала його в губи.

– Я за тобою скучив, – промовив Томас.

– Ти казав щось про вино? – нагадала вона йому.

Він засміявся й налив їй келих із відкритої пляшки. Бакстер сказала:

– Дякую. Мені це потрібно.

– Не дякуй. Це постарались Алекс і Тіа.

Вони обоє підняли келихи за Едмундса, стоячи у дверях, а тоді Бакстер вискочила на робочу поверхню, щоб подивитись, як Томас куховарить.

Вони зустрілись у годину пік вісім місяців тому, під час одного зі страйків лондонського метро – регулярних, але незмінно руйнівних. Томас утрутився, коли розлючена Бакстер здуру спробувала заарештувати одного з робітників, які мітингували за кращу платню й безпечніші умови роботи. Він відзначив, що формально вона буде винна у викраденні людини, якщо затримає того пана в одежі підвищеної видимості й виконає свою погрозу, змусивши його проти його волі пройти разом із собою шість миль до Вімблдону. Тоді вона замість нього заарештувала Томаса.

Томас був людиною лагідною й чесною. Він був гарний – відзначався такою ж типовою красою, як його смаки в музиці, – та старший за неї більш ніж на десять років. Надійний. Томас знав, хто він такий і чого хоче: охайного, заспокійливо тихого, комфортного життя. А ще він був юристом. Бакстер усміхалася, думаючи, як сильно його зненавидів би Вульф. Вона часто замислювалася, чи не привабило її в ньому саме це.

Стильний таунгаус, який став місцем проведення званої вечері, належав Томасові. За останні кілька місяців він уже кілька разів запрошував Бакстер переїхати до себе. Хоча вона мало-помалу почала зберігати там дещо зі своїх речей і вони навіть разом змінили оздоблення головної спальні, Бакстер уперто не бажала відмовлятися від своєї квартири на Вімблдон-Гай-стріт і тримала там свого кота Ехо, щоб завжди мати привід повернутися додому.

Четверо друзів сіли, щоб разом насолодитися вечерею та обмінятись історіями, що з плином часу стали менш точними, зате веселішими, а також виказати серйозний інтерес до відповідей на найприземленіші запитання про роботу, правильне приготування лосося й батьківство. Едмундс, тримаючи за руку Тіа, жваво розповідав про своє підвищення у відділі шахрайства й кілька разів повторив, наскільки більше часу тепер може проводити зі своєю сім’єю, що зростає. Бакстер, коли її спитали про роботу, не стала розповідати про візит своїх заокеанських колег і незавидне завдання, що очікувало на неї вранці.

До 22:17 Тіа заснула на дивані, а Томас покинув Бакстер і Едмундса, давши їм поговорити й узявшись за прибирання на кухні. Едмундс тим часом перейшов на вино й наливав їм повні келихи, поки вони теревенили над останніми зблисками чайних свічок.

– То як там справи у відділі шахрайства? – тихо спитала вона й позирнула назад, на диван, щоб пересвідчитися в тому, що Тіа точно спить.

– Я ж тобі казав… чудово, – промовив Едмундс.

Бакстер терпляче зачекала.

– Що таке? Все добре, – додав він і схрестив руки на грудях у намаганні захиститися. Бакстер промовчала.

– Усе в нормі. Що ти хочеш від мене почути?

Бакстер однаково не прийняла його відповіді, і він нарешті всміхнувся.

Надто вже добре вона його знає.

– Мені страх як нудно. Річ не в тому, що… Я не шкодую про те, що пішов із відділу вбивств.

– А звучить так, ніби шкодуєш, – натякнула Бакстер. Вона намагалася вмовити Едмундса повернутися щоразу, коли вони бачилися.

– Тепер я маю змогу нормально жити. Реально можу бачити свою доньку.

– Це марнування ресурсів, та й усе, – сказала Бакстер, і сказала щиро. Офіційно саме вона затримала горезвісного «Лялькаря». Неофіційно справу розплутав Едмундс. Лише він зміг побачити, що ховається за хмарою брехні та облуди, яка засліпила Бакстер і решту їхньої команди.

– Ось що я тобі скажу: дай мені роботу детектива зі стандартним графіком, і я сьогодні ж підпишу потрібні документи, – всміхнувся Едмундс, знаючи, що розмову закінчено.

Бакстер здалася й надпила вино, тим часом як на кухні гримів Томас.

– Мені завтра треба провідати Массе, – бовкнула вона так, ніби візити до серійних убивць – це щось буденне.

– Що? – Едмундс захлинувся своїм акційним білим совіньйоном. – Чому?

Він був єдиною людиною, якій Бакстер довірила правду про події того дня, коли вона схопила Летаніеля Массе. Ніхто з них не міг сказати напевне, як багато пам’ятає Массе. Він пережив жорстоке побиття й мало не помер, але їй завжди було лячно подумати про те, як багато він усвідомлює та як легко йому буде знищити її, якщо його психопатичний мозок раптом цього захоче.

Бакстер розповіла Едмундсові про свою розмову з Ванітою та двома «спецагентами», пояснивши, що її відрядили супроводжувати їх і відвідати місце злочину в Нью-Йорку.

Едмундс мовчки слухав. Що більше вона розповідала, то більше збентеження виражало його обличчя.

