Читать книгу Кат - Даніель Коул - Страница 13

П’ятниця, 11 грудня 2015 року. 17:34

Серед безладдя детектив констебль Аарон Блейк розлучився зі своїм напарником. Загалом вони своєю зміною маршруту примудрилися перекрити пів Лондона: із Мелл було відведено шість смуг у надії на те, що транспорт із них зможе якимось дивом уміститися на значно вужчій Марлборо-роуд. Не сприяло ситуації й покривало морозного туману, що опустилося на місто. Коли вони прибули на місце, Блейк принаймні бачив Букінгемський палац, який світився на тлі нічного неба. Тепер же він бачив щонайбільше на п’ять футів уперед.

Вогні спецмашин надавали непрозорому повітрю моторошного блакитного відтінку. Туман змочив його темне волосся і просочував вологою чотири шари одягу. Приглушував звуки, які видавали застряглі автомобілісти, поки Блейк наосліп пробирався назад, до місця злочину, йдучи на світло прожектора, що палало ззаду на пожежній машині.

– Блейку! – гукнув колезі Сандерс, несподівано вийшовши з туману, наче дешевий фокусник. Він теж змок до нитки, а ті пасма його меліруваного білявого волосся, що прилипли до його вишкіреного обличчя, стали неприродно рудими.

Ставши старшою інспекторкою, Бакстер найперше зробила напарниками двох детективів, із якими ніхто не хотів працювати. Ця звістка не викликала захвату в жодного з них. Сандерс був відомий як найбільш пащекувата людина, найбільший грубіян і найстрашніший шовініст, який досі якимось робом тримався у відділі вбивств та інших серйозних злочинів, а Блейк прославився як малодушний, підлий, хитрий засранець.

– То ви не натрапили на криміналістів, поки мандрували? – запитав Сандерс із акцентом кокні.

– Та ви жартуєте, – відповів Блейк. – Я там, блін, дорогу на кілька хвилин загубив.

– Срань господня, це абсолютний триндець.

Блейк відволікся: під стукіт копит по бетону за кілька футів над головою Сандерса проплив якийсь золотавий силует.

– Що тепер? – важко видихнув Сандерс і дістав свій телефон, який задзвонив. – Шефине?

Дорогою назад до регіонального управління Бакстер зателефонувала Ваніті. Її здивувало те, як спокійно і рішучо говорила її командирка, що тепер збиралася перебрати на себе контроль над справжнім місцем злочину замість ховатися за письмовим столом. Ваніта переповіла їй нечисленні, безсистемні подробиці, які знала, і сказала Бакстер, хто з працівників уже перебуває на місці. Це нітрохи її не заспокоїло.

– Сандерсе, ви можете надати мені оперативне зведення? – спитала Бакстер із того боку Атлантики.

Бакстер знайшла собі вільний стіл і взяла ручку й папір.

– Абсолютна срань, – стисло відповів Сандерс. – Бачили, яка ниньки погода в Лондоні? Чортівня. Ми не бачимо власних рук у себе під носом. До мене підкрадаються люди верхи на конях – виринають із туману і стають дибки; тут, блін, якась «Сонна Лощина».

– Ви убезпечили місце злочину? – спитала Бакстер.

У неї в телефоні заверещала пронизлива сирена.

– Вибачте, стривайте… – Сандерсів голос віддалився. – О, шикарно! Ще одна поліційна машина! І чого ви сподіваєтеся досягти такого, чого не змогли досягти інші двадцять підрозділів?.. Ага, чиє б нявчало!

– Сандерсе!

– Так, звиняйте.

– Ви убезпечили місце злочину?

– Ну, сюди першими приїхали пожежники, і вони зробили своє діло. Але так, ми повісили стрічку, якої ніхто не бачить.

– Які там у вас ресурси?

– Та всі, зарази. Все що треба: дві пожежні машини, мінімум три карети швидкої. Поліційні машини я перестав рахувати, коли їх було вже більше десятка. Поговорив із якимось хлопакою з MI5, із королівськими кіннотниками, тут навіть якийсь зоозахисник пробігав. Вочевидячки, десь ходять криміналісти, та ми їх іще не знайшли.

