Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 5

Вівторок, 8 грудня 2015 року. 6:39

До вікон Нового Скотленд-Ярду прилипла ніч; міські вогні за ними здавалися розмитими через шар згущеної пари.

Якщо не брати до уваги двох коротких походів до вбиральні й відвідин шухляди з канцелярським начинням, Бакстер не покидала свого кабінетика завбільшки з шафку у відділі вбивств та інших серйозних злочинів, відколи приїхала вранці. Вона пильно дивилася на вежу з документів на краю свого столу, що ледве трималася над кошиком для зужитого паперу, і їй довелося побороти всі свої природні поривання, щоб не підштовхнути вежу в потрібний бік.

У свої тридцять чотири роки вона стала однією з наймолодших жінок в історії столичної поліції, призначених на посаду старшого інспектора, однак це стрімке сходження кар’єрними сходами було для неї неочікуваним і не принесло їй великої радості. Як звільнення цієї керівної посади, так і її подальше несподіване підвищення можна було пояснити лише справою «Ляльки» й тим, що Бакстер минулого літа затримала горезвісного серійного вбивцю.

Попередній старший інспектор, Терренс Сіммонс, був змушений піти у відставку через проблеми зі здоров’ям. А всі підозрювали, що вони загострилися, коли комісар пригрозив звільнити його, якщо він раптом відмовиться піти добровільно; то був звичний, рефлекторний жест про розчароване людське око – все одно що принести в жертву невинну істоту на догоду вічно розгніваним богам.

Бакстер поділяла думку своїх колег: їй було огидно бачити, як із її попередника зробили цапа-відбувайла, та все-таки стало легше на душі від того, що це сталося не з нею. Вона навіть не думала подавати заяву на нову вакансію, доки комісар не сказав їй, що ця робота дістанеться їй, якщо вона захоче.

Бакстер оглянула свою камеру з ДСП, оздоблену брудним килимом і побитою шафкою-картотекою (хто знає, які важливі документи поховані в тій нижній шухляді, що її вона досі не спромоглася висунути?), і замислилась, про що, чорт забирай, вона тільки думала.

У головному офісі здійнявся радісний крик, але Бакстер навіть не зауважила цього звуку, бо повернулася до письмової скарги на детектива Сандерса. Його звинувачували у вживанні ненормативної лексики на адресу сина скаржника. У Бакстер викликало сумнів лише одне в цій заяві – відносна м’якість ужитого слова. Вона почала набирати офіційну відповідь, посередині процесу втратила волю до життя, зіжмакала скаргу й пожбурила її кудись у бік сміттєвого кошика.

У двері несміливо постукали, а тоді всередину забігла боязка офіцерка. Вона підібрала папери, якими Бакстер трохи (і не зовсім трохи) не влучила в кошик, і закинула їх туди, а тоді продемонструвала блискучі навички гри у «Дженгу», увінчавши нестійку вежу з паперів ще одним документом.

– Дуже прошу, вибачте, що потурбувала, – сказала офіцерка, – та детектив Шоу зовсім скоро виголосить промову. Я подумала, що ви, можливо, захочете її почути.

Бакстер голосно вилаялася й опустила голову на стіл.

– Я тут! – простогнала вона, запізніло нагадавши собі про це.

Нервова панянка ніяково зачекала на подальші вказівки. За кілька секунд, не знаючи достоту, чи не заснула ще, бува, Бакстер, вона тихенько покинула приміщення.

Бакстер, зіп’явшись на ноги, вийшла в головний офіс, де довкола столу детектива сержанта Фінлі Шоу вже зібрався натовп. До стіни приліпили офісним пластиліном двадцятирічний плакат, який Фінлі сам купив якомусь давно забутому колезі:

ШКОДА, ЩО ТИ ЙДЕШ!

На столі поряд із ним стояло кілька черствих пончиків із супермаркету, чиє триденне перетворення з несмачних на неїстівні засвідчували різні наліпки з написами «знижка».

Хрипка утрирувана погроза детектива-шотландця врізати Сандерсові по пиці перед відставкою супроводжувалася ґречним сміхом.

Тепер усі з цього сміялися, проте через останній інцидент довелося реконструювати ніс одній людині, провести два дисциплінарних слухання, а Бакстер мусила не одну годину заповнювати бланки.

Бакстер ненавиділа таке – такі ніякові, такі фальшиві, такі нудні проводи після десятиліть служби з безліччю вкрай небезпечних ситуацій, від якої йому зостанеться на пам’ять безліч жахливих спогадів. Вона стала ззаду, всміхаючись, аби підтримати друга, і з любов’ю глипаючи на Фінлі. Він був останнім її справжнім союзником у цьому місці, єдиним товариським обличчям, яке тут залишилось, а тепер ішов геть. Вона ж навіть листівки йому не купила.

