Читать книгу Проста послуга - Дарсі Белл - Страница 13

Вставивши лінк на пост про те, як ми подружилися з Емілі, я намагалася його не перечитувати. Але не втрималася. І, як і боялася, він розчулив мене до сліз. Була одна річ, на яку я досі не звертала уваги, а тепер згадала. Пригадую, як Емілі сказала мені, що ота парасолька з жовтими каченятами, її подарунок, яку я тепер заховала в шафу, тому що таке нагадування про колишні дні було надто болісним, – унікальна. Але коли я прийшла до неї в гості того дня, то побачила в передпокої підставку для парасольок, на якій було з десяток таких само екземплярів. Це все було як витвір мистецтва. Звісно, тоді я нічого їй не сказала, адже ми щойно познайомилися. А потім про це забула. Але тепер я думаю. Я вже тоді погано розуміла її? Вона збрехала про парасольку? Та нащо була така брехня, яка випливла б, щойно я зайшла всередину? В будь-якому випадку, ця деталь мало мене хвилювала. Читаючи пост, я почувалася страшенно винною. Тому що починала – лише починала – відчувати щось до чоловіка Емілі.

Є такий період у стосунках, коли ти точно знаєш, що з цією людиною в тебе буде секс, хоча нічого ще не було. Усе довкола брунявіє бажанням. Усе довкола скидається на важкий туман, який лягає на шкіру в найвогкіший день літа. Особливо якщо сексу з цією людиною краще не мати з багатьох вагомих причин.

Напевне однією з проблем мого шлюбу було те, що в нас із чоловіком ніколи не було періоду отакого передчуття, яке лише підсилює бажання. Одного дня я розповім Майлзу, чому краще не займатися сексом на першому побаченні, як це зробили його мама й тато. Не вдаючись у подробиці.

Моє перше побачення з Девісом, власне, не було побаченням. То мало бути інтерв’ю. Ми зустрілися в кав’ярні у Трайбеці неподалік від студії Девіса. Його фірма називалася «Девіс Кук Ворд», це було його ім’я – усі три слова. Його кар’єра в архітектурі та дизайні розвивалася неймовірно стрімко. Він робив проекти будинків для заможних людей, а «для душі» займався виготовленням гарних і доступних садових меблів із перероблених матеріалів. Про ці його меблі й мала вийти стаття в журналі, де я працювала. Ми випили кави, потім пообідали. А тоді пішли до його мансарди, де лишалися до наступного ранку, поки не настав час мені повернутися у свою квартиру в Іст-Віллідж, щоб перевдягтися і піти на роботу.

Мої стосунки із Девісом були комфортними. Нам було весело. Було легко. Та ніколи не було такого, щоб я відчувала, що помру, якщо він не буде моїм. Можливо, тому що він уже й так був моїм. Довге, в’язке, неперевершене очікування закінчилося, так і не розпочавшись.

Чи, можливо, проблема була в тому, що ці стосунки були безпечними. Може, мені потрібне було оце збудження від забороненості, табуйованості, від усвідомлення того, що я роблю те, що вважаю поганим.

Одного вечора Шон прийшов по Нікі й лишився на вечерю. Поки ми їли, почалася сильна гроза. Я запропонувала Шонові переночувати в кімнаті для гостей замість того, щоб повертатися додому в таку погоду. І він погодився.

Ми говорили, аж доки не втомилися так, що очі почали заплющуватися самі. Обмінялися вистражданим, але цнотливим поцілунком у щоку. Він пішов до своєї кімнати, я – до своєї. Опинившись у ліжку, я мусила констатувати, що сон як рукою зняло. Думати про нього вдома у темряві було майже як кохатися з ним. Мені було цікаво, чи він теж це робить – думає про мене. Знати, що він на відстані кількох кімнат, було майже як займатися сексом по телефону. Без телефону. Щоб не піти до його кімнати, я мусила ввімкнути самоконтроль на повну потужність. І все повторювала собі, що не буде нічого, що я не така, я не спатиму з чоловіком своєї зниклої найкращої подруги.

