Читать книгу Проста послуга - Дарсі Белл - Страница 5

Прості прохання

Привіт, мамусі!

Телефонувала не Емілі. То був автовідповідач, який повідомив, що я виграла подорож на Кариби.

То на чому я зупинилася? А, точно.

Минулого літа, коли ми засмагали біля громадського басейну, поки хлопці хлюпалися в дитячому жабулятнику, Емілі сказала:

– Я завжди тебе про щось прошу, Стефані. І я така вдячна тобі. Та дозволь я попрошу тебе ще про одну річ. Ти могла б забрати до себе Нікі, щоб ми із Шоном поїхали в хатинку моїх батьків на вихідні, коли у Шона буде день народження?

Емілі завжди казала «хатинка», але думаю, що дача її родини на березі озера в північному Мічигані зовсім не «хатинка».

– Я здивувалася, що Шон погодився, і хочу все владнати, доки він не передумав.

Ну звісно ж, я сказала «так». Адже знала, як їй важко виманити Шона з офісу.

– За однієї умови, – додала я.

– Що завгодно, – сказала вона. – Обирай.

– Чи не могла б ти намастити олією для засмаги оте місце на спині, до якого я не дістаю?

– Із задоволенням, – засміялася вона.

Коли я відчула, як її маленька сильна ручка втирає олію в мою шкіру, то згадала, як весело було в старших класах ходити на пляж із друзями.

У ті вихідні, коли Емілі й Шон поїхали, ми чудово провели час із Майлзом та Нікі. Басейн, парк, кіно, бургери та овочі на грилі.

Ми з Емілі дружимо вже рік відтоді, як наші діти познайомилися в підготовчому класі. Ось її фотографія, хоча тут її не дуже добре видно. Ми зробили спільне селфі: мами і діти. Я відредагувала фото так, щоб дітей не було видно. Бо маю тверді переконання щодо публікування зображень дітей в інтернеті.

Я не знаю, у що була вдягнена Емілі в той день, коли вона зникла. Я не бачила, як вона завозила Нікі до школи. Того дня вона трохи спізнилася. Шкільні автобуси зазвичай приїжджають одночасно. У вчителів тоді багато роботи – вони вітаються з учнями, спрямовують потік дітей у школу. Я не звинувачую їх у тому, що вони не помітили, що було на Емілі того дня або чи була вона звичайною Емілі, чи її щось хвилювало.

Напевне, Емілі виглядала так, як зазвичай у ті дні, коли їде в офіс: себто як адміністратор у фешн-компанії (дизайнерський одяг діставався їй із величезною знижкою), який прямує на роботу. Рано-вранці вона зателефонувала мені.

– Будь ласка, Стефані, мені потрібна твоя допомога. Знову. На роботі виникли термінові завдання, і я маю затриматися. А в Елісон навчання. Можеш забрати Нікі? Я заїду по нього ввечері, найпізніше о дев’ятій.

Пам’ятаю, я здивувалася: що саме в індустрії моди називається «терміновими завданнями»? Дірочки для ґудзиків вийшли занадто маленькими? Чи хтось пришив блискавку догори дриґом?

Я сказала:

– Звісно. Буду страшенно рада тобі допомогти.

Проста послуга. Ми, мами, постійно робимо їх одна одній. Хлопці будуть у захваті. Я пам’ятаю, що уточнила в Емілі, чи не хоче вона, щоб Нікі залишився переночувати. І впевнена, що вона відповіла: «Ні, дякую». Наприкінці важкого дня їй захочеться його побачити, навіть якщо він спатиме.

Я забрала Нікі й Майлза зі школи. Вони стрибали від щастя. Хлопці люблять одне одного, як маленькі цуценята. Більше, ніж брати, які зазвичай б’ються.

Вони гарно гралися у кімнаті мого сина і на гойдалках – мені було видно їх із вікна. Я приготувала їм вечерю. Здорову їжу. Як ви знаєте, я вегетаріанка, але Нікі їсть самі лише бургери, тож їх я й приготувала. Годі й полічити, скільки разів я тут описувала, як намагаюся зробити те, що вони люблять їсти, водночас корисним і поживним. Хлопці обговорювали шкільні новини: однокласника відправили до директора за те, що він не слухав учителя, навіть отримавши «тайм-аут» як покарання.

Повечоріло, а Емілі все не телефонувала. Це видавалося дивним. Я написала їй, але вона не відповіла. Це було ще дивніше.

«Гаразд, – сказала я собі, – термінові завдання». Може, щось сталося на якійсь із фабрик в інших країнах, де одяг власне шиють. Де його шиють раби, як мені видається, але казати так не можна. Може, зчинився черговий скандал за участі її боса, Денніса, який уже кілька разів уляпувався в голосні історії, пов’язані зі зловживанням різними речовинами. Може, Емілі проводить профілактику падіння продажу. Може, вона на нараді й не може вийти. А може, опинилася в якомусь місці, де не ловить мобільник. Та, врешті-решт, вона могла просто загубити зарядку.

Якби ви знали Емілі, вам було б важко повірити, що вона загубила зарядку. Чи, тим паче, не могла знайти способу дізнатись, як справи в Нікі.

Ми, мами, звикли триматися на зв’язку. Ви знаєте, як воно, коли намагаєшся комусь додзвонитися, а він не відповідає. Це перетворюється на одержимість. Ти набираєш номер і пишеш, а водночас намагаєшся не писати і не дзвонити.

Щоразу мої дзвінки перемикалися на автовідповідач. Я чула «професійний» тон Емілі – жвавий, хрусткий, весь такий діловий.

«Привіт! Ви зателефонували Емілі Нельсон. Залиште, будь ласка, коротке повідомлення, і я наберу вас, щойно у мене з’явиться можливість. До зв’язку!»

«Емілі, це я, Стефані! Подзвони мені!»

Хлопцям уже час було лягати. А Емілі досі не зателефонувала. Такого не бувало ніколи. Живіт у мене звело від страху. Від жаху. Справді. Але я не хотіла, щоб діти це бачили. Особливо Нікі.

Більше не можу писати, матусі. Я надто засмучена.

З любов’ю,

Стефані.