Задзвонив її робочий телефон.

Бакстер зігнорувала його, дивлячись, як Фінлі марно намагається вдати, ніби віскі, на яке вони скинулися для нього, є його улюбленим.

Його улюбленим віскі був «Jameson» – як і в Вульфа.

Бакстер відволіклася. Згадала, як оплатила Фінлі випивку, коли вони востаннє побували десь разом задля розваги. Відтоді минув майже рік. Він сказав їй, що ніколи не розкаювався у відсутності честолюбства. Попередив її, що посада старшого інспектора-детектива не для неї, що їй буде нудно, вона біситиметься. Вона не послухала, бо Фінлі не міг зрозуміти: вона шукає не так підвищення, як розради, зміни, виходу.

У її кабінеті знову задзвонив телефон, і вона люто зиркнула на свій стіл. Фінлі читав варіації на тему «Шкода, що ти йдеш», наґрамуздляні на листівці з мультяшними посіпаками (хтось помилково вирішив, що Фінлі – їхній фанат).

Бакстер поглянула на годинник у себе на руці. Їй було вкрай потрібно хоч раз закінчити у пристойний час.

* * *

Реготнувши й відклавши листівку, Фінлі розпочав своє задушевне прощання. Він планував висловитись якомога коротше, бо ніколи не полюбляв говорити на публіку.

– …А якщо серйозно, то дякую. Я валандався цим місцем, відколи воно було Новісіньким Скотленд-Ярдом… – Він зробив паузу, сподіваючись, що хоч одна людина та й засміється. Говорив він жахливо і щойно запоров свій найкращий жарт. Але все одно повів далі, бо знав, що далі буде тільки легше. – Це місце та люди в ньому стали для мене не просто роботою й колегами – ви стали для мене другою родиною.

Одна жінка в передньому ряду замахала віями, за якими виднілися сльози в її очах. Фінлі спробував усміхнутись їй так, щоб одночасно показати, що він поділяє її почування і здогадується, хто вона така. Він поглянув на своїх глядачів у пошуках єдиної людини, якій насправді призначалося його прощальне послання.

– Я мав щастя побачити, як кілька з вас виросли поряд зі мною, перетворившись із нахабних малих стажерів на, – тут він відчув, що йому самому защипало очі, – сильних, незалежних, красивих і сміливих молодих жінок… – і чоловіків, – додав Фінлі, побоюючись, що, можливо, щойно «виказав» самого себе. – Хочу сказати, що працювати разом із вами було дуже приємно і я справді вами пишаюся. Дякую.

Він прокашлявся й усміхнувся колегам, які зааплодували йому, а тоді нарешті зобачив Бакстер. Вона стояла поряд із столом у своєму кабінеті, зачинивши двері, й несамовито жестикулювала, розмовляючи з кимось телефоном. Фінлі знов усміхнувся, цього разу сумовито, тим часом як юрба розсіялася, зоставивши його самого, щоб зібратися з думками й востаннє звільнити приміщення.

Коли він почав прибирати фотографії, що роками висіли у нього на робочому місці, його загальмували спогади. Особливо захопило його думки одне зображення, пом’яте й вицвіле від часу – знімок різдвяної вечірки. На лисуватій голові Фінлі красувалася корона із крепованого паперу, що неабияк тішило його друга Бенджаміна Чемберса, який обняв однією рукою Бакстер. Це фото, напевно, було єдиним, де вона по-справжньому всміхалась. А збоку безславно програвав парі, за яким мав підняти Фінлі з землі, Вілл… Вульф. Обережно поклавши світлину в кишеню піджака, Фінлі закінчив збирати решту своїх речей.

На виході з офісу Фінлі завагався. Йому здавалося, ніби забутий лист, який він виявив у віддаленій частині своєї шухляди, належить не йому. Фінлі замислився, чи не залишити його, подумав, чи не порвати листа, але врешті-решт закинув його на дно своєї коробки з непотребом і попрямував до ліфтів.

Він гадав, що лист буде всього-на-всього черговою таємницею, яку доведеться берегти.

О 19:49 Бакстер ще сиділа за своїм столом. Вона щодвадцять хвилин надсилала текстові повідомлення з вибаченнями за запізнення й обіцянками вийти, щойно буде змога. Через командирку вона не лише пропустила всю промову Фінлі на честь відставки, а й тепер не встигала на свою першу неробочу зустріч за багато місяців. Командирка вимагала, щоб Бакстер залишалася на місці до її прибуття.

