Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 7

Середа, 9 грудня 2015 року. 8:19

Лондон замерз за ніч.

Кволе зимове сонце здавалося відстороненим і далеким, байдужим холодним світлом, яке не могло розтопити морозний ранок. Поки Бакстер чекала на своє таксі на Вімблдон-Гай-стріт, у неї заніміли пальці. Вона перевірила час: двадцять хвилин запізнення. Їх можна було провести в товаристві гарячої кави в затишній квартирі.

Бакстер погойдалася на місці, щоб не змерзнути, а тим часом її кусало за лице холодне повітря. Їй навіть довелося надягнути сміховинну вовняну шапку з помпоном і рукавички до неї, які купив їй Томас на ринку Кемден-Лок.

Понурий тротуар погарнішав, ставши сріблястим і блискучим, а люди сяк-так шкандибали по ньому, підозрюючи, що земля планує поламати їм ноги за першої ж нагоди. Бакстер побачила, як двоє чоловіків перегукувалися через жваву вулицю, а над їхніми головами, наче бабли в коміксі, здіймалися хмаринки пари від дихання.

Коли на світлофорі зупинився двоповерховий автобус, вона помітила в його запітнілих вікнах своє відображення. Знічено стягнула з голови яскраво-помаранчеву шапку й запхала її в кишеню. Над її невдоволеною мармизою виднілася знайома реклама, що охоплювала весь автобус:

Андреа Голл, Черевомовлення: Послання від убивці

Схоже, колишня дружина Вульфа була незадоволена славою й удачею, які здобула на чужому горі, виступаючи офіційним обличчям новин про вбивства «Ляльки», і справді знахабніла так, що випустила автобіографічну розповідь про пережите.

Коли автобус рушив, величезна фотографія Андреа, що займала більшу частину його задніх панелей, усміхнулася до Бакстер. Андреа, яка здавалась як ніколи молодою й привабливою, підстригла своє приголомшливе руде волосся – коротко, стильно, хоча Бакстер нізащо не ризикнула б таке втнути. Перш ніж її самовдоволений лик устиг від’їхати надто далеко, Бакстер розкрила сумку, дістала з неї ланчбокс і вийняла головний інгредієнт свого бутерброда з помідорами. Той приємно вибухнув, розлетівшись по велетенському дурнуватому обличчю тієї велетенської дурнуватої жінки.

– Старша інспекторко!

Бакстер скривилася.

Вона не помітила, як на автобусній зупинці позаду неї спинився величезний чорний мінівен. Закинула свій ланчбокс назад у сумку і, розвернувшись, побачила, як спецагентка занепокоєно дивиться на неї.

– Що робите? – сторожко запитала Кертіс.

– Ой, я просто… – Бакстер замовкла, сподіваючись, що ця бездоганна і професійна дівчина вирішить: це більш ніж достатньо пояснює її незвичайну поведінку.

– Жбурляєтесь їжею в автобуси? – припустила Кертіс.

– …Так.

Коли Бакстер підійшла до автомобіля, Кертіс відсунула його бічні дверцята, відкривши чималий внутрішній простір, який ховався за затемненими вікнами.

– Американці, – зневажливо шепнула вона собі під носа.

– Як у нас справи цього ранку? – ґречно поцікавилася Кертіс.

– Ну, не знаю щодо нас, але я капець як змерзла.

– Так, вибачте, що добралася до вас із запізненням. Ми не очікували, що ситуація на дорогах буде аж така погана.

– Це Лондон, – буденним тоном сказала Бакстер.

– Заскакуйте.

– Місце ж є, так? – саркастично запитала Бакстер, незграбно лізучи в авто. Коли вона вмостилася на одному із сидінь, його кремова шкіра зарипіла. Бакстер замислилася, чи не варто дати зрозуміти, що цей звук видала шкіра сидіння, а не вона сама, проте вирішила, що це, найпевніше, стається з кожним пасажиром, коли той сідає.

Вона всміхнулася Кертіс навпроти себе.

