Читать книгу Проста послуга - Дарсі Белл - Страница 12

(посилання на запис)

Друзі назавжди

Що заважає нам, мамам, ставати справжніми друзями? Нас дратують інші мами через те, що ми завжди заводимося, говорячи про своїх дітей так, ніби у нас більше немає власних потреб, надій та бажань? Або ж ми просто весь час змагаємося одна з одною? Як ми можемо дружити з кимось, хто каже, що їхнє дев’ятимісячне маля вже ходить, якщо наше ще й повзати не почало?

Я не брехатиму про те, як самотньо мені було сидіти вдома й піклуватися про сина. До Майлзового народження ми мешкали в місті. Я писала статті для жіночого журналу про нові тенденції моди на меблі та декор, про корисні дрібниці для домашнього господарства, про секрети компактного зберігання речей, про виведення плям та інші такого штибу речі. Тепер, коли у мене є будинