Читать книгу Проста послуга - Дарсі Белл - Страница 10

У всіх є таємниці, так казала моя мама. Не найкраща річ, яку можна сказати доньці, якщо хочеш виростити з неї здорову людину, яка вибудовує з людьми здорові стосунки. Та в мами, звісно ж, були на це причини.

За чотири дні після того, як помер мій батько – мені було тоді вісімнадцять, – у наші двері постукав незнайомець. Мама виглянула у вікно і сказала:

– Дивись, Стефані, це твій батько.

Я чула вираз «збожеволіти від горя», та з мамою все було гаразд. Звісно, серце її розривалося від горя. Вони з батьком кохали одне одного. Принаймні, наскільки я знала.

Можливо, ніхто з нас не вірив, що батько помер. Він багато подорожував, тож після того серцевого нападу на майданчику для гольфу, поблизу нашого будинку в околицях Цинциннаті, ще деякий час цілком можна було подумати, що він у відрядженні. Він був директором фармацевтичної компанії й відвідував конференції та зустрічі по всій країні.

Хай там як, насправді моя мама хотіла сказати ось що:

– Дивися, ось такий вигляд мав твій батько, коли йому було двадцять чотири. Того року ми одружилися.

Я визирнула у вікно.

Молодий чоловік на порозі був достоту як наречений на весільному фото моїх батьків.

Я ніколи досі його не бачила, і водночас мені видавалося, що я дивилася на нього щодня. Власне кажучи, так воно й було. Його фото стояло в рамці на нашому запилюженому піаніно.

Єдиною відмінністю було те, що незнайомець був у джинсових штанах і куртці замість білого смокінгу, а чорне волосся стильно підстрижене, а не зачесане назад у манері Елвіса, як на весільному фото мого тата.

Мама сказала:

– Запроси його.

Він був такий гарний, що я не могла не витріщатися на нього. Тато був вродливий, перш ніж постійні подорожі, надмір алкоголю та харчування в аеропортах далися взнаки.

Мама сказала молодому чоловікові:

– Не кажіть нічого. Просто стійте там.

Вона взяла з піаніно весільне фото і показала йому. Він витріщився на світлину. Здається, був у шоці. А тоді розсміявся. Ми всі розсміялися.

Він сказав:

– Що ж, напевне, тест ДНК можна не проводити.

Його звали Кріс. Він жив у Медісоні, штат Вісконсин. Мій тато був і його татом. Вони бачилися раз на півроку: батько прокладав маршрути так, щоб можна було навідатися у Вісконсин і побачитися з родиною – Крісом та його мамою.

Кріс побачив некролог у місцевій онлайн-газеті. Повідомлення про це з’явилося у нього в «Ґуґл алерт», що наштовхнуло мене на думку про те, що він хотів (бідолашний хлопчина) прослідкувати за моїм батьком. За своїм батьком. Його мати померла рік тому від серцевої недостатності. Звісно, Кріса в некролозі не згадали, а нас – так. А ще наш номер – тобто номер мого тата – був у телефонному довіднику.

Я довго не могла в’їхати в те, що цей гарячий хлопець був моїм зведеним братом. Усе ще сподівалася, що він якийсь далекий родич, просто схожий на тата.

Але є ще одна дивна деталь, яку я мушу додати: на той момент я була майже точною копією матері в такому ж віці. (Я досі схожа на неї, але вже не так, як колись.) Я була схожа на неї на весільному фото, а мій щойно віднайдений брат – на мого батька. І ось ми стоїмо там, щаслива пара молодят просто з верхівки весільного торта, клоновані й реанімовані двадцять років по тому. Що я можу сказати? Це було пікантно.

Я була в джинсах і футболці, але помітила, що стою так само, як мама на фотографії: лікті притиснуті до боків, руки складені на грудях, як лапки бурундука. Змусила себе опустити руки й стати нормально – і побачила, як Кріс зиркнув на мої груди.

Чи здогадувалася моя мама про щось? Це тому вона казала, що у всіх є таємниці? Я ніяк не могла змусити себе спитати про це в неї, особливо після того, як Кріс увійшов у наше життя.

Вона запросила його на кухню за стіл і пригостила холодними закусками, які залишилися з поминок. Ми замовили набагато більше їжі, ніж було треба, й хоча поява несподіваного брата лише примножувала шок від втрати батька, сам фізичний факт того, що Кріс сидів на батьковому місці й спокійно їв мортаделлу, перетворював ситуацію на майже нормальну. Майже звичайну.

Мама сказала:

– Крісе, нам так шкода, що ми не запросили тебе на похорон!

Чому мама вибачалася? Тому що вона завжди так робила – так, як мають робити жінки. Вічно ми у всьому винні! Й хоча мені було шкода матері, та однак хотілося, щоб вона замовкла.

Кріс здивувався:

– Та Боже, чого б ви мене запрошували? Ви не знали про моє існування.

Ми всі, напевне, думали, що то була татова провина. Але звинувачувати його було трохи запізно.

Кріс сказав:

– Це я маю вибачатися.

– За що? – запитала мати.

– За те, що з’явився ось так. І напевне… за те, що я є.

У Кріса була гарна посмішка. Ми всі знову посміялися. За сьогодні ми сміялися більше, ніж за весь час після татової смерті.

– Візьміть ще, – сказала мама і доклала їжі на тарілку, не чекаючи на його відповідь.

Мені подобалося дивитись, як він їсть, вдячно й жадібно.

Чи склалося б моє життя інакше, якби мама не сказала, що дорога довга і Крісові вже запізно вертатися додому? Якби вона не запросила його залишитися на ніч?

Сталося те, що й мало статися. Ми з Крісом проговорили цілу ніч. Я не пам’ятаю, про що саме говорили. Про життя, сподівання, страхи. Про дитинство, про мрії. Що я, власне, мала сказати? Що я знала? Мені було вісімнадцять. Дитина.

Уранці Кріс попросив мій номер телефону. І наступного дня зателефонував. Він не повернувся у Вісконсин. Зупинився в готелі неподалік від нашого будинку.

У мене вже був хлопець. Незадовго до цього ми ходили з ним на випускний. Кілька разів займалися сексом. Він був перший, з ким у мене був секс, і я не розуміла, через що увесь цей галас.

Я не думала про свого хлопця. Думала про те, як мені швидше доїхати до мотелю, не заробивши штрафу.

Кріс сказав мені, в якому номері зупинився. Стукаючи в двері, я тремтіла – і так, тремтячи, й увійшла в кімнату, сором’язливо поцілувала його, вітаючись, і почала шукати очима місце, де б сісти. Біля письмового столу стояв хиткий стілець. На ньому був охайно складений його одяг. Ми обоє знали, що я сяду на ліжко. Він сів поряд. Торкнувся долонею моїх грудей.

– Йди сюди, – сказав він, хоч я вже й так була там.

Я досі чую, як він це каже, і коли ці слова лунають у голові, мені перехоплює подих, а коліна підгинаються просто як тоді. Ось так я й зрозуміла, яким має бути секс. Чому люди зроблять заради нього будь-що. Чому ладні за нього померти. І щойно це відчула, як уже не могла зупинитися. Шляху назад не було. Ми з Крісом не могли відірватися одне від одного. Мені було конче необхідно бути там: у цьому хвилюючому, по вінця наповненому насолодою таємничому місці, куди ми могли дістатися разом.

Я мала пильнувати, де й коли я згадую про Кріса. Не могла думати про нього на людях і за кермом. По тілу починала розливатися хіть. Повіки ставали важкими, сонними від млості. Повіки важчають від жару, і я відчуваю, як тану, розтікаючись по підлозі чистісіньким бажанням.

* * *

Того вечора, коли Шон приїхав з Лондона, я вклала хлопців у кімнаті Майлза. Нікі плакав і не хотів спати, тому що тато був удома. А мами (зайве й казати) вдома не було. Але Шон пішов із ним у спальню й залишався там, поки малий не заснув.

Я запитала Шона, чи хотів би він випити.

– Я ще ніколи так не хотів випити, – відповів він. – Хочу чогось міцного. Та думаю, що краще буде, якщо я не тхнутиму як броварня, коли приїдуть копи.

Я видихнула з полегшенням, коли він викликав копів. Це означало, що він ставиться до цього серйозно. Відчувала, що не я маю заявляти про зниклу подругу. Чекала на Шона.

Не знаю, чому вони відправили до нас патрульних, які в нашій місцевості займалися здебільшого порушниками дорожнього руху. Таке було поле їхньої компетенції. І поодинокі домашні сварки.

Дивно, що копи мали вигляд, ніби винні, коли увійшли в дім. У сержанта Моллоя було руде волосся і вуса, як у перестарілої порнозірки. Помада офіцера Бланко (хіба жінкам-поліцейським дозволяють так сильно фарбуватися?) розмазалася. Мені спало на думку, що вони розважалися в патрульній машині, коли надійшов виклик від Шона.

Можливо, тому вони й були такі спантеличені. Спершу подумали, що я Шонова дружина, то нащо ж тоді він сказав, що його дружина зникла? Потім вирішили, що мій будинок – це будинок Шона… Знадобилося трохи часу, щоб з усім розібратися: Шон – чоловік, а я – подруга. Сержант Моллой запитав, скільки Емілі вже немає, і Шон глянув на мене. Я відповіла, що шість днів, і сержант стенув плечима так, ніби його дружина – на пальці в нього була обручка – постійно від’їздила кудись на кілька тижнів, нікого ні про що не попереджаючи. Офіцер Бланко якось дивно зиркнула на нього, але сержант тим часом витріщався на Шона, ніби розмірковуючи над тим, чому той питає у мене про те, як довго відсутня його дружина. Або над тим, чому ми так довго не викликали поліцію.

– Пробачте, – сказав Шон. – Я ще не відійшов від перельоту.

– Подорожували? – запитав сержант Моллой.

