Читать книгу Проста послуга - Дарсі Белл - Страница 4

Де ми зараз живемо

Привіт, мамусі!

Досі я не згадувала у блозі назви нашого міста. Право на приватність так багато важить, особливо в наші дні. Я не хочу видатися параноїчкою, але навіть у такому невеличкому місті, як наше, можуть бути встановлені камери, які слідкують за тим, який сорт маринованих томатів ти їси. Особливо в такому місті, як наше. Люди вважають це місто заможним, тому що воно розташоване саме у такій частині Коннектикута, але насправді воно зовсім не багате. В Емілі та Шона є гроші. Мені вистачає того, що залишив мій чоловік Девіс, саме тому я можу дозволити собі вести блог, не перетворюючи це на бізнес.

Але оскільки зникнення Емілі все змінює й оскільки хтось, хто живе неподалік, міг її бачити, і оскільки я не тямлю себе від люті, – то, гадаю, тепер слід зазначити, що ми мешкаємо у Ворфілді. Ворфілд, Коннектикут. Від нього до Мангеттену дві години на «Метро-Норт».

Люди називають це «околицями», проте я виросла на околицях і мешкала в місті, тож тутешня місцевість видавалася мені сільською. Я писала тут про те, з якими зусиллями Девіс витяг мене з міста, як я кричала й відбивалась. Адже я витратила роки на те, щоб вибратися з околиць. Писала я й про те, як закохалася в «сільське» життя, як фантастично прокидатися від того, що сонце пробивається крізь вікна будинку в колоніальному стилі, який Девіс відновив, не пожертвувавши жодною старовинною деталлю. І про те писала, що люблю пити чай, спостерігаючи, як «виробник веселки» (така особлива призма, яку ставлять на вікно), що його мій брат Кріс подарував нам на весілля, розкидає скалки світла по всій кухні.

Ми з Майлзом обожнюємо це місце. Ну, принаймні донині я обожнювала.

До цього дня, коли, так хвилюючись за Емілі, я помітила, що всі довкола – інші мами у школі, ласкава Морин на пошті, дитина, яка складає продукти в пакет, – усі видаються мені такими зловісними, наче у фільмах жахів, де всі мешканці міста сповідують якийсь культ або перетворилися на зомбі. Я запитала кількох сусідів, вдавано невимушено, чи не зустрічали вони раптом Емілі, й ті похитали головами. Це через мою розбурхану уяву вони мають такий дивний вигляд? Тепер, матусі, й ви розумієте, наскільки я божеволію від цього.

О, матусі, пробачте! Я відволіклася на теревені, як завжди.

Треба було написати про це раніше!!!

На зріст Емілі десь п’ять футів сім дюймів. У неї біляве волосся із темними пасмами (ніколи не питала, чи воно фарбоване) і темні карі очі. Важить вона десь близько ста двадцяти фунтів. Та це лише здогадка. Я не питаюся друзів: «Чуєш, скільки ти важиш? Який у тебе зріст?» Хоча й знаю: деякі чоловіки вважають, що жінки тільки про це й говорять. Їй сорок один, та виглядає максимум на тридцять п’ять. Під правим оком у неї родимка. Я помітила це лише тоді, коли Емілі запитала, чи варто її видалити. Я сказала, що ні, що вроди вона не псує і що жінки при французькому королівському дворі (як я читала) малювали собі «мушки».

Емілі завжди користувалася одними парфумами, які я б могла назвати її візитівкою. Італійські черниці, за її словами, виготовляють їх із бузку та лілей. Вона замовляє їх у Флоренції. Мені подобалося це в Емілі – усі ці відомі їй вишукані деталі, про які я й гадки не мала.

Я ніколи не користувалася парфумами. Мені здавалося, що коли жінка пахне квітами або прянощами, це має насторожувати. Що вона приховує? Що вона намагається цим сказати? Але запах Емілі мені подобається. Як і те, що за ним я завжди могла визначити: вона була в кімнаті або вона десь поряд. Я відчувала його у волоссі Нікі після того, як вона його обіймала. Емілі й мені пропонувала напахтитися, але запах – це, як на мене, надто інтимно, й дуже дивним видаватиметься, якщо ми пахнутимемо наче якісь близнючки.

Вона завжди носить каблучку із сапфіром та діамантом, яку Шон подарував їй на заручини. І оскільки під час розмови вона рухає руками, я вважаю цю каблучку мерехтливою істотою із власним життям – на кшталт феї Дінь-Дінь, яка пурхає крильцями перед Пітером Пеном та загубленими хлопцями.

В Емілі є татуювання: дуже ніжний терновий вінець навколо зап’ястка. Це мене здивувало. Вона не схожа на любителів тату, особливо такого, яке можна приховати лише довгими рукавами. Спершу я подумала, що це якось пов’язано з її роботою в індустрії моди, та, коли ми вже були знайомі достатньо довго, щоб можна було про це запитати, вона відповіла:

– А, це. Я зробила його, коли була молода й божевільна.

Я сказала:

– Усі ми такі були. Колись.

І почувалася добре від того, що сказала щось, чого ніколи не могла сказати чоловікові. Якби він запитав мене, що означало «божевільна», і я йому відповіла, – життя, яким ми його знали, одразу б закінчилося. Проте воно і так закінчилося. Правда завжди виявляє себе.

Чекайте. Телефон! Раптом це Емілі.

Далі буде.

З любов’ю,

Стефані.