– Просто стережіть місце злочину. Невдовзі туди приїде Ваніта, – сказала йому Бакстер. – Блейк із вами?

Вона однаково не любила їх обох, але зазвичай витягала більше відомостей із Блейка.

– Ага, секундочку… Блейку! Шефиня хоче з тобою побалакати… Ага, з тобою. Нащо ти зачісуєшся? Вона тебе не бачить… Та навіть я тебе не бачу!

На тому кінці лінії залунав тріск.

– Шефине! – озвався Блейк, відчуваючи, як йому до щоки липне волога з холодного екрана, і вдивляючись у ясне нічне небо. На нього найшло якесь фантастичне відчуття – наче він видерся кудись високо над безладом унизу і пробив головою хмаринку.

– Підійдіть до місця злочину і скажіть мені, що саме ви бачите.

Ілюзія зруйнувалася, Блейк виконав вказівки і проліз під стрічкою, якою вони оточили обвуглений кістяк машини. Він увімкнув ліхтарик, і його розсіяне світло різкіше окреслило темний дим, що досі виходив із решток автівки, здіймаючись угору, щоб забруднити гірку ніч, і заплутуючись у пасмах білого диму.

– Гаразд. Я на Мелл, там, де палац. Практично посеред дороги стоїть одна поліційна машина, повністю вигоріла. – Коли він підійшов ближче, в нього під ногами захрустіли й затріщали бите скло та пластикове оздоблення. – Два трупи, на водійському й пасажирському місцях. Свідок бачив, як із машини виходив дим, коли вона від’їхала від Трафальґарської площі. Кілька секунд – і вона обернулася на пекло.

Тут Блейк за звичайних обставин негарно пожартував би чи зробив би недоречне зауваження, та через поєднання моторошної атмосфери, значущості четвертого вбивства, скоєного невідомими людьми, і гротескної сцени в себе перед носом несподівано вирішив повестися професійно. Просто взяв і захотів добре виконати свою роботу.

– Як близько вона під’їхала до палацу? – спитала Бакстер.

– Не так уже й близько. Я сказав би, що ми пройшли десь із дві третини відстані, але дорога тут довга й стара. Однак, на мою думку, слід вважати, що цього вони й хотіли – просто вогонь поширився надто швидко.

– Розкажіть мені про трупи.

Він знав, що це скоро станеться. Усі дверцята були відчинені: пожежники дивилися, чи немає всередині когось іще. Блейк прикрив носа і став навколішки поряд із обвугленими рештками.

– Вони, гм… із ними все погано. – Його знудило, але він нічого не виблював. – Господи. Запах… – Блейк відчув, що його знову нудить.

– Знаю, – співчутливо озвалася Бакстер. – Що ви бачите?

Із оголеної ходової частини автівки досі крапала брудна від сажі вода, що замерзала схожими на дьоготь калюжами довкола його ніг. Він посвітив ліхтариком «Маґлайт» усередину машини.

– Однозначно відчувається запах бензину. Бензину багато. Може, то лише паливний бак, але, зважаючи на те, що казали свідки, я підозрюю, що машина була облита ним ізсередини. На водійському місці чоловік. Господи, я навіть не розумію, якого кольору в нього була шкіра. – Він навів ліхтарик на обвуглене тіло. Його світло нервово зависло над грудьми загиблого, а тоді впало на обличчя – тепер худе, як у скелета. – Майже шість футів на зріст, худий, голий до пояса. Все тіло повністю вигоріло, крім однієї зони на грудях – вона, здається, майже не постраждала.

– Пішак? – запитала Бакстер, уже знаючи відповідь.

– Напевно, вкривав шрами вогнетривким лаком абощо, – сказав Блейк і перевів ліхтарик на те, що залишилося від іншого тіла. – Те саме з жінкою на пасажирському місці: гола до пояса, досі більш-менш читається слово «приманка». Наче свіже. На ній наш службовий ремінь і чорні черевики, тож ми певні, що це констебль Керрі Коулман. Це її патрульна машина, а трохи більше години тому сповістили, що вона не відповідає на виклики по радіо.