Я знала, що навіть якщо ми зможемо переспати так, щоб ніхто не дізнався, то почуватимемося такими винними, що, коли наступного разу до нас заявиться поліція, вони це помітять і можуть сприйняти як провину за злочин чи щось подібне. Я знала, що це дуже-дуже дивно, та все-таки…

Та все-таки ось воно: бажання, розлите в повітрі. Воно просочилося, попри впевненість, що ми із Шоном думаємо однаково: це ж найкраща подруга твоєї дружини, це ж чоловік твоєї найкращої подруги. Емілі любить нас і довіряє нам. Що ми за люди такі? Але той факт, що ми обоє відчуваємо провину й жагу і знаємо, що інший це теж відчуває, лише підсилює бажання і заплутує все ще дужче.

Нікі з Шоном тепер часто приходять на вечерю і засиджуються допізна. Нікі засинає в кімнаті Майлза, і Шон переносить його в машину й везе додому. Ми з Шоном лишаємося говорити й пити бренді, і попри всю сексуальну напругу – а може, завдяки їй – Шон відкривається мені. Він розповів про своє жахливе дитинство, про матір-британку – алкоголічку з вищого класу, яку його батько, викладач коледжу, покинув, зрадивши з колегою, коли Шонові було дванадцять, а вона опустилася в реальному житті, але не у своїх амбіціях та ілюзіях щодо себе.

Я багато говорила про Девіса та Майлза. Але не згадувала про свій блог. Цікаво, що мені так хотілося, аби моїм блогом захоплювалася Емілі, але не хотілося, аби Шон навіть читав його. Я пишаюся тим, що пишу. Але не розповідаю, про що саме. Може, я просто не хочу, щоб Шон думав, що я одна з тих зациклених на дитині мамусь із лептопом. Він глузує з інших мам, які демонструють майже агресивну обізнаність і в яких завжди найновітніше обладнання для дітей. Він називає їх Капітан Мама. Я не хочу, щоб він вважав мене Капітаном Мамою. Можливо, мене хвилює те, що порівняння між мною та Емілі з її ґламурною кар’єрою в індустрії моди буде не на мою користь.

Ми багато говоримо про Емілі. Він розповів про те, як вони познайомилися, про що – тепер мені видається це дивним – ніколи не згадувала Емілі, коли розповідала про своє життя. Зазвичай такими історіями діляться невдовзі після знайомства. Її фешн-компанія та його інвестиційна фірма робили спільний благодійний внесок на користь організації, яка допомагає постачати чисту воду жінкам в Африці. Вечеря відбувалася в Музеї природознавства, який, прикрашений квітами, свічками і кольоровою підсвіткою, мав страшенно романтичний вигляд. Емілі була представником людини, яка була представником людини, яка була представником її боса, Денніса Найлона. І коли Шон побачив її на подіумі у простій, але неймовірно прекрасній чорній сукні, й на великих екранах, розставлених довкола, було видно, як у неї на очах проступили сльози, коли вона говорила про благодійність і важке життя жінок, яким вони допомагали, він вирішив просто там і тієї ж миті, що одружиться з нею.

Мені легко було це зрозуміти. Я знала, як зворушливо плаче Емілі. Вона плакала при мені, жаліючи мене й мого чоловіка та мого брата. Згадка Шона про їхнє знайомство і період, коли вони зустрічалися, – одна з тих красивих історій, які б я хотіла розповідати про власне життя, про власне одруження.

Нам обом допомагає те, що ми говоримо про Емілі. Це дає надію, що вона досі жива і ми знайдемо її. І це послаблює напругу між нами, нагадуючи, що ми любимо саме її, а не одне одного.

Якось Шон сказав, що є кілька речей, яких я, напевне, не знаю про Емілі. Речей, які вона тримала в таємниці. Я затамувала подих, тому що досі вірила – навіть попри те, що вже було очевидно, що я помилялася, – буцімто знаю про неї все. Або майже все.

Виявилося, що в дитинстві вона потерпала від сексуальних домагань дідуся. Батьки ніколи цього не визнавали, що було однією з причин відчуження між нею й ними. Також (можливо, в результаті цього) у неї були проблеми з алкоголем, коли їй було двадцять з гаком, і ще коротка історія вживання знеболювальних препаратів та «Ксанаксу» – місяць вона була на реабілітації, але відтоді вже нічого не вживала.

