Читать книгу Проста послуга - Дарсі Белл - Страница 8

Візит до Емілі

Привіт, мамусі!

Зазвичай я не приходжу до Емілі, заздалегідь не зателефонувавши. Тож набрала її домашній номер. Ніхто не відповів. Емілі дала мені ключі від свого будинку і попросила ключі від мого. Я була вражена – мені це видалося таким мудрим, дорослим, материнським рішенням. До того ж це означало, що ми справжні друзі. Ключами можна було скористатися в разі надзвичайної ситуації. Або ж якщо хтось із нас зарано приїздив на зустріч, а вдома нікого не було. Це також була надзвичайна ситуація.

Я не хотіла втручатися в особисте життя Емілі, але воліла переконатися, що вона раптом не впала, нічого собі не пошкодила, не захворіла і не потребує допомоги.

Хлопців узяти з собою я не могла. Бо ж раптом знайду щось жахливе? Моя уява малювала страшні картини. Ввижалося, що її будинок весь у крові в стилі Чарлі Менсона. Я бачила її у ванні крові.

Вирішила зайти до Емілі, коли їхатиму забирати хлопців зі школи.

Навіть просто звернути на доріжку перед її будинком видавалося небезпечним і моторошним. Мжичило, вітер розгойдував дерева, і мені здавалося, що гілки нашіптують: «Не ходи туди, не ходи». Жартую. Я при своєму розумі. Я не чую, як дерева розмовляють.

Мене попустило, щойно я побачила на доріжці машину Марічели, прибиральниці Емілі. Марічела сказала, що вона вже закінчує, і це мене трохи заспокоїло. Якби Емілі лежала десь тут мертва або безпорадна, Марічела мусила б це помітити.

Марічела – справжній янгол. Я б хотіла, щоб вона працювала і в нас, але ми з Майлзом не можемо собі цього дозволити.

Вона сказала:

– Сеньйора попередила, що її не буде чотири дні. Вона сказала, що я маю приїхати поприбирати, а потім заїхати ще раз, щоб подивитися, чи потрібно полити квіти.

Чотири дні! Яке полегшення!

– А ви зв’язувалися з нею?

– Ні. А навіщо? – солодким голосом запитала Марічела. – Сеньйоро, з вами все гаразд? Хочете чогось випити? У сеньйори в холодильнику лишилися прекрасні фрукти.

Прекрасні фрукти – це добрий знак. Емілі збиралася повернутися. Я попросила склянку води, і Марічела пішла, щоб налити її мені.

Дивно було сидіти на канапі, де ми провели стільки годин з Емілі. Її великий зручний диван раптом видався громіздким і зловісним, як щось, у чому можна зав’язнути і вже не вибратися. Як венерина мухоловка. Я роздумувала над тим, чи не пошукати в будинку якихось підказок.

Чому Емілі не сказала, що поїхала на чотири дні? Чому не передзвонювала мені? Я добре знала свою подругу. Сталося щось жахливе.

Удома в Емілі я нервувала ще дужче, була ще більш наляканою. Чекала, що вона ось-ось зайде і запитає, що я тут роблю. Спершу я відчула б радість і полегшення від того, що нарешті бачу її, – а потім, напевне, провину, хоча вона й дала мені достатньо причин навідатися до неї без попередження.

Де вона? Мені хочеться заридати, як дитина.

Я глянула на фотографію близнючок над камінною полицею. У Емілі вдома було так багато гарних речей: перські килими, китайські порцелянові вази, дизайнерські аксесуари, шедевральні модерні меблі середини століття. Девісу тут сподобалося б, якби він тільки це побачив. Але Емілі звернула мою увагу на чорно-біле фото двох дівчат у святкових сукнях зі стрічками у волоссі, таких неймовірно гарних і звабливих, напівусміхнених, ніби вони знають якусь таємницю.