– Вибачте, – сказала американка, зачинивши двері, а тоді крикнувши водієві, що вони готові їхати.

– Руша сьогодні не буде? – спитала Бакстер.

– Ми заберемо його дорогою.

Бакстер затремтіла, коли обігрівач у фургоні почав її розтоплювати, й ненадовго замислилася, чому агенти не додумалися забронювати номери в одному готелі.

– Боюся, вам доведеться до цього звикнути. Нью-Йорк засипало снігом: покрив – два фути. – Кертіс попорпалась у своїй торбі й витягнула стильну чорну шапочку, схожу на ту, яка була на ній самій. – Ось.

Вона передала шапочку Бакстер. Та на мить набула такого вигляду, ніби на щось понадіялась, а тоді до неї дійшло, що на шапочці спереду є яскраво-жовті літери «ФБР» – справжня знахідка для снайпера.

Бакстер перекинула шапочку Кертіс.

– Дякс, але в мене є своя, – пояснила вона, дістала з кишені помаранчеву потвору й натягнула її на голову.

Кертіс стенула плечима й трохи подивилась, як повз них котиться місто.

– Ви бачили його після того? – врешті спитала вона. – Тобто Массе.

– Лише в суді, – відповіла Бакстер, намагаючись збагнути, куди вони прямують.

– Я трохи нервуюся, – всміхнулася Кертіс.

Бакстер на мить зачарувала ідеальна голлівудська усмішка молодої агентки. А тоді вона помітила її бездоганну темну шкіру й не змогла зрозуміти, чи нафарбувалася та хоч трохи заради такого ефекту.

Дещо засоромившись самої себе, Бакстер почала гратися зі своїм волоссям і визирнула з вікна.

– Ну, тобто Массе – це справжня жива легенда, – продовжила Кертіс. – Я чула, що його вже вивчають в академії. Не сумніваюся, що колись його ім’я згадуватимуть в одному ряду з Банді й Джоном Вейном Ґейсі. Це… це насправді честь, чи не так? Кращого слова я тут не доберу.

Бакстер глипнула на неї величезними сердитими очима.

– Рекомендую вам дібрати краще слово, – різко сказала вона. – Той хворий мішок із лайном убив і покалічив одного з моїх друзів. Гадаєте, це весело? Гадаєте, вам дістанеться автограф?

– Я не хотіла вас образи…

– Ви марнуєте час. Марнуєте і свій, і мій час. І навіть час оцього дядечка, – сказала Бакстер і показала на чоловіка на водійському сидінні. – Массе навіть говорити не може. Наскільки я знаю, у нього досі відвисла щелепа.

Кертіс прокашлялася й випросталася на своєму сидінні.

– Я хотіла б вибачитися за…

– Можете вибачитися, сидячи тихо, – відповіла Бакстер і завершила розмову.

Решту поїздки дві жінки сиділи мовчки. Бакстер дивилася на відображення Кертіс у вікні. Та не здавалася ні сердитою, ні обуреною, а, очевидно, лише досадувала на себе за необережні слова. Бакстер бачила, як її губи беззвучно ворушилися: вона чи то репетирувала вибачення, чи то обирала тему для їхньої наступної неминучої розмови.

Бакстер стало трохи соромно за свій вибух, і вона згадала, який неконтрольований захват відчула сама якихось півтора року тому, коли вперше побачила «Ляльку», усвідомила, що ненароком опинилася в центрі чогось дуже масштабного, і замріялася про можливі наслідки цього для своєї кар’єри. Вона вже зібралася щось сказати, але тут автомобіль завернув за ріг і припаркувався під великим напівособняком у зеленому житловому передмісті. Чому вони опинилися там, вона гадки не мала.

Бакстер спантеличено визирнула на будинок у стилі «під Тюдорів», що не знати як видавався одночасно затишним і занехаяним. Із глибоких тріщин у крутій під’їзній доріжці виривалися неабиякі бур’яни. Приглушені кольори відключених різдвяних гірлянд відчайдушно чіплялися за облуплену фарбу на стомлених шибках, тим часом як із накритого пташиним гніздом комина ліниво випливав дим.