– Я був у Лондоні, – відказав Шон.

– Навідували родину?

Геніально, Шерлоку! Ти теж помітив цей акцент!

– Робота, – сказав Шон.

Патрульні перезирнулися. Напевне в поліцейській академії їх навчили того, що чоловік – завжди головний підозрюваний. Але напевне вони пропустили те заняття, коли їм пояснювали, що робити, якщо під час скоєння злочину чоловік перебував по інший бік Атлантичного океану.

– Зачекайте ще кілька днів, – сказав сержант. – Може, вона просто захотіла трохи відпочити. Взяти відпустку від власного життя.

– Ви не розумієте! – сказала я. – Емілі лишила мені свого сина! Вона б ніколи не поїхала, покинувши його і не виходячи на зв’язок.

– Навпаки, – сказала офіцер Бланко. – У мене троє дітей, і повірте, інколи я просто мрію про те, як чудово було б узяти від них тайм-аут, поселитися в невеличкому спа-готелі деінде і присвятити трохи часу собі.

На хвилинку я замислилася, згадуючи про те, як багато разів чула подібні речі від мамусь у блозі. Та Емілі була не така. Як дати їм зрозуміти, що тут справді щось не так?

А тим часом копи опитували Шона, чи намагався він зв’язатися з друзями та родиною.

– Я її подруга, – сказала я. – Найкраща подруга. Саме мені вона сказала б, якби…

Сержант Моллой перебив мене:

– Родина? Близькі родичі?

– Її мама в Детройті, – сказав Шон. – Але я певен, що вона б не поїхала туди. Вони з матір’ю віддалилися одна від одної багато років тому.

Я була шокована. Емілі дала мені зрозуміти, що у них з матір’ю були хоча й не дуже близькі, але ніжні стосунки. Вона так співчувала, коли я розповідала їй про своїх батьків.

– Чому так? – запитала офіцер Бланко.

Як це взагалі стосувалося зникнення Емілі? Чи вони вважали, що їхні посвідчення та уніформа дають їм право ставити будь-які запитання?

– Моя дружина не любила про це говорити, – сказав Шон. – У них були проблеми в минулому, які вони так і не змогли розв’язати. У будь-якому випадку, у її нещасної матері маразм. Дружина запевняла, що мати навіть не завжди розуміє, хто вона і де. Вона то випадає з реальності, то повертається в неї. Вважає свого чоловіка, який уже десять років як помер, живим. Якби не її доглядальниця…

– Хай так, – сказала офіцер Бланко. – Коли у людей проблеми, вони часто повертаються в батьківський дім, у свою першу безпечну схованку.

– Я гарантую, що там її немає. Це не те місце, де вона почувалася безпечно. І взагалі, чому ви вирішили, що у неї проблеми?

Чи можливо було, що Шон бреше? Емілі ніколи не казала, що у матері проблеми зі здоров’ям. Єдине, про що вона казала, – що мати ненавиділа її родимку під оком і переконувала її видалити. Емілі опиралася – радше для того, щоб допекти матері, – але цей конфлікт призвів до того, що у неї на все життя залишився комплекс через цю чорну цятку.

І я завжди вважала, що ми розповідали одна одній усе.

Патрульні дуже поспішали вирватися звідси і скласти протокол. Чи, може, їм просто хотілося повернутись до своїх розваг у машині. Вони попросили повідомити їм, якщо про Емілі будуть якісь новини, і запевнили: якщо вона не з’явиться за день-два, з нами зв’яжуться детективи. День-два? Серйозно?

У двері знову подзвонили. Це був сержант Моллой.

– І ще одне, – сказав він, наче Пітер Фальк у серіалі про сержанта Коломбо.

Я мало не розсміялася.

– Сподіваюся, ви не плануєте більше поїздок до Європи найближчим часом, – сказав він Шону.

– Я буду тут, – холодно відповів Шон. – Тобто у себе вдома. Піклуватимуся про сина.

Почувши, що патрульна машина від’їжджає, я сказала:

– Напевне, тепер нам час випити.

– Саме так, – погодився Шон.

Я налила йому й собі подвійний бурбон, і ми мовчки сиділи за столом на кухні, потягуючи з келихів. То була майже насолода: у мене вдома чоловік, і ми разом п’ємо й мовчимо – востаннє так було дуже давно. Але раптом я згадала, чому Шон тут. І все знову перетворилося на жахіття.

Я спитала:

– Може, варто зателефонувати її матері?

Принаймні ми зробимо бодай щось. І я хотіла бути поряд, коли Шон з нею говоритиме. Або Емілі в розмовах зі мною опустила якусь важливу інформацію про своє життя, або ж вона збрехала Шону. Або Шон збрехав поліції. Жоден із варіантів не годився. Нащо б він про це брехав? А їй це навіщо?

– Звісно. Спиток не збиток. Варто поговорити принаймні з її доглядальницею.

Шон набрав номер. Я хотіла попросити його увімкнути гучний зв’язок, та це було б аж занадто дивно.