Ці дві жінки анітрохи не любили одна одну. Ваніта, обличчя столичної поліції й майстриня працювати з публікою, доволі відверто не бажала підвищення Бакстер. Оскільки вони разом працювали над убивствами «Ляльки», Ваніта заявила комісарові, що Бакстер скандальна, категорична й геть не поважає владу, вже не кажучи про те, що Ваніта досі вважає її винною в загибелі однієї з жертв. Бакстер уважала Ваніту любителькою піару і зміюкою, яка не задумуючись покинула Сіммонса в біді, як тільки запахло проблемами.

Навіть гірше: Бакстер щойно відкрила автоматично надісланий електронний лист із їхнього відділу документації. Той уже вкільканадцяте нагадав їй про те, що Вульф досі має повернути кілька важливих папок. Вона проглянула чималий список і впізнала кілька справ…

Беннетт, Сара: жінка, яка втопила власного чоловіка в їхньому басейні. Бакстер була помірно впевнена, що загубила цю справу за батареєю в конференцзалі.

Дюбуа, Лео: банальний напад із ножем, який поступово обернувся на одну з найскладніших міжвідомчих справ за багато років, у якій були задіяні контрабанда наркотиків, зброя з чорного ринку й торгівля людьми.

Із нею Бакстер і Вульф добряче повеселилися.

Вона побачила, як Ваніта ввійшла до офісу разом із двома іншими людьми, а це не віщувало нічого доброго для її сподівань вийти до восьмої вечора. Коли Ваніта запливла досередини й привіталася з такою відпрацьованою приємністю, що Бакстер у неї мало не повірила, Бакстер не стала підводитися.

– Старша інспекторка-детектив Емілі Бакстер, спецагентка ФБР Елліот Кертіс, – оголосила Ваніта й відкинула назад темне волосся.

– Це честь для мене, мем, – промовила висока чорношкіра жінка, простягнувши Бакстер руку. Вона була вдягнена в костюм, схожий на чоловічий, волосся зібрала в такий тугий хвіст, що її голова здавалася поголеною, а на її обличчі майже не було косметики. Хоча на вигляд їй було трохи за тридцять, Бакстер запідозрила, що вона молодша.

Бакстер потиснула Кертіс руку, не встаючи з місця, тим часом як Ваніта відрекомендувала її іншому своєму гостеві, якого, схоже, більше цікавила понівечена картотечна шафка, ніж знайомства.

– А це спецагент…

– Цікаво, які з них можуть бути специ, – обурено втрутилася Бакстер, – якщо навіть до мого жалюгідного, нікчемного кабінету вони пруть удвох?

Ваніта зігнорувала її:

– Як я вже казала, це спецагент ЦРУ Демієн Руш.

– Руз? – перепитала Бакстер.

– Рауч? – припустила Ваніта, яка тепер засумнівалась у власній вимові.

– Гадаю, що Руш – як «кроком руш», – підказала Кертіс і повернулася до Руша, чекаючи на пораду.

Поки Бакстер залишалася спантеличеною, замислений чоловік ґречно всміхнувся, швидко тицьнув кулаком їй у кулак і сів, не сказавши ні слова. Вона припускала, що йому вже сильно під сорок. Він був чисто поголений, нездорово блідий і мав шпакувате волосся, що на маківці утворювало трохи перерослу чуприну. Чоловік поглянув на зміїсту вежу з документів між ними, а тоді вниз, на кошик, який очікувально стояв унизу, і всміхнувся. На ньому була біла сорочка, два верхні ґудзики якої були розстебнуті, а також темно-синій костюм, що здавався банальним, але гарно сидів на власникові.

Бакстер повернулася до Ваніти й зачекала.

– Агенти Кертіс і Руш приїхали з Америки лише сьогодні ввечері, – сказала Ваніта.

– Логічно, – відповіла Бакстер терплячішим тоном, аніж хотіла. – Я сьогодні трохи поспішаю, тож…

– Можна, командирко? – ґречно спитала Ваніту Кертіс, а тоді повернулася до Бакстер. – Старша інспекторко, ви, звісно, чули про тіло, знайдене майже тиждень тому. Що ж…

Бакстер із непроникним обличчям знизала плечима, спинивши Кертіс, перш ніж вона бодай розпочала.

– Нью-Йорк? Бруклінський міст? – вражено запитала Кертіс. – Повішений? Світові новини?

Бакстер вимушено притлумила позіх.