– Цікавий вигляд у цього готелю, – зауважила вона.

– Тут досі живуть рідні Руша, – пояснила Кертіс. – Здається, вони раз у раз приїздять до нього, а він повертається, коли може. Він казав мені, що в США просто живе в готелях. А втім, гадаю, що така природа нашої роботи. Ніколи не можна надовго десь осісти.

Із будинку вийшов Руш, поїдаючи шматочок смаженого хліба. Він неначе зливався з морозним ранком: його біла сорочка і блакитний костюм повторювали барви розсіяних хмар, що пливли небом угорі, а сріблясті пасма в його волоссі виблискували, наче заледенілий бетон.

Кертіс вийшла з машини з ним привітатись, а він ковзнув уперед по доріжці й тостом врізався в неї.

– Господи, Руше! – поскаржилася вона.

– А ви не могли роздобути щось більше? – почула Бакстер його саркастичне запитання, перш ніж вони обоє залізли всередину.

Він сів біля вікна навпроти Бакстер і запропонував їй скуштувати свій сніданок, з усмішкою поглянувши на помаранчеве вовняне казна-що в неї на голові.

Водій виїхав, і вони знов опинилися в дорозі. Кертіс зайнялась якимись документами, поки Бакстер і Руш дивились, як повз них пролітають будівлі, під дзижчання двигуна зливаючись у єдине нерозбірливе ціле.

– Господи, ненавиджу це місто, – бовкнув Руш, коли вони перетнули річку. Він не зводив очей із вражаючого краєвиду. – Дорожній рух, шум, сміття, юрби, що скупчуються в його вузьких артеріях, наче передвісники серцевого нападу, графіті на всьому, чому не пощастило опинитись у зоні досяжності людських рук.

Кертіс винувато всміхнулася Бакстер, тим часом як Руш вів далі:

– Це дечим нагадує мені школу – ну, ту вечірку вдома в мажора, розумієте? Батьків немає вдома, а за їхньої відсутності всі шедеври мистецтва й архітектури топчуть, плюндрують й ігнорують, аби зробити зручнішими нікчемні життя тих, хто завжди це недооцінюватиме.

Поки вони сиділи в напруженому мовчанні, фургон доповз до роздоріжжя.

– Ну, а я в захваті від місця, де ви живете, – енергійно заявила Кертіс. – Тут повсюди так багато історії.

– Насправді я в цьому згодна з Рушем, – відповіла Бакстер. – Як ви вже сказали, тут повсюди історія. Ви бачите Трафальгарську площу – я бачу провулок навпроти неї, де ми витягнули зі сміттєвих баків тіло проститутки. Ви бачите будівлю парламенту – я бачу гонитву на човнах уздовж річки, через яку пропустила… те, чого не мала пропускати. Місто таке, яке є, але воно рідне.

Руш уперше з моменту від’їзду відволікся від вікна, щоб кинути довгий, уважний погляд на Бакстер.

– То коли ви покинули Лондон, Руше? – спитала Кертіс, якій ця мирна тиша, очевидно, не здавалася такою комфортною, як іншим.

– У 2005-му, – відповів він.

– Важко, напевно, весь час перебувати так далеко від рідних.

Руш, схоже, не мав настрою про це говорити, однак неохоче відповів:

– Так. Але якщо я щодня чую їхні голоси, ми насправді не так уже й далеко одне від одного.

Бакстер ніяково засовгалася на сидінні, трохи знічена цією щиросердою заявою. А тоді стало ще гірше: Кертіс не знати навіщо нещиро вигукнула: «Ня-я-я-я!»

Їх висадили на автостоянці для відвідувачів під в’язницею Белмарш, і вони попрямували до головного входу. Двоє агентів здали зброю, коли з них зняли пальчики, їх провели за герметичні двері, змусили пройти рентген, перевірку металошукачами й витримати обшук вручну, а тоді їм наказали зачекати на директора в’язниці.