Емілі сказала:

– Це фото коштує більше за все, що є у будинку, і так само більше за все я його і люблю. Якби я розповіла тобі, як воно нам дісталося, мій друг з аукціону мене б убив. Як ти гадаєш, яка з близнючок домінує?

Це було майже як дежавю чи згадка з минулого життя. Мого іншого життя, коли я мешкала в місті й працювала в журналі. То був журнал, присвячений домашньому декору, який можна було купити на касі супермаркету, та все-таки то був журнал: обкладинка, папір, текст, фото. У мене було життя, в якому я зустрічала людей, які робили дивні зауваження і ставили цікаві питання й у яких вдома були цікаві речі. Людей, які говорили про щось, окрім додаткових уроків своїх дітей і того, як визначити, чи справді оці помідори органічні. Людей, які розважалися, врешті-решт!

– Я не знаю, – сказала я Емілі. – А як ти думаєш?

Вона відповіла:

– Іноді мені здається, що одна, а іноді – що інша.

– Може, жодна? – припустила я.

– Так не буває, – відповіла вона. – Хтось один завжди домінує. Навіть у дружбі.

Чи була Емілі другом, який домінував? Знаю, я дивилася на неї із захопленням…

Тепер моя подруга зникла. А близнючки залишилися – і продовжували дивитися на мене із загадковим і ніжним виразом своїх маленьких облич.

Вітальня була ідеальною. Справді. Марічела тут прибрала. На журнальному столику – Девіс обов’язково знав би, який геній модерну його сконструював, – лежала книжка в м’якій обкладинці. Роман Патриції Гайсміт. «Ті, що йдуть геть». Між сторінок виднілася закладка, куплена в місцевій книгарні. Ось коли у мене в голові – не блискавкою, а радше блідим мерехтінням – майнула думка про те, що Емілі просто пішла. Залишила мені сина і зникла. Часом люди йдуть. Таке трапляється. Їхні друзі, сусіди й родина – усі кажуть, що нічого не підозрювали.

Я вирішила прочитати книжку Гайсміт, щоб отримати інформацію, якої мені не вистачало. Інформацію про Емілі. Одначе не могла забрати її книжку. Вона роздратується, коли повернеться. Тож замовлю собі примірник, якщо в бібліотеці не буде такого роману. Якщо я не втрачатиму здорового глузду і мій розум лишатиметься холодним, то з усім розберуся. Усе це виявиться жахливим сном, помилкою, непорозумінням, з якого ми з Емілі потім сміятимемося.

Марічела принесла мені води у вінтажній склянці в горошок. Ідеальна склянка. Навіть у склянці виявлялася сутність Емілі.

– Випийте, – сказала Марічела. – Вам стане краще.

Я випила холодної чистої води. Але краще мені не стало.

Подякувала Марічелі й пішла. Подивилася на телефон. Ані листів, ані смс-ок. Я була певна в тому, що Емілі не «та, хто йде».

Щось точно було не так.

Слід було мені зателефонувати в поліцію. Та я досі перебувала на стадії заперечення, звинувачуючи себе у викривленні фактів, у тому, що почула те, чого моя подруга не казала.

Відтоді моя підсвідомість почала по колу прокручувати фільми жахів про автокатастрофи, викрадення, вбивства, трупи в канаві, удар по голові, від якого Емілі втратила пам’ять і блукає довкола, наче сновида. Може, хтось знайде її. Може, хтось приведе її додому.

Саме тому я й пишу це тут. Ми всі чули про магію інтернету. Ця магія – найкраще, що є в соціальних мережах та блогах! Тож я прошу спільноту матусь тримати очі широко розплющеними. Якщо ви побачите жінку, схожу на Емілі, запитайте, чи все в неї гаразд. Якщо побачите жінку, схожу на Емілі, травмовану або розгублену, негайно пишіть мені повідомлення на номер, який бачите внизу екрана.

Дякую, любі матусі!

З любов’ю,

Стефані.