– Привіт, Берніс, – сказав він. – Мені справді страшенно-страшенно ніяково вас турбувати. Але чи ви, бува, не спілкувалися днями з Емілі? О, звісно. Я так і думав, що ні. Ні-ні, все гаразд. Гадаю, вона у відрядженні. А я оце щойно повернувся додому. У Нікі все добре, він жив у друга. Я не хотів вас тривожити.

Тиша.

Потім Шон сказав:

– Звісно, я поговорю з нею, якщо вона хоче. Я радий, що сьогодні у неї гарний день.

Знову тиша.

– Доброго вечора, місіс Нельсон. Сподіваюся, ви добре почуваєтесь. Я хотів лише запитати, чи не спілкувалися ви нещодавно з донькою.

Тиша.

– Емілі. А, ні. Я так і думав. Перекажіть їй мої вітання, якщо ви побачитеся. Тримайтеся. До побачення.

Коли Шон завершив дзвінок, в очах у нього стояли сльози. А я почувалася гидко через те, що була такою підозрілою і слабкодухою. Які б змішані почуття не були у мене до Шона, Емілі була його дружиною. Мамою Нікі. Шон кохав її. І ми разом опинилися в цьому човні.

– О, бідолашна старенька, – сказав Шон. – Вона запитала: «Донька? Яка донька?»

Почувши це, я майже зраділа, що моя мама померла раптово, інакше мені довелося б спостерігати, як вона поступово тане.

– Як щодо вашої хатинки на озері? – сказала я. – У Мічигані? Куди ви їздили на день народження. Чи не могла вона туди поїхати?

Шон кинув на мене короткий запитальний погляд, ніби дивуючись, звідки це я знаю про хатинку, – ніби він не хотів, щоб я про неї знала. Хіба ж не пам’ятав, що саме я лишалася з Нікі, коли вони з Емілі втекли туди на романтичний вікенд?

– О, ні, – сказав він. – Вона любила бувати там, але не сама. Сама б вона ніколи туди не поїхала. Її лякало те, що в тому будинку живуть привиди.

– Які ще привиди? – запитала я.

– Не знаю, – сказав Шон. – Я не питав. Одного разу вона сказала, що в ньому повно духів.

Я замислилася над тим, наскільки близькі були Шон та Емілі, якщо вона казала, що в родинному будинку живуть привиди, а він ніколи не уточнював, що вона має на увазі.

– Вона розповідала, що її батьки були суворими людьми, які постійно контролювали її, і що кілька важких років, які вона пережила після двадцятиліття, були реакцією на брак любові, від якого вона потерпала вдома. Я завжди вважав, що це одна з речей, які об’єднують нас. У нас обох було зруйноване дитинство.

Зникнення Емілі і, я думаю, бурбон розв’язали язика стриманому британцю Шону – він говорив розкутіше, ніж будь-коли. Власне кажучи, досі ми зазвичай перекидалися лише кількома словами, тож коли я кажу «розкутіше», то маю на увазі, «розкутіше, ніж я собі уявляла». Я хотіла розповісти йому, що моє дитинство теж було зруйноване. Просто інакше. Воно видавалося щасливим і цілісним, доки росла. І лише пізніше я дізналася, що то була за руїна.

Та я нічого не сказала. Не лише тому, що були речі, які Шонові не слід було про мене знати, але й тому, що боялася: це скидатиметься на те, ніби я змагаюся з ним та Емілі, у кого з нас було гірше дитинство.

Одного дня, невдовзі після цього, Шон зателефонував мені й запитав, чи можу я забрати Нікі. Детективи викликали його до поліцейської дільниці в Кантоні. Він відпросився з роботи, щоб з’їздити туди, проте не знає, коли звільниться.

Він приїхав о шостій. Його допитували два детективи, цього разу теж чоловік та жінка. Детективи Міні (чи можливо було повірити, що це її справжнє прізвище?) та Фортас. Він сказав, що вони не видалися йому компетентнішими за тих патрульних.

Утім, вони принаймні додумалися зателефонувати у відділок поліції в Детройті, щоб хтось звідти навідався до матері Емілі й отримав таку саму відповідь, як напередодні Шон. Ні, місіс Нельсон її не бачила. Ні, місіс Нельсон уявлення не має про те, де її донька. Взагалі-то вони спілкувалися здебільшого із доглядальницею. У місіс Нельсон був «поганий» день і вона заледве пам’ятала доньчине ім’я.

У ході розмови з детективами Шонові постійно здавалося, що вони виконують інструкції з підручника: «Допит чоловіка, або Зникла дружина 101». Зрештою, це було гидко. Вони знову й знову ставили йому однакові запитання. Чи знає він, куди б могла піти Емілі? Чи був їхній шлюб щасливим? Чи сварилися вони? Чи могла вона бути чимось незадоволена? Чи можливо, що вона зраджувала? Чи хтось із них колись зловживав алкоголем чи іншими речовинами?