Руш із напруженим виглядом оглянув усе довкола, тим часом як Кертіс перепросила й сказала, що їй треба до «дамської кімнати». За кілька секунд Бакстер уже не могла ігнорувати те, що він наспівував собі під носа «Hollaback Girl» Ґвен Стефані.

– Усе гаразд? – спитала вона.

– Вибачте.

Бакстер на мить із підозрою глипнула на нього.

– Я співаю, коли нервуюся, – пояснив він.

– Нервуєтеся?

– Не люблю замкненого простору.

– Ну, а хто його любить? – відказала Бакстер. – Це все одно що не любити, коли тобі тицяють в око: очевидна річ. Безглуздо навіть говорити про це вголос, бо ніхто не хоче десь застрягнути.

– Дякую за турботу, – всміхнувся він. – Якщо ми вже заговорили про нерви, то з вами все гаразд?

Те, що він уловив її побоювання, здивувало Бакстер.

– Массе, зрештою, здійснив непогану спробу…

– Вбити мене? – підказала йому Бакстер. – Так, пам’ятаю. Це не має жодного стосунку до Массе. Я просто сподіваюся, що тут уже не працює директор Девіс. Він не надто мене любить.

– Вас? – перепитав Руш, сподіваючись, що зміг висловити голосом розпачливий жах (але сподівався він даремно).

– Так, мене, – дещо ображено сказала Бакстер.

Це, звісно, було брехнею. Бакстер і справді боялася через те, що мала знову зустрітися з Массе особисто – не через те, ким він був, а через те, що він може знати і сказати.

Правду про те, що сталося в тій судовій залі Олд Бейлі, знали всього чотири особи. Бакстер очікувала, що Массе суперечитиме її поспішно сформульованій версії подій, однак її заяви ніхто й ніколи не заперечував. А з плином часу Бакстер почала дозволяти собі надію на те, що він знепритомнів, занадто постраждавши під час сутички з Вульфом, щоб знати про її ганебну таємницю. Вона щодня думала про те, чи наздожене її минуле, а тепер почувалася так, ніби спокушала долю, сідаючи поряд із єдиною людиною, що могла вмить її знищити.

Тут із-за рогу вийшов директор Девіс. Коли він упізнав Бакстер, у нього витягнулося лице.

– Я приведу Кертіс, – шепнула вона Рушеві.

Бакстер зупинилася біля дверей до туалету: почула ізсередини голос Кертіс. Це здалося Бакстер дивним, оскільки мобільні вони здали охороні. Вона злегка прихилилася до важких дверей так, щоб розчути, як молода агентка-американка розмовляє із самою собою в дзеркалі:

– …Досить дурнуватих заяв. Думай, перш ніж говорити. Ти не можеш припуститися такої помилки перед Массе. «Упевненість у собі вимагає впевненості від інших».

Бакстер голосно постукала й розчахнула двері. Кертіс підскочила.

– Директор готовий нас прийняти, – оголосила вона.

– Я буду за секунду.

Бакстер кивнула й пішла назад до Руша.

Директор провів їхню компанію до блоку суворого режиму.

– Не сумніваюся, що ви про це добре знаєте, але Летаніель Массе, перш ніж його затримала детектив Бакстер, дістав стійкі ушкодження, – сказав він, стараючись поводитися приємно.

– Тепер я старша інспекторка-детектив, – виправила вона його і все зіпсувала.

– Він переніс багато пластичних операцій на щелепі, але ніколи не відновить її функціонування повністю.

– Чи зможе він відповісти на наші запитання? – поцікавилася Кертіс.

– Зв’язно – ні. Тому я домовився про присутність на інтерв’ю перекладача.

– Який спеціалізується на… белькотінні? – спитала Бакстер, не в змозі втриматися.

– Жестовій мові, – відповів директор. – Массе вивчив її за кілька тижнів до прибуття сюди.

