Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 3

Середа, 6 січня 2016 року. 9:52

– Бога не існує. Це факт.

Старша інспекторка-детектив Емілі Бакстер дивилася на своє відображення у дзеркальному вікні кімнати для допитів й очікувала якоїсь реакції на цю непопулярну істину від тих, хто її підслуховував.

Нічого.

Вона мала жахливий вигляд: не на тридцять п’ять років, а на всі п’ятдесят. Її верхню губу тримали вкупі товсті чорні стібки шва, які натягувалися щоразу, коли вона говорила, і нагадували їй про те, що вона воліла б забути, як нове, так і старе. Подряпана шкіра на лобі вперто не хотіла гоїтися, поламані пальці скріплювала липка стрічка, а під її вологим одягом ховався від людських очей іще десяток ушкоджень.

Бакстер із демонстративно знудженим обличчям повернулася до двох чоловіків, що сиділи за столом навпроти неї. Ніхто з них не заговорив. Вона позіхнула й почала гратися зі своїм довгим темним волоссям, проводячи нечисленними робочими пальцями крізь запорошені пасма, що злиплися від триденної дози сухого шампуню. Бакстер геть не обходило, що її остання відповідь явно образила спецагента Сінклера – показного лисого американця, який тепер шкрябав щось на аркуші спеціального паперу для нотаток із вигадливою «шапкою».

Еткінс, координатор столичної поліції, не справляв жодного враження поряд із дженджуристим іноземцем. Попередні п’ятдесят хвилин Бакстер здебільшого намагалася збагнути, який колір первісно мала його бруднувато-бежева сорочка. Краватка вільно висіла в нього на шиї, ніби її пов’язав якийсь кат-філантроп. Кінець краватки теліпався, не прикриваючи свіжої плями від кетчупу.

Урешті-решт Еткінс сприйняв це мовчання як підказку, що йому треба заговорити.

– Це, напевно, стало приводом для доволі цікавих розмов зі спецагентом Рушем, – почав він.

Із його ретельно виголеної голови по скроні стікав піт. Винні в цьому були світильники над ними та обігрівач у кутку, який дмухав гарячим повітрям і вже зробив із чотирьох пар засніжених слідів на лінолеумі брудну калюжу.

– Тобто? – перепитала Бакстер.

– Тобто, згідно з його особовою справою…

– До біса його особову справу! – втрутився Сінклер. – Я колись працював разом із Рушем і достеменно знаю, що він був ревним християнином.

Американець швидко погортав теку з охайним покажчиком ліворуч від себе й дістав документ, оформлений рукою самої Бакстер.

– І ви також, якщо вірити заяві на здобуття вашої поточної посади.

Він зазирнув Бакстер у вічі, насолоджуючись тим, що ця скандальна жінка суперечить сама собі; можна було подумати, ніби тепер, коли він довів, що вона дійсно поділяє його переконання й просто намагалася його спровокувати, рівновагу в світі відновлено. Однак Бакстер так і не втратила знудженого вигляду.

– Я усвідомила, що назагал люди є ідіотами, – почала вона, – і чимало з них помилково вважають, буцімто бездумна легковірність і потужний моральний компас якимось чином пов’язані. По суті, я хотіла підвищення платні.

Сінклер із відразою похитав головою, наче не вірячи власним вухам.

– Отже, ви збрехали? Це не зовсім підтверджує ваші слова про потужний моральний компас, еге ж?

Він натягнуто всміхнувся й записав іще дещо.

Бакстер знизала плечима:

– Зате це достобіса говорить про бездумну легковірність.

Сінклер перестав усміхатися.

– Ви чомусь намагаєтеся мене навернути? – спитала вона, не в змозі не зачепити норову свого допитувача. Через це він звівся на ноги й навис над Бакстер.

– Старша інспекторко, загинула людина! – проревів він.

Бакстер не відсахнулася.

– Багато людей загинули… внаслідок того, що сталося, – пробурмотіла вона, а тоді заговорила з отрутою в голосі: – А ви чомусь неначе заповзялися змусити всіх гайнувати час на тривогу через єдину людину, яка на це заслужила!

– Ми питаємо про це, – втрутився Еткінс, намагаючись розрядити ситуацію, – тому що поряд із тілом було знайдено певні докази… релігійного характеру.

– Які міг залишити хто завгодно, – сказала Бакстер.

Двоє чоловіків перезирнулися. Вона здогадалася, що це означає: вони дечого їй не розповідають.

– Ви маєте якусь інформацію про поточне місцеперебування спецагента Руша? – запитав її Сінклер.

Бакстер шумно видихнула.

– Наскільки мені відомо, агент Руш мертвий.

– Ви справді хочете грати в це саме так?

– Наскільки мені відомо, агент Руш мертвий, – повторила Бакстер.