– Я сказав, що короткий час вона експериментувала з наркотиками. Як і всі ми, коли нам було по двадцять. Посміхався, як ідіот. Але їм не було смішно. Вони не всміхалися у відповідь. У їхній молодості таких забавок не було. Це тривало годинами. Гнітюча кімната для допитів. Крок уперед, потім знову назад. Як у всіх тих серіалах про детективів на BBC, які завжди подобалися мені, але не Емілі. А втім… Мені не здалося, що вони справді в чомусь мене підозрюють. Щиро кажучи, мені здається, що вони не вірять, що Емілі мертва. Я не знаю, чому, яке право вони мають вважати, що знають бодай щось про нас. Про наш шлюб. Але у мене склалося враження, що вони вважають, ніби Емілі просто зібралася й пішла. Втекла. Вони постійно повторювали: «За відсутності тіла, за відсутності ознак насилля…» А мені весь час хотілося закричати їм в обличчя: «А як щодо того, що відсутня сама Емілі? Як щодо цього?»

Я дослухалася до кожного слова Шона, але водночас думала над тим, що його зауваження про нелюбов Емілі до детективних серіалів було його першою скаргою на неї. Натомість вона багато на нього скаржилася. Він її не слухав. Змушував її почуватися тупою. Кожна жінка в нашому містечку могла б сказати про свого чоловіка те саме. Навіть я могла сказати це про Девіса.

За декілька днів зателефонувала детектив Міні. Добре, що Шон попередив мене про її прізвище, а то б я могла пирснути від сміху чи сказати щось дурне, коли вона називала себе. Вона сказала, що я можу прийти до них у будь-який зручний для мене час. Вони підлаштуються до мого розкладу. Чудово. Та чи почулося мені, що слово «розклад» вона вимовила якимось зневажливим тоном?

Я поїхала у Кантон машиною після того, як завезла Майлза до школи. Слід зізнатись, я нервувала. Мені здавалося, що всі дивляться на мене так, ніби я вчинила щось лихе.

Детектив Міні та детектив Фортас, який був значно молодший за напарницю, поставили мені серед інших ті самі питання, що й Шону. Вони передовсім хотіли з’ясувати, чи була Емілі нещасливою. Поки я говорила, детектив Фортас постійно перевіряв мобільний і двічі надіслав текстові повідомлення, які – я точно знала – аж ніяк не стосувалися мене.

Я сказала:

– Вона любила своє життя. Вона б ніколи такого не зробила. Послухайте, віддана дружина і мама зникла, а ви нічого не робите!

Чому лише я захищала свою подругу? Чому її чоловік не сказав того, що кажу я? Можливо, тому що Шон був з Британії. Він був надто ввічливий. Або він відчував, що тут не його країна. А моя.

– Ну добре, – сказав детектив Фортас таким тоном, ніби робить мені велику послугу. – Подивимось, що ми зможемо з’ясувати.

У вихідні детективи прийшли додому до Шона та Емілі й запитали, чи можуть вони оглянути будинок. На щастя, Нікі був зі мною – грав із Майлзом, – тому Шон їх пустив. Він сказав, що обшук був поверховий, обережний, вони поводились, як ріелтори або люди, які підшуковують собі новий будинок і придивляються до місця.

Вони попросили дати їм фотографії Емілі. Шон знайшов якісь світлини і передав їм. На щастя, він спершу зателефонував мені і я сказала не давати їм фото, де є Нікі. Він погодився, що це слушна ідея.

Власне кажучи, ми дали їм детальний опис Емілі – тату на зап’ястку, волосся, каблучка з діамантом та сапфіром. Я мало не розповіла про її парфуми. Це видавалося недоречним на допиті щодо зниклої людини. Лілеї? Бузок? Італійські черниці? Дякую за допомогу, мадам. Ми зателефонуємо в разі потреби.

Урешті й компанія Емілі вийшла зі своєї модної сплячки. Їхня тиша мене не дивувала. То ж Емілі була голосом «Денніс Найлон Інкорпорейтед», і без неї ніхто не знав, що казати.

Денніс Найлон – клубне прізвисько шефа Емілі, яке він отримав у сімдесятих. Виріс на вуличній панківській моді, щоб, урешті-решт, стати одним із найшикарніших та найдорожчих дизайнерів у світі. У своєму фірмовому унісекс-костюмі із завуженими штанами він з’явився у вечірніх новинах, щоб повідомити, що їхня компанія докладає всіх зусиль і всіляко підтримує детективів у тому, щоб з’ясувати, де перебуває Емілі Нельсон, їхня цінна співробітниця і дорогий друг. На ньому була краватка з логотипом компанії, що (як на мене) виглядало якось огидно. Але, можливо, цього більше ніхто не помітив.