Їх вивели надвір через чергові захисні двері, до моторошно безлюдних рекреаційних зон, а тим часом із системи гучномовців пролунало кодове повідомлення.

– Як поводиться Массе під арештом? – запитала Кертіс із очевидним інтересом у голосі.

– Зразково, – відповів директор. – Якби ж то всі вони були такі чемні. Розенталю! – гукнув він молодикові у віддаленому кінці поля для мініфутболу. Той потрюхикав до них, мало не послизнувшись на льоду. – Що відбувається?

– Знову бійка у третьому житловому блоці, сер, – видихнув молодик. У нього розв’язався шнурок на одному черевику й тепер тягнувся за ним по підлозі.

Директор зітхнув.

– На жаль, нам доведеться попрощатися, – сказав він їм. – До нас цього тижня прибули нові ув’язнені, а поки вони оцінюють один одного й вибудовують внутрішню ієрархію, неодмінно виникають якісь дитячі проблеми. До Массе вас відведе Розенталь.

– До Массе, сер? – Цей наказ, схоже, не викликав у молодика захвату. – Звісно.

Директор побіг геть, а Розенталь повів їх до в’язниці всередині в’язниці, оточеної власними стінами й огорожами. Коли вони дісталися перших захисних воріт, він відчайдушно обмацав свої кишені й пішов назад.

Руш помацав його за плече й віддав йому посвідчення, лагідно сказавши:

– Ви зронили його отам.

– Дякую. Бос буквально вбив би мене, якби я його загубив… знову.

– Це за умови, що ніхто з масових убивць, якими ви відаєте, не втік би й не добрався б до вас, – наголосила Бакстер, і молодик яскраво почервонів від сорому.

– Вибачте, – сказав він, а тоді провів їх усередину, де їм довелося пройти низку нових перевірок і обшуків для допуску.

Він пояснив, що блок суворого режиму поділено на «гілки» по дванадцять окремих камер і тамтешнім наглядачам дозволяють працювати всього по три роки поспіль, а тоді переводять до основної частини в’язниці.

Усередині довкола теракотової підлоги й каркасу з іржаво-червоних поручнів, воріт і сходів стояли бежеві стіни й двері. Над головами в новоприбулих простягалися між містками великі сіті, що провисали в центрі: там назбиралося сміття та інші, більш обтічні предмети.

У будівлі стояла дивовижна тиша, неначе в’язні досі сиділи по своїх камерах. Ще один охоронець провів їх до приміщення на першому поверсі, де на них чекала старомодно одягнена жінка середнього віку. Її відрекомендували їм як експертку з жестової мови, а тоді охоронець роз’яснив до болю очевидні правила й нарешті відімкнув двері.

– Пам’ятайте: якщо щось знадобиться, я буду просто за дверима, – двічі наголосив він, а тоді відчинив двері, за якими сиділа спиною до них показна постать.

Бакстер відчувала, як охоронцям бентежно поряд із найскандальнішим їхнім в’язнем. Довгий ланцюг з’єднував кайданки Массе з поверхнею металевого столу й тягнувся вздовж його синього комбінезона, тримаючись за кайданки, що приковували його ноги до бетонної долівки.

Массе не озирнувся – глибокі шрами, що врізались у шкіру його голови, ще дивилися на них, коли вони просочилися до приміщення, – але відхилив голову назад і запитливо понюхав повітря, вдихаючи їхні пахощі.

Жінки перезирнулися, негайно збентежившись, тоді як Руш сів, альтруїстично обравши місце, найближче до їхнього підозрюваного.

Хоча Массе був прив’язаний наручниками до приміщення, з якого не міг піти, не він, а Бакстер відчула себе в пастці, коли за ними зачинилися важкі двері й вона поволі сіла навпроти людини, яка досі, попри ув’язнення, становила для неї чималу загрозу.

Коли Массе побачив, як вона швидко оглядає кімнату, дивлячись куди завгодно, аби тільки не зазирнути йому в очі, на його сплюндрованому обличчі з’явилася крива усмішка.