Руш попорпався в кишені піджака. Кертіс зачекала, коли він дістане щось корисне, та замість цього він вийняв сімейний пакунок «желейних немовлят» і розкрив його. Помітивши сердите обличчя жінки, запропонував цукерку їй.

Кертіс, зігнорувавши його, відкрила сумочку й дістала папку. Знайшла там низку збільшених фотографій і поклала їх на стіл перед Бакстер.

Раптом до неї дійшло, чому ці люди приїхали аж сюди, щоб побачитися з нею. Перше фото було знято знизу, з рівня вулиці. На тлі яскравого світла, що йшло від міста, вималювались обриси тіла, повислого між кабелями на сотню футів вище. Його кінцівки неприродно зігнулися.

– Ми ще не оприлюднювали цього, але жертву звали Вільям Фоукс.

Бакстер на мить затамувала подих. Їй і так уже було зле від того, що вона не їла, але тепер відчула, що може справді знепритомніти. Вона з дрожем у руці торкнулася викривленого силуету в обрамленні знаменитого мосту. Бакстер відчувала, як вони дивляться на неї, стежать за нею, можливо, знову засумнівавшись у її нечіткій версії подій довкола драматичного завершення вбивств «Лялькаря».

Кертіс із виразом цікавості на обличчі повела далі.

– Не той, – поволі проказала вона, потягнулася й прибрала з купки верхню фотографію, відкриваючи зроблений великим планом знімок оголеної жертви – огрядної й незнайомої.

Бакстер притиснула руку до рота, досі надто вражена, щоб відповісти.

– Він працював на інвестиційний банк П. Дж. Гендерсона. Дружина, двоє дітей… Але хтось явно хоче щось нам сказати.

Бакстер повернула собі самовладання достатньою мірою, щоб перебрати решту фотографій. На них було зображено труп у різних ракурсах. Одне ціле тіло, без швів. Чоловік п’ятдесяти з гаком років, роздягнутий. Його лівиця безвільно висіла, а на грудях у нього було старанно вирізано слово «приманка». Бакстер швидко перебрала інші фотографії, а тоді повернула їх Кертіс.

– Приманка? – запитала вона, глипаючи то на одного агента, то на другого.

– Можливо, тепер ви розумієте, чому ми вирішили, що ви маєте про це знати, – сказала Кертіс.

– Не зовсім, – відповіла Бакстер, стрімко повертаючись до норми.

Кертіс, явно вражена, повернулася до Ваніти.

– Я сподівалася, що ваше управління більше за інші хотітиме…

– Ви знаєте, скільки злочинів, що копіювали «Лялькаря», сталося у Британії за останній рік? – перервала її Бакстер. – Я знаю про сім, але я завзято намагаюся про них не дізнаватись.

– І це вас геть не бентежить? – запитала Кертіс.

Бакстер не розуміла, чому має витрачати на це жахіття більше часу, ніж на п’ять, які опинилися на її столі того ранку.

– Фрики такі фрики, – стенула вона плечима.

Руш мало не вдавився помаранчевим желейним немовлям.

– Послухайте, Летаніель Массе був украй розумним, винахідливим і плідним серійним убивцею. Інші – щонайбільше психи, які паплюжать мертвих, перш ніж їх відшукає місцева людина у формі.

Бакстер вимкнула свій комп’ютер і зібрала сумку, готуючись піти.

– Шість тижнів тому я віддала пакетик «Смартіс» трифутовій дитині в костюмі «Ляльки», яка прийшла просити цукерок із нагоди Гелловіну. Якийсь фіґляр у береті надумав зшити докупи частини тіла кількох різних мертвих тварин. Тепер ця хрінь – останнє поповнення в колекції Тейт Модерн[1], і її з насолодою споглядають рекордні кількості таких самих фіґляристих і беретистих фіґлярів у беретах.

Руш засміявся.

– Якийсь хворий покидьок навіть знімає про це серіал. Тепер «Лялькар» на волі, повсюди, а нам просто доведеться із цим жити, – закінчила вона.

Бакстер повернулася до Руша, який тим часом вдивлявся у свій пакет із желейними немовлятами.

– Він не розмовляє? – спитала вона Кертіс.

– Він воліє слухати, – ущипливо відповіла Кертіс, неначе ексцентричний колега набрид їй, варто їм було пропрацювати разом лише тиждень.

Бакстер знову поглянула на Руша.

– Їх що, змінили? – нарешті пробурмотів він, напхавши до рота барвистих цукерок, а тоді усвідомив, що всі три жінки чекають, коли він долучиться до засідання.

Бакстер із подивом виявила, що агент ЦРУ розмовляє з бездоганним англійським акцентом.