Взагалі-то він сказав «з’ясувати, що сталося з Емілі Нельсон». Від того, що він був такий певний, що з нею щось сталося, у мене кров застигала в жилах. Внизу екрана був номер, на який можна було телефонувати, щоб надати будь-яку інформацію. Але це радше скидалося на телемагазин, де можна придбати краватку, зателефонувавши за вказаним номером. Утім, його поява на телебаченні привернула до справи більше уваги, принаймні на деякий час. Від детективів я чула, що компанія зробила суттєвий внесок для відділку поліції, щоб ті пройшли дві милі там, де їх змусили пройти одну. Компанія «Денніс Найлон Інкорпорейтед» добровільно надрукувала флаєри і розклеїла їх по місту. Для цього вона надіслала автобус худорлявих молодих фешн-початківців без статі, але з асиметричними зачісками та костюмами із завуженими штанами, які заповнили місто, озброївшись стосами флаєрів, будівельними степлерами та подвійним скотчем для вікон. «ВИ БАЧИЛИ ЦЮ ЖІНКУ?» – було написано на папірцях. Навіть я не була певна, що бачила її, оскільки ґламурна світлина Емілі – при повному макіяжі, з укладкою, з відфотошопленою до повного зникнення родимкою – так мало нагадувала мою подругу, що я не була певна, чи впізнала б її. Те, що її фото були скрізь, водночас засмучувало й заспокоювало мене – вони були постійним нагадуванням про нашу втрату, як і ознакою того, що принаймні хтось докладає якихось зусиль до її пошуків.

У будь-якому разі хтось або щось змусило детективів Міні та Фортаса відірвати дупи від стільців і поговорити з людьми, які мають доступ до записів із камер спостереження. Вони прослідкували шлях Емілі до Міжнародного аеропорту Кеннеді, де вона попрощалася з Шоном перед терміналом. Але на літак до Сан-Франциско, на який у неї був квиток, вона так і не потрапила. Ні я, ні Шон не знали, що вона планує рушити на захід.

Шон вважав, що вона збиралася на Мангеттен, але просто проїхалася з ним до аеропорту за компанію, щоб попрощатися. Потім, за його версією, вона мала їхати на роботу, а вже відтак вирушати у відрядження. У «Денніс Найлон» нічого не знали про подорож на західне узбережжя.

Камери спостереження показали, як вона виходить з терміналу, а потім з’являється в пункті прокату машин і орендує великогабаритне чотиридверне авто. Вона взяла першу ж машину, яку їй запропонували, – білу «Кіа». Допитали чоловіка з пункту прокату, але він не пам’ятав нічого особливого, окрім того, що Емілі однозначно не хотіла, щоб у машині був GPS. Та в цьому не було нічого особливого. Багато людей не хочуть платити за додаткову навігаційну систему, коли вона вже є в їхніх телефонах.

Мені це зрозуміло. У Емілі було чудове відчуття напрямку. Куди б ми не збиралися, хай навіть у міський басейн, я вела, а вона прокладала маршрут за картою в телефоні. Вона знала, як визначити, де затори, хоча в нашому місті майже ніколи не було жвавого руху, окрім тих випадків, коли ти прямуєш на вокзал у годину пік. Я цього не роблю ніколи, а вона – п’ять разів на тиждень.

Куди вона вирушила в цій машині? Чому не написала і не зателефонувала?

Добрі новини: геніальні детективи дізналися, що автомобілі офісу прокату підписані на корпоративну програму збору мита «E-ZPass», яка дозволила відслідкувати машину за двісті миль на захід від Мангеттену на платній автомагістралі в Пенсильванії. Погані новини: там вони її загубили. Емілі з’їхала зі швидкісного шосе на манівці, викинула телефон і зникла з мапи. У мертвій зоні.

Ми з Шоном попросили детективів зв’язатися із поліцією поблизу того місця, де зникає її слід, та з поліцією штату, – але вони вже зробили це. Якщо вона втекла, то може бути будь-де. На маленьких дорогах мертві зони були нескінченно великими. Треба чекати, поки з’являться нові зачіпки.

Мертві зони. Від самих лише цих слів у мене холодні мурахи по спині.

Наступним сюрпризом стало те, що Емілі зняла в банку дві тисячі доларів готівки. Це означало, що вона безсумнівно планувала якусь подорож.

У банкоматі таку суму не знімеш, принаймні в нашому місті. Поліція сказала, що системи відеоспостереження банку зафіксували її біля каси і вона була сама. І це за декілька днів. Мені (параноїчці) здавалося, що озброєний грабіжник цілком міг чекати на неї зовні, погрожуючи завдати шкоди їй або її родині, якщо вона попросить про допомогу. Я ніколи не розуміла, чому копи не сприймають такий сценарій всерйоз. Хіба вони не дивляться новин? На безневинних мамусь нападають на парковках торгових центрів мало не щодня.

Шон попередив свою компанію, що не зможе подорожувати, поки не знайдуть його дружину. Він сказав, що може піти у відпустку за власний рахунок. Але вони все зрозуміли і перевели його на півокладу. Йому дадуть місцевий проект, щоб він міг працювати з дому і лише час від часу їздити з Коннектикуту в місто. Шон постійно був поряд із Нікі. Такий турботливий і уважний, що ним можна було милуватися. Він щоранку приводив малого до школи, а вдень забирав. І часто розмовляв з місіс Керрі – щоб тримати її в курсі розслідування, хоча вона, можливо, й так знала все, принаймні багато.