Позаду Блейка щось хруснуло. Він озирнувся й побачив, як Сандерс підіймає стрічку, пропускаючи криміналістів.

– Ось і криміналісти надійшли, – повідомив він Бакстер. Устав і відійшов від машини. – Може, розповісти вам, що вони знайдуть?

– Ні. Там із хвилини на хвилину буде Ваніта. Звітуйте їй. Я повернуся завтра.

– Гаразд.

– І ще одне, Блейку…

– Так?

– Гарна робота.

Він вирішив зосередитися на похвалі, а не на здивованому тоні, яким Бакстер її висловила.

– Дякую.

Бакстер вирвала з записника обписану сторінку й приєдналася до решти команди в кабінеті Леннокс. Вона переповіла Блейків опис місця злочину, а відтак вони обговорили чітку закономірність, яка почала вимальовуватися. Тепер убивства у Британії повторювали вбивства в США, тільки з запізненням: із кожного боку Атлантики знайшлося по одній жертві, пов’язаній із «Лялькою», а тепер і там, і там були мертві поліціянти.

– Мені треба туди повернутися, – сказала вона Леннокс. – Я не можу сидіти тут, коли людей убивають у мене на порозі.

– Цілком розумію, – люб’язно відповіла Леннокс, радіючи поважному приводу відіслати Бакстер назад раніше, ніж очікувалося.

– Справа та сама, – відзначив Руш, – незалежно від того, тут ви її розслідуєте чи там.

– Я не можу залишатися тут.

– Я накажу комусь організувати переліт, – пообіцяла Леннокс, поки хтось інший не спробував умовити Бакстер не їхати.

– Сьогодні ввечері?

– Я зроблю все, що зможу.

– Дякую.

– Ні, старша інспекторко, – відповіла Леннокс, простягнувши їй руку, – це вам треба дякувати.

Бакстер забронювали квиток на літак назад до Британії на наступний ранок. У другій половині дня вона кілька разів розмовляла з Ванітою та двічі – з Едмундсом. Навіть залишила повідомлення на автовідповідач Томасові, сказавши, що повертається додому, і завдяки цьому відчула себе неймовірно відкритою й уважною партнеркою.

Попри труднощі з ідентифікацією спалених решток, лондонська команда швидко з’ясувала, як звали вбивцю констебля Коулман: Патрік Пітер Ферґус. Його неушкоджений мобільний телефон витягнули з залишеного наплічника.

Система стеження в реальному часі GPS, за допомогою якої диспетчери направляють ресурси на місця інцидентів, показала, що машина Коулман зробила незаплановану зупинку на Спрінґ-Ґарденс. Відтак, коли вони знали час і місце, їм зіграла на руку популярність у столиці систем стеження, про яку часто дискутували. Певні деталі нічим не примітного вбивства зафіксували дев’ять окремих камер стеження.

Сивочолий пан у джинсах, сорочці «поло» і з пакетом у руці йшов уздовж Вайтголлу. Поки він стояв на перехресті, під світлофором зупинилася патрульна машина констебля Коулман. Замість перейти дорогу, чоловік підійшов до автівки й постукав у її вікно, а тоді з приємною усмішкою показав на тихий провулок.

Через будівельні роботи обабіч дороги пішоходів там стало менше, а тому ніхто не бачив, як чоловік спокійно нагнувся, щоб підібрати цеглину. А тоді, щойно констебль Коулман вийшла зі своєї машини, вдарив її один раз по лобі й переніс до пасажирського сидіння. Завдяки різним камерам вони змогли розгледіти, що відбувалося всередині автівки; ніж, вогнетривка оболонка, пляшка з бензином – усе це було сховано в пакеті, який чолов’яга безневинно ніс крізь юрби людей.

Завершивши дзвінок до одного з детективів нічної зміни, Бакстер здригнулася. Ваніта найперше призначила пресконференцію, на якій слід було назвати їхню вбиту колегу, хоча поза тим нічого нового не сталося. Технарі прочесали відшуканий телефон, але не знайшли нічого суттєвого. Очевидно випадковий характер убивства, зображеного на відео, вказував на те, що зв’язків із констеблем Коулман шукати не треба. Вона просто опинилася не в тому місці не в той час, надала можливість для дій людині, яка прагнула вбити поліціянта.