– Я гадав, що це закінчилося, – сказав він, коли вона договорила.

– Так і є. Це просто черговий наслідувач, як і інші.

Він, схоже, був не так у цьому певен.

– Що таке? – спитала Бакстер.

– Ти сказала, що на грудях у жертви було вирізано слово «приманка».

– І що?

– Мені цікаво: приманка для кого?

– Думаєш, це призначалося мені? – запитала Бакстер і пирхнула, зауваживши тон Едмундса.

– Цей хлопака має таке саме ім’я, як Вульф, а тепер тебе раптом у це втягують.

Бакстер ніжно всміхнулася другові.

– Це лише черговий наслідувач. Тобі не треба за мене хвилюватися.

– Я завжди за тебе хвилююся.

– Кави? – спитав Томас, заскочивши зненацька їх обох. Він стояв у дверях і витирав руки об кухонний рушничок.

– Чорної, будь ласка, – попросив Едмундс.

Бакстер відмовилась, і Томас знову зник на кухні.

– У тебе є щось для мене? – прошепотіла вона.

Едмундс зніяковів. Позирнувши на відчинені двері кухні, знехотя вийняв із кишені піджака, накинутого на спинку стільця позаду себе, білий конверт.

Едмундс притримав його зі свого боку столу, вкільканадцяте спробувавши вмовити Бакстер не брати в нього конверта.

– Тобі це не потрібно.

Бакстер потягнулася до нього, а він відтягнув конверт від неї.

Вона пирхнула.

– Томас – хороша людина, – тихо промовив він. – Можеш йому довіряти.

– Єдина людина, якій я довіряю, – це ти.

– У тебе ніколи не вийде з ним нічого справжнього, якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі.

Вони обоє позирнули на двері: почули, як на кухні кераміка загриміла об кераміку. Бакстер звелася на ноги, вирвала в Едмундса з руки конверт і знову сіла, а тієї ж миті до кімнати зайшов Томас із кавою.

Коли Едмундс обережно розбудив Тіа невдовзі після одинадцятої вечора, вона почала розкидатися вибаченнями. На порозі, поки Томас бажав Тіа доброї ночі, Едмундс обняв Бакстер.

– Зроби собі ласку: не відкривай його, – шепнув Едмундс їй на вухо.

Вона обняла його міцніше, але нічого не сказала.

Коли вони пішли, Бакстер допила своє вино й надягнула пальто.

– Ти що, йдеш? – запитав Томас. – Ми майже не бачили одне одного.

– Ехо голодний, – пояснила вона і знову взулася в черевики.

– Я не можу тебе підвезти. Перепив.

– Я поїду на таксі.

– Залишся.

Бакстер нахилилася до нього якомога ближче, міцно впершись мокрими черевиками в килимок під дверима. Томас поцілував її й розчаровано всміхнувся.

– Добраніч.

* * *

Незадовго до опівночі Бакстер відчинила двері до своєї квартири. Нітрохи не почуваючись утомленою, вона повалилася на диван із пляшкою червоного. Ввімкнула телевізор, безцільно погортала програму, хоча тоді по телевізору нічого не йшло, і прокрутила добірку різдвяних фільмів, які до цього збирала.

Урешті Бакстер зупинилася на «Сам удома – 2», бо насправді їй було байдуже, засне вона на ньому чи ні. Перший фільм вона потай уважала одним із найулюбленіших у своєму житті, зате другий видавався їй нецікавою підробкою, що потрапила в стару як світ пастку віри в те, що сиквел вийде масштабнішим і кращим, якщо ту саму історію показати в Нью-Йорку.

Вона вилила собі в келих залишки вина із пляшки, одним оком поглядаючи, як Маколей Калкін відіграє свої веселі замахи на вбивства. Згадавши про запханий у кишеню пальта конверт, Бакстер дістала складений папір, і в неї в голові знову пролунало прохання Едмундса не відкривати його.

Він вісім місяців ставив під загрозу свою кар’єру, зловживаючи службовими повноваженнями у відділі шахрайства. Приблизно раз на тиждень Едмундс надавав Бакстер детальний звіт про фінанси Томаса, піддаючи його різні рахунки стандартним перевіркам на підозрілу та шахрайську діяльність.

Вона знала, що просить у нього забагато. Знала, що він уважає Томаса другом і зловживає його довірою. Але знала й чому Едмундс робив і робитиме це для неї: він хоче, щоб вона була щаслива. Бакстер так ослабили проблеми з довірою, відколи вона відпустила зі свого життя Вульфа, що він знав: вона відмовиться від стабільного майбутнього з Томасом, якщо він не буде постійно оцінювати надійність її нового партнера.

Вона поклала нерозкритий конверт на кавовий столик біля своїх ніг і спробувала зосередитися, тим часом як одному з Мокрих Бандитів підпалювали голову паяльною лампою. Бакстер відчувала запах його обпаленої плоті. Згадала, як швидко відповідна тканина може обвуглитись і померти, як людина кричить від болю, коли в неї згоряють нервові закінчення…

Чоловік у телевізорі вийняв хвору голову з унітаза, а тоді почав діяти далі так, ніби нічого не сталося.

Брехня це все: насправді нікому не можна довіряти.

Вона випила свій келих за три великі ковтки і рвучко відкрила конверт.