Спершу справа набула певної публічності завдяки (на мою думку, переважно) Деннісу Найлону. Мама з Коннектикуту зникла! Шон, занепокоєний чоловік, пішов на телебачення і благав, щоб усі, хто бачив Емілі, звернулися в поліцію. Він був дуже переконливий, і я думаю, що всі йому повірили. Але це з’явилося лише у місцевих новинах, і наша історія випала з широкого кола уваги, завойованої зірковою появою Денніса Найлона.

Коли детективи дізналися про те, що Емілі орендувала машину і зняла велику суму в банку, версія про те, що жінка просто втекла, почала видаватися ще вірогіднішою. Цікавість ЗМІ падала, репортери шукали собі іншого матеріалу. Алібі чоловіка – залізне. Немає зачіпок, розгадок, доказів, як досі немає й Емілі.

Те, що Нікі тримався, було нашою заслугою. Ми з Шоном дбали про це. Нікі з Майлзом часто грали разом. Я дала Шону контакти терапевта, до якого водила Майлза після смерті батька й дядька, коли малий постійно ховався від мене в громадських місцях так, щоб я не могла його знайти, а потім сміявся, коли я божеволіла від хвилювання. Терапевт сказав, що діти часто так роблять. Мовляв, так вони нас випробовують. І вчаться. Тож мені не слід вважати причиною такої поведінки трагічну втрату батька та дядька, хоча ця подія була, очевидно, дуже й дуже травматичною.

Лікар сказав, що я мушу спокійно попросити Майлза не ховатися – і він припинить. Запевнив, що у Майлза є совість. Мені сподобалися ці слова, так само, як подобалося те, що я відчувала тепер: ми з Шоном робимо все, щоб Нікі було якомога простіше. Але навряд чи це могло бути просто.

Майлз припинив ховатися, і тепер я казала собі, що Нікі витримає.

Ми разом упораємося з цим.

Нікі ми тримали якомога далі від журналістів. Його фото ніколи не з’являлося в ЗМІ. Протягом перших днів, коли у батька були інтерв’ю та зустрічі з детективами, Нікі залишався в мене.

Місцезнаходження орендованої машини встановити не вдалося. Шон мусив заповнити купу паперів, щоб Емілі визнали зниклою, а це анулювало угоду з пунктом прокату. Певно, юристи з роботи допомагали йому.

Ми із Шоном команда. Нікі наш проект. Ми багато говоримо, коли Шон приводить Нікі погратися з Майлзом і коли ми зустрічаємося біля школи після занять. Я підтримую Шона і спонукаю його наполягати на тому, щоб поліція продовжувала пошуки. Ми сходимося на думці, що ще зарано казати Нікі про те, що його мама, можливо, померла, або навіть визнавати ймовірність цього. Нікі сам спитає, коли захоче знати, а ми скажемо йому, що ще є надія.

Якщо вона буде.

До зникнення Емілі я не спілкувалася із Шоном. Можливо, якби Девіс був живий, ми дружили б парами. Могли б запрошувати їх на вечерю. Але Девіс помер за два роки до того, як я познайомилася з Емілі. Шон завжди був на роботі або у відрядженні, тож у нас з Емілі була чисто мамська дружба.

Хоча зараз мені важко в це повірити, Шон не дуже мені подобався. Можливо, тому що я вважала його британським снобом із вищого класу, хлопчиком зі студентського братства, претендентом на володаря Всесвіту. Високий, вродливий, титулований, самовпевнений – абсолютно не мій стиль. Він працює в міжнародному відділі нерухомості у великій інвестиційній компанії на Волл-стрит. Хоча я не певна, що розумію, чим саме він займається.

Це завжди щастя – впевнитися, що людина виявилася кращою, ніж ти вважав. Ось тільки б Емілі не довелося зникати для того, щоб я це зрозуміла.

Емілі скаржилася на нього. Вона казала, що його вічно немає вдома, що він скинув усе піклування про дитину на неї, не поважав її думок, критикував її, змушував почуватися психованою та безвідповідальною, не цінував, скільки всього вона робила, недооцінював її внесок в родину як у сенсі виховання дитини, так і фінансовий. Він несерйозно ставився до того, чим вона займалася на роботі. Вважав, що мода – це лише прибуткове ніщо. Їй подобалися книги, йому – телебачення. Часом (таке Емілі могла сказати лише після другого келиха вина) вона думала, що він геть не такий розумний, як їй спершу здавалося. І близько не такий розумний, яким видавався їй, коли вони зустрічалися.

Вона, щоправда, запевняла, що секс із Шоном був чудовим. Після нього життя вже не могло бути таким, як раніше. Вона казала, що секс змушує решту речей здаватися не такими важливими. Секс, що змінює життя, був одним із пунктів в ідеальному житті моєї найкращої подруги, якому я заздрила.