Я була шокована, але не власне інформацією, а тим, що вона не сказала цього мені. Йшлося про той період, який вона називала «скажені дні», – коли зробила тату? Чому ці травмуючі речі не вилізли в жодній із відвертих розмов? Я довіряла їй таємниці, про які не знав ніхто. Чому ж вона не довіряла мені?

При мені жодна з проблем, про які розповідав Шон, ніяк не проявлялася. Вона завжди пила з розумом, коли ми були разом. Люди, які були залежні від алкоголю, навіть подолавши цю залежність, зазвичай мають із ним дивні стосунки. А в Емілі їх не було. Одного разу, коли я в п’ятницю по обіді вже збиралася випити третій келих вина, подруга тактовно нагадала, що мені ще везти Майлза додому.

Але щодня ставало дедалі очевидніше: якщо Емілі не в біді і її не вбили, то вона лишила нас навмисне. Вона була не такою, як вважав Шон, і не такою, як вважала я.

Куди саме на захід вона їхала на тій машині? З ким збиралась побачитися? Чи був хтось у її минулому, про кого ми не знали? Чи вона зустріла когось нещодавно? Чи була у неї якась темна таємниця, якій потрібно було дати раду, якась незакінчена справа?

Я прочитала роман Патрисії Гайсміт, який Емілі лишила недочитаним, коли зникла. Він про чоловіка, який намагається вбити свого зятя, полюючи за ним у Римі й Венеції, тому що його донька вкоротила собі віку, і саме на зятя він покладає за це провину. Ніхто не знає насправді, чому дівчина себе вбила, хоча зять і має певні аргументи, які нічого не пояснюють. Щось про те, як вона любить або ненавидить секс і що вона занадто романтична, аби жити в реальному світі. Я нічого не розуміла – зрештою, хоч і було відомо, що чоловік у скорботі й не винен, та іноді я все-таки виправдовувала тестя за те, що він плекає вогник свого смертельного гніву. Я думала, чи не була книжка посланням від Емілі, натяком на те, що вона планує скоїти самогубство і ніхто ніколи не дізнається чому.

У такому випадку лишається тільки чекати, коли знайдуть тіло. У романі Гайсміт тесть-убивця побоюється, що тіло зятя винесе на берег каналу. Але молода дружина, яка вбила себе, зробила це у ванній. Є тіло й кров – немає питань щодо того, що сталося. Але у випадку з Емілі таємниці приводять до таємниць, запитання породжують нові запитання.

Я думаю про Шона увесь час. Фарбуюся і вдягаю найзвабливіший одяг (але так, щоб це не надто впадало в очі) щоразу, коли вони з Нікі приходять до нас. Я часто пропоную забрати Нікі – офіційно для того, щоб Шон міг попрацювати, але насправді, щоб мати привід побачитися з ним. Мені подобається його шарм, його уважність, його природний відкритий сміх. У мене слабкість на чоловіків із гарною усмішкою.

Шон почав залишатися на вечерю частіше. Я вже знаю, яка їжа подобається йому більше. Стейки та ростбіфи. Воно й зрозуміло, він же британець. Я навчилася готувати їх так, як йому подобається. Добре просмаженими. Майлз був щасливий як ніколи, коли я припинила вмовляти його їсти вегетаріанську їжу.

Я вперше їла червоне м’ясо, відколи Кріс та Девіс загинули. І вражена (і трохи й розчарована в собі) тим, що мені досі дуже подобається цей насичений, солонуватий, соковитий кров’янистий смак. Тепер він у мене асоціюється з Шоном. Почуваюся так, ніби ми вампіри в сексуальних телесеріалах, де показані крупним планом на весь екран безсмертні з іклами та ідеальними тілами займаються коханням.

Свого часу я припинила їсти м’ясо з приватних та етичних причин, але навряд чи мені нарахують додаткові бали за те, яка я гуманна до тварин при тому, що негуманна до людей: хочу переспати з чоловіком найкращої подруги.