Бакстер стояла під пабом «Рід-Стріт» у Трайбека. Цей затишний, старомодний бар славився як улюблений заклад агентів ФБР і тому був одним із найтихіших закладів у місті. Колеги вмовили Кертіс випити з ними наприкінці зміни. Вона, своєю чергою, натиснула на почуття провини Бакстер і Руша, щоб вони теж пішли з ними.

Бакстер припускала, що їй варто було повернутись, але зрозуміла, що дивовижно розслабляється, споглядаючи, як ніч поглинає залишки дня і вікна в місті спалахують одне за одним, наче чарівні вогники. Перед стіною тепла з її легень вирвалося замерзле зітхання, а коли вона знову зайшла досередини, її зустріли музика й бурхливий сміх.

Руш і Кертіс стояли серед великої компанії біля барної стійки. Найгаласливіша людина в компанії розповідала історію за участю свого педантичного колеги, тим часом як Кертіс слухала і збентежено всміхалася.

– …Тож вона вилітає з цього нікудишнього багатоквартирного будинку, буквально з голови до п’ят укрита білим порошком. Однією рукою тягне за шию дилера, у другій несе такого маленького шотландського песика.

Усі ґречно засміялися, тим часом як він зробив добрий ковток зі своєї пляшки.

– Стоять телекамери, всі сусіди надворі, з телефонами. Навіть гелікоптер над головами завис. І що ж вона робить?

Він поглянув на Руша так, ніби справді очікував, що той вгадає, на котрій із нескінченних можливостей, які їй надавала свобода волі, зупинилася Кертіс.

Руш знизав плечима.

– Вона підходить просто до нашого тепер уже помічника директора, опускає сердешну тварину йому на руки, обсипає його порошком і каже: «Собаку я візьму собі!»

Усі колеги Кертіс нестримно засміялись.

– А! А-ха, – натужно засміявся з замисленим виглядом Руш.

– Розумієте, цей хворий гівнюк намагався згодувати собаці всі два кілограми, але почув, що сирени наближаються. Босові довелося всю ніч сидіти у ветеринарці, доки собака не посрав доказами! – Він поглянув Рушеві просто в очі: – І вгадайте, як вона його називала.

Коротка тиша. Він знову це робить. Руша неабияк спокушала можливість пояснити те, чого він аж ніяк не міг знати, не будучи екстрасенсом, а якби він ним був, це означало б, що він узагалі міг уникнути цієї ніякової розмови.

– Кокс… Кокаїн… Гм-м-м… Ко-Канін? – спробував він.

У відповідь пролунала лише неприємна тиша.

– Порошок, – сказав чоловік так, ніби Руш щойно дав йому ляпаса. – Вона називала його Порошок.

Помітивши наближення Бакстер, Руш відпросився й помчав її перехоплювати.

– Я куплю вам напій, – сказав він і провів її до іншого кінця бару.

Сперечатися вона не збиралася.

– Червоне вино.

– Маленьке? Велике?

– Велике.

Руш зробив замовлення за них обох.

– Знаєте, мене дуже зачепило, коли я побачив кадри вбивства тієї офіцерки, – сказав він, поки вони чекали на повернення бармена. – У мене чи не більшу огиду викликає те, як ненасильницьки це було… Я, звісно, не хотів, щоб вона страждала, – швидко додав він. – Просто…

– Це було надто легко, – договорила за нього Бакстер. Вона почувалася точнісінько так само. – Просто обрати людину на вулиці, яку завгодно, досить сильно вдарити по голові будь-чим, що лежить під рукою, і втекти.

– Так, – кивнув Руш, передаючи барменові свою кредитку. – Вона не мала жодних шансів, еге ж? Це просто було надто випадково… спонтанно.

Вони надпили свої напої.

– Ми з Кертіс уранці відвеземо вас до аеропорту, – сказав він Бакстер.

– У цьому немає потреби.