У будь-якому разі, Емілі казала, що Шон не обманює її, не п’є, не грає в азартні ігри, не проявляє жорстокості й не робить нічого з того, що роблять справді жахливі чоловіки. Правда в тому, що мені подобалося, коли Емілі скаржилася на свій шлюб. Я любила Девіса всім серцем і душею. І досі сумую за ним щодня. Але в нас теж були проблеми, як і в кожному шлюбі. Тиск і вимоги, які накладає виховання дитини, не сприяють покращенню стосунків.

Девіс часто змушував мене почуватися дурепою, навіть коли я була впевнена або майже впевнена, що він робить це не навмисне. Він так багато знав про архітектуру й дизайн, і він був такий категоричний. Дійшло до того, що, коли ми заходили в магазин, я боялася сказати, що мені щось подобалося або не подобалося, через страх, що він спопелить мене поглядом (несвідомо, я знаю), якщо його думка не збігатиметься з моєю. А не збігалася вона майже завжди. Врешті-решт, це почало набридати.

Так, як я багато разів писала в блозі, що коли ти вдова, яка не ходить у групу підтримки, – а я ніколи туди не ходила, хоча й розумію, чому так багато жінок вважають їх корисними, – то жодна із заміжніх жінок ніколи не згадає при тобі свого чоловіка, навіть не поскаржиться. Гадаю, вони бояться зробити мені боляче, адже в мене немає чоловіка, на якого можна скаржитися. Ніби я маю почути, як хтось буркотить про те, що чоловік хропе, аби засумувати за Девісом.

Мені не сподобалася наша розмова з Шоном, коли я зателефонувала йому в Англію – раніше, коли Емілі не приїхала по Нікі. Голос у нього був не лише сонний, а й роздратований. Ну, пробачте, що ваша дружина зникла. Перепрошую, що розбудила вас. Він не знав, хто я така, але у своїй фальшиво ввічливій манері вдав, що знає. А, Стефані, так, звісно.

Мені здалося, що Шон зовсім мене не пам’ятав, – і це аж ніяк не тішило. Я так часто писала про те, що багато людей (здебільшого чоловіки, але не тільки) не відрізняють одну мамусю від іншої, можливо, тому, що єдина річ, яку вони бачать, це візочок. Коли Шон сказав, що Емілі планувала поїхати на кілька днів, з його вуст це звучало так, ніби психованою була я.

Шон не сприйняв зникнення Емілі всерйоз, поки, повернувшись додому з Англії, не впевнився, що її немає вдома. І тоді він одразу приїхав. Я писала про те, як його поява в моєму домі й зустріч із Нікі нарешті перетворили відсутність Емілі на реальність.

Але я точно не писала в блозі про те, що Шон виявився вищим, симпатичнішим і привабливішим, ніж я пам’ятала. Щиро кажучи, те, що я побачила це тепер, видавалося мені зрадою.

Він гадав, що вона в Міннесоті, але тепер засумнівався, чи не сказала вона, що їде в Мілуокі.

– Вибач, я англієць, – сказав Шон. Маючи на увазі, що від нього не слід очікувати, що він зможе розрізнити дві назви на Середньому Заході, якщо вони обидві починаються на «м». У мене було відчуття, що він вставляє фразу «Пробачте, я англієць» щоразу, коли потрібно виправдати свою неуважність. Його дружина була десь на Середньому Заході, у місці, що починається на «м», але він не знав, у якому саме.

Я кажу це для того, щоб показати, що геть не була налаштована ставитися до нього добре. Та відколи Емілі зникла, я почала співчувати йому і відчула до нього повагу. Мені подобається говорити з ним про Нікі. Подобається те, що Шон довіряє мені достатньо, щоб запитувати про те, як Нікі почувається і що нам краще казати йому. Це комплімент, тому що це означає, що йому подобається, як я виховую Майлза.

Було щось сексуальне в тому, щоб перебувати в повній гармонії і досягти ідеального порозуміння з дуже гарним самотнім татусем. Сексуальність ситуації руйнувалася тим, що це не був якийсь там випадковий татусь – це був чоловік моєї зниклої найкращої подруги.

Якщо я хотіла й далі якось співіснувати сама з собою і вважати себе нормальною людиною, а не монстром, то мала робити все можливе, аби протистояти, ігнорувати і просто не визнавати іскри між нами. Що теж по-своєму сексуально. І ось тут виникає дилема – з тих, про які не писатимеш у блог, ну, якщо ти, звісно, не повний псих.

Гадаю, саме тому я й далі згадую той день, коли Кріс прийшов до моєї мами, і саме тому поряд із Шоном я почуваюся так само, як тоді, коли у моє життя увійшов зведений брат. Це те саме відчуття, коли доля штовхає тебе закохатися в когось непідходящого. Абсолютно непідходящого. Такий собі трепет справжнього збудження.

Мене привабив хлопець із весільного фото моїх батьків. А тепер чоловік моєї подруги. Я б не вибрала таких чоловіків свідомо, але так воно є. Чи стаю я від цього збоченкою або злочинницею? Чи просто поганою людиною?