Я ніколи не зможу написати про це в блозі. Ніколи. Інші мами ніколи мені не пробачать. Треба, щоб вони вважали мене турботливою матусею, яка не скривдить тварину заради себе, але не така жорстка в переконаннях, щоб не приготувати гамбургерів, знаючи, що всі діти їх їстимуть. Якась із мам, можливо, й засудить мене за те, що я більше не вегетаріанка. Але вони не пробачать мені, якщо дізнаються, що я засинаю із сексуальними фантазіями про чоловіка своєї подруги. Довідавшись, яка я жахлива людина, вони винагородять мене шквалом сповнених люті повідомлень, на які я заслуговуватиму. А коли заряд їхньої злості вичахне, вони просто припинять читати мій блог.

У більшості випадків ми із Шоном п’ємо за вечерею вино. Я почала купувати хороше вино, найкраще, яке можу собі дозволити, тому що воно надає усьому відтінок елегантності та ніжності. Якби я й сумнівалася в словах Шона щодо залежності Емілі від алкоголю, то достатньо було б побачити, як уважно він спостерігає за мною щоразу, коли я п’ю. Я відпиваю маленькими ковтками і завжди трохи залишаю в келиху. Невже підсвідомо хочу показати йому, що життя зі мною буде кращим, ніж з Емілі?

Зазвичай Шон допомагає мені мити посуд. Кухня тоді вся в парі, й затуманені вікна ховають нас від навколишнього світу, створюючи таємний закуток, де ми почуваємося безпечно, відрізаними від усього та всіх, захищеними. Я ніколи не думала, що в митті посуду може бути стільки сексу.

Іноді напруження просто нестерпне. У такі вечори Шон забирає Нікі до вечері та їде додому, виправдовуючись тим, що вчиться готувати, – але підозрюю, що вони купують піцу по дорозі, – а я рада взяти тайм-аут. Таке полегшення – побути вдвох із Майлзом і спокійно поїсти.

Майлзу, здається, подобається його нове життя. Йому весело проводити час із татом Нікі, тож, урешті-решт, я думаю, що це добре, коли поряд із ним вдома є чоловік – образ батька, хай навіть батька найкращого друга.

Коли Майлз був немовлям, я постійна вдивлялася йому в очі, але з п’ятирічною дитиною такі штуки вже не проходять. Тож я почала розглядати Майлза, коли він спить, і впевнювалась у тому, який він схожий (як усі кажуть) на мене. Щоправда, вони не кажуть, що він у мільйон разів гарніший за мене.

Отак моя симпатія до Шона стає однією з таємниць, про які я не можу сказати нікому. Часом, коли я сумую за Емілі, то думаю, що могла б їй сказати.

Але відтак розумію, що вона була б останньою людиною, якій би я зізналася в тому, як божеволію від її чоловіка.

Від цього я почуваюся ще самотнішою, мені ще дужче хочеться побачити Шона. І Емілі. Замкнене коло – здається, це так називається. Хоча, щиро кажучи, що дужче я прагну побачити Шона, то тьмянішим стає бажання побачити Емілі.

Одного разу, коли Шон залишив свій айпод у мене на кухонній стійці, я проглянула список найчастіше відтворюваних треків і купила диски з його улюбленою музикою – переважно Бах і «Вайт Страйпз» та олдскульні британські гурти на кшталт «Клеш», – попри те, що мої музичні смаки зводяться до Ані Дифранко та Вітні Г’юстон. Коли вони з Нікі в мене, я вмикаю їхню музику, а не свою. Діти засинають у кімнаті Майлза, а ми запоєм дивимося серіали типу «Пуститися берега». Шон уже переглянув усі п’ять сезонів, але хоче, щоб я подивилася їх разом з ним. Досі я вважала такі фільми занадто жорстокими, але мені приємно, що він хоче поділитися зі мною речами, які його хвилюють.

Шон розповідав мені, що, коли ріс у Великій Британії, його увлення про Сполучені Штати формувалися фільмами Чарльза Бронсона та телепрограмами на кшталт «Шоу 70-х». І йому цікаво, чи досі в інших країнах є схожі на нього діти, які вважають, що Америка – це Дикий Захід, заселений викладачами коледжів, які готують метамфетаміни в кемперах і вбивають мексиканських наркобаронів. Я уважно дивлюся на нього, вся перетворившись на слух. Мені справді цікаво. Здається, він оповідає найцікавіше з того, що я колись чула.