– Що змінили? – спитала вона й уважно прислухалася: може, він придурюється, щоб її накрутити?

– Желейних немовлят, – сказав він, колупаючись у зубах. – Вони вже не такі на смак, як колись.

Кертіс знічено й роздратовано терла собі лоба. Бакстер підняла руки й нетерпляче поглянула на Ваніту.

– Мені треба в одне місце, – відверто заявила вона.

– Старша інспекторко, ми маємо підстави вважати, що це не просто чергове бездумне наслідування, – наполягла Кертіс, показавши на фотографії в намаганні повернути засідання в належне річище.

– Ви маєте рацію, – погодилася Бакстер. – Це навіть не воно. Тут нічого не зшивали.

– Сталося ще одне вбивство, – голосно й різко заявила Кертіс, а тоді знову заговорила професійним тоном. – Два дні тому. Місце було… підхоже в тому розумінні, що ми змогли спинити витік відомостей до ЗМІ, принаймні тимчасово. Але ми не очікуємо, що справді зможемо замовчувати від усіх інцидент такого, – вона поглянула на Руша, чекаючи на допомогу, але не дочекалася, – характеру довше, ніж іще один день.

– …від усіх? – скептично перепитала Бакстер.

– У нас є до вас одне маленьке прохання, – сказала Кертіс.

– І одне велике, – докинув Руш, який тепер, дожувавши свою порцію, розмовляв іще краще.

Бакстер насуплено поглянула на Руша, Кертіс зробила те саме, а тоді Ваніта сердито зиркнула на Бакстер, перш ніж вона встигла обуритися. Руш сердито зиркнув на Ваніту просто для справедливості, тим часом як Кертіс знову повернулася до Бакстер зі словами:

– Ми хотіли б узяти інтерв’ю в Летаніеля Массе.

– То он чому задіяні і ФБР, і ЦРУ, – промовила Бакстер. – Убивство у Штатах, підозрюваний – британець. Що ж, відривайтесь як хочете, – знизала вона плечима.

– Звичайно, у вашій присутності.

– Однозначно ні. Я ніяк не можу вам там знадобитися. Ви можете й самі прочитати запитання з картки. Я у вас вірю.

Почувши цю саркастичну заувагу, Руш усміхнувся.

– Звісно, ми будемо раді допомогти вам чим зможемо. Чи не так, старша інспекторко? – сказала Ваніта, сердито округливши очі. – Наша дружба із ФБР і ЦРУ – це важливі відносини, які ми…

– Господи! – випалила Бакстер. – Гаразд. Я прийду й потримаю вас за руки. То що там за невеличке прохання?

Руш і Кертіс перезирнулись, і навіть Ваніта ніяково засовгалася, перш ніж хтось наважився заговорити.

– Оце… й було невеличким проханням, – тихо мовила Кертіс.

Бакстер, здавалося, була готова вибухнути.

– Ми хотіли б, щоб ви оглянули місце злочину разом із нами, – продовжила Кертіс.

– Фотографії? – напружено прошепотіла Бакстер.

Руш випнув нижню губу й заперечно похитав головою.

– Я вже погодила з комісаром відрядження до Нью-Йорка й переберу на себе ваші обов’язки, поки вас не буде, – повідомила їй Ваніта.

– А вони чималі, – роздратовано відповіла Бакстер.

– Я… якось упораюся, – сказала Ваніта, і з неї на мить спав професійний лоск.

– Це абсурд! Якого дідька ви гадаєте, що я могла б зробити свій внесок у геть не пов’язану з тією справу на іншому кінці світу?!

– А ми так не гадаємо, – чесно відповів Руш, обеззброївши своєю відповіддю Бакстер. – Це цілковите марнування нашого часу… Наших часів? Нашого часу?

Кертіс перехопила ініціативу в розмові:

– Здається, мій колега намагається сказати, що американська громадськість сприйматиме цю справу не так, як ми. Вона бачитиме вбивства «Лялькаря» тут, убивства «під Лялькаря» там і захоче побачити, як людина, що схопила «Лялькаря», полює на цих нових чудовиськ.

– Чудовиськ? – перепитала Бакстер.

Тут настала черга Руша поглянути на колегу й закотити очі. Вона явно сказала більше, ніж планувала на цьому ранньому етапі; тиша, що запанувала у приміщенні, підказала Бакстер, що жінка знову насторожилася.

– Отже, все це – лише піар? – запитала Бакстер.

– Але, – всміхнувся Руш, – хіба ним не є все, що ми робимо, старша інспекторко?