– Отже, ви бачили його ті…

Докторка Престон-Голл, психіатриня-консультантка столичної поліції й четверта людина, яка сиділа за маленьким металевим столиком, голосно прокашлялася. Сінклер замовк, уловивши негласну пересторогу. Відкинувся на спинку стільця й показав жестом на дзеркальне вікно. Еткінс нашкрябав щось у своєму зачуханому блокноті й пересунув його на той бік столу, до докторки Престон-Голл.

Докторка була презентабельною жінкою трохи за шістдесят. Її дорогі парфуми вже обернулися на звичайний квітковий освіжувач повітря, нездатний замаскувати непереборний запах мокрого взуття. Вона без жодних зусиль поводилася владно й чітко дала зрозуміти, що завершить допит коли завгодно, якщо їй раптом видасться, ніби запитання згубно впливають на відновлення її пацієнтки. Вона поволі взяла заляпаний кавою блокнот і прочитала послання з виглядом шкільної вчительки, яка перехопила таємну записку.

Докторка вже промовчала майже цілу годину і явно не відчувала потреби порушити мовчання тепер, обмежившись простим кивком Еткінсові у відповідь на написане.

– Що там написано? – запитала Бакстер. Докторка її проігнорувала. – Що там написано? – повторила вона й повернулася до Сінклера. – Ставте своє запитання.

Сінклер неначе опинився на роздоріжжі.

– Ставте своє запитання, – вимогла Бакстер.

– Емілі! – різко сказала докторка. – Не кажіть ані слова, містере Сінклере.

– Та можете й сказати це, – зухвало промовила Бакстер. Її голос заповнив собою маленьке приміщення. – Станція? Ви хочете спитати мене про станцію?

– Цей допит завершено, – оголосила докторка Престон-Голл і підвелася.

– Спитайте мене! – перекричала її Бакстер.

Відчуваючи, що йому вислизає з рук останній шанс дістати відповіді, Сінклер вирішив не здаватись, а про наслідки замислитися вже згодом:

– Згідно з вашою заявою, ви вважаєте, що спецагент Руш був серед мертвих.

Докторка Престон-Голл роздратовано підняла руки.

– Це не запитання, – сказала Бакстер.

– Ви бачили його тіло?

Сінклер уперше побачив, як Бакстер вагається, проте її ніяковість принесла йому не втіху, а почуття провини. В неї затуманились очі: його запитання змусило її знову замкнутися, на мить занурившись у минуле.

Коли вона нарешті зашепотіла у відповідь, її голос здригнувся:

– Якби бачила, то не здогадалася б про це. Хіба ні?

Знову напружене мовчання. Всі замислилися про те, як сильно бентежить ця проста репліка.

– Яким він вам здавався? – бездумно запитав Еткінс, коли тиша стала нестерпною.

– Хто?

– Руш.

– У якому розумінні? – спитала Бакстер.

– Емоційний стан.

– Коли?

– Коли ви востаннє його бачили.

Вона на мить замислилася, що відповісти, а тоді щиро всміхнулася:

– Йому стало легше.

– Легше?

Бакстер кивнула.

– Ви говорите так, ніби любите його, – продовжив Еткінс.

– Не надто. Він був розумною людиною, компетентним співробітником… хоча мав очевидні вади, – додала вона.

Її величезні карі очі, підкреслені темною косметикою, стежили за Сінклером в очікуванні реакції. Він закусив губу і знову позирнув на дзеркало, неначе проклинаючи когось за склом за таке непросте завдання.

Еткінс вирішив завершити допит сам. Тепер у нього під пахвами були темні плями від поту, і він не помічав, що обидві жінки тишком-нишком відсунули свої стільці на кілька дюймів, аби врятуватися від запаху.

– Ви наказали цілій команді обшукати будинок агента Руша, – сказав він.

– Так.

– Отже, ви йому не довіряли?

– Ні.

– І зараз уже нітрохи йому не віддані?

– Абсолютно не віддана.

– Пам’ятаєте останнє, що він вам сказав?

Бакстер явно стривожилася:

– Ми закінчили?

– Майже. Будь ласка, дайте відповідь на запитання. – Він сів, занісши ручку над записником.

– Я хотіла б негайно піти, – сказала Бакстер лікарці.

– Звісно, ви можете піти, – різко відповіла докторка Престон-Голл.

– Є якась причина, з якої ви не можете спершу відповісти на це просте запитання? – Сінклерові слова розійшлися по кімнаті звинуваченням.

– Гаразд. – Бакстер набула гнівного вигляду. – Я відповім.

Замислилася, що їй відповісти, а тоді перехилилася через стіл, зазирнувши американцеві в очі.

– Бога… не… існує, – самовдоволено всміхнулася вона.

Еткінс пожбурив ручку через увесь стіл, а Сінклер підвівся, гепнувши металевим стільцем об підлогу, і вилетів з кімнати.

– Незла робота, – втомлено зітхнув Еткінс. – Дякую за співпрацю, старша інспекторко-детективе. Тепер ми закінчили.

За п’ять тижнів до того…