Коли він сказав, що вже бачив цей серіал, я намагалася не уявляти, як він дивився його з Емілі. І намагаюся не уявляти, як Шон казав їй те саме, що каже мені. Не гадати, чи здавалося їй те, що він каже, настільки ж цікавим. Емілі читала книги, Шон дивився телевізор. Я намагаюся не думати про її скарги на те, що з ним вона почувається тупою. Волію сконцентруватися на факті, що він хоче, аби я подивилася цей серіал. Я почала вважати, що важливіша для нього, ніж просто друг, подруга дружини чи мама найкращого друга його сина.

Часом я намагаюся не думати про Емілі – але інколи волію думати лише про неї, ніби це може подіяти якось магічно. Одного дня вона просто знайдеться і все стане на свої місця. Окрім того, що я, можливо, закохалася в її чоловіка.

Усе це не допомагає мені краще ставитися до себе, але робить мене навдивовижу щасливою. Ніби я ходжу довкола власної хмаринки або плаваю у власному маленькому басейні тепла, світла й затишку, хоча наближається зима і погода жахлива.

Я не знаю, що з усього цього найгірше. Напевне, зрада. Хоча ні – мабуть, найдужче мені соромно за те, що я зробила із сина маленького шпигуна. Коли Майлз приходить додому від Нікі, я питаю, ніби між іншим, чи тато Нікі щось про мене казав. Чи Елісон ще працює на них? Чи у нього дружні стосунки з татком Нікі? Чи багато Шон розмовляє по телефону?

Майлз каже, що він більше не бачив Елісон. Гадає, що вона більше не няня Нікі, тому що його тато постійно вдома відтоді, як мама зникла.

Бідний Майлз.

Одного вечора, вкладаючи його в ліжко, я спитала:

– Любий, ти хочеш поговорити про маму Нікі? Про те, що ти відчуваєш…

– Ні, дякую, – сказав він. – Мене це просто засмучує. Всі сумують. Особливо Нікі.

Мої очі наповнилися слізьми, і я була рада, що світло нічника надто тьмяне, щоб він це побачив.

Я сказала:

– Ми всі дуже-дуже сумуємо. Але сум – теж частина життя. Часом його не можна уникнути.

– Я знаю, мам, – відповів мій мудрий хороший хлопчик.

А потім він швидко заснув.

Одного вечора, коли ми з Майлзом вечеряли вдвох, він сказав:

– Учора ввечері, коли я був у Нікі, його тато говорив про тебе.

– І що він сказав? – запитала я, намагаючись не видати надмірної цікавості.

– Він сказав, що мені пощастило, що в мене така гарна і добра мама.

– І все? Тато Нікі більше нічого не говорив?

– Ні, більше нічого, – відповів Майлз.

Не так і багато – гарний комплімент, але не той, який я хотіла б почути, – та я й цьому зраділа. Шон хотів поговорити про мене, це факт – він розмовляв про мене з моїм сином. Думав про мене, коли мене не було поряд.

Я почувалася так, ніби зрадила всіх. Найбільше Емілі, але й себе також.

Але ж ми з Шоном ще нічого не зробили! А я вже почуваюся винною. Якщо це не свідчить про те, що у мене є сумління, то про що тоді взагалі свідчить? Я вже писала в блог про те, як жінок загалом, і особливо мам, часто змушують почуватися винними, – але тепер, як і раніше, мені здається, що є моменти, коли ми все-таки маємо почуватися винними. Принаймні я маю.

Ще одна причина, з якої я почуваюся винною, – це те, що я ніколи так божевільно, пристрасно, шалено не хотіла свого чоловіка. Секс із Девісом був гарний. Не надзвичайний. Але якраз такий, як я хотіла. І Девіс був таким, як я хотіла, – справді хорошим хлопцем. У мене були складні часи. Такому хорошому хлопцеві, як Девіс, не варто було знати про мої колишні проблеми, тож я ніколи не намагалася йому про них розповісти. Поряд з ним було комфортно. Тоді я собі думала: «Це як повертатися додому». Ось так людина має почуватися вдома. Коли я була поряд із Девісом, багато моїх нерозв’язаних питань щодо майбутнього розв’язувалися. Чи принаймні я вважала так тоді.

Я завагітніла Майлзом випадково. Як і всі, правда ж? Думаю, це сталося після весілля, значно романтичнішого за наше.

Ми з Девісом розписалися під час його робочої перерви. Його асистенти Еван та Аніта були нашими свідками, а потім ми пішли обідати в найкращу пельменну в Чайна-тауні. Девіс знався на таких речах – де скуштувати найкращих пельменів.

Ми були дуже горді собою – тим, як стильно й круто ми одружилися, ось так легковажно, без підготовки, ніби це не така вже й серйозна подія. Просто один із днів. Але невдовзі Еван та Аніта влаштували велике весілля під відкритим небом у маєтку в окрузі Дачесс. Під аркою з білих троянд, ну луці, що розтягнулася аж до ріки Гудзон.

То було так чудово, що я почувалася ошуканою. Ніби ми самі себе ошукали, не подбавши про те, про що слід було подбати. Мені було цікаво, чи відчуває те саме Девіс. Навіть якби він теж шкодував, то покепкупав би з мене, якби я запитала. Я не могла без заздрощів дивитися на стіл, завалений подарунками. Все, що отримали ми з Девісом, – чек на тисячу доларів від його матері. Хоча, якби ми отримали всі ті подарунки, Девіс наполіг би на тому, щоб я повернула їх, аби він міг вибрати речі на свій смак.

На весіллі ми напилися, і в нас був найкращий секс у житті. Я майже впевнена, що ми зачали Майлза тієї ночі – радше щоб показати, що ми на крок випереджаємо молодят, ніж тому, що справді хотіли дитину.

Як я помилялася в тому, що не хотіла дитини всією душею! Я полюбила Майлза, щойно він народився. І Девіс його полюбив. То було так, ніби ми троє любимо одне одного до нестями.

Невдовзі після цього Девіс перевіз нас у Коннектикут і працював здебільшого вдома, за винятком зустрічей у місті та подорожей по країні. Він відреставрував наш будинок і спроектував прекрасну світлу прибудову. Будинок був майже готовий – усе, крім горища в старій частині, – коли Девіс із моїм братом загинули в автокатастрофі.

Шон зовсім не схожий на Девіса. Він темноволосий, високий, прямий та мускулястий. Девіс був світловолосий і худий як жердина. Але часом, коли я заходжу на кухню, а Шон стоїть біля вікна, мені на мить здається, що то Девіс. Я завжди щаслива його бачити. Але коли усвідомлюю, що це Шон, то стаю ще щасливішою. Подобається вам це чи ні, але це факт.

Але, вочевидь, у мене є сумніви. Сумніви щодо Шона, сумніви, чи довірюсь я колись іншій живій душі. Сумніви щодо того, хто він, що знає про зникнення Емілі й чи знає щось таке, чого не каже.

Розмірковую над тим, чи кожна закохана жінка має сумніви. Я ніколи не сумнівалася в Девісі – а в нього я була закохана чи просто так вважала. Знаю, що деякі жінки закохуються в ув’язнених убивць, але я не така. Я маю захищати сина. Я не тупа. Єдина поміркована стратегія – постійно запитувати себе, чи є щонайменша можливість того, що Шон причетний до зникнення Емілі.

Я тримаю марку в блозі та в спілкуванні з поліцією і зі світом загалом, а ще пишаюся тим, що не перетворююся на таку собі закохану жінку, яка не придивлятиметься до Шона надто уважно і не зверне уваги, якщо якась несвідома дрібниця видаватиметься, скажімо так… дивною. Коли ми розмовляємо про Емілі, я вдивляюся в його обличчя, шукаючи ознаки роздратування, каяття, провини, будь-які сигнали тривоги. Та навіть коли він розповідав про її проблеми – алкоголь, пігулки, відчуження від батьків, – у його голосі ніколи не було нічого, окрім любові та суму через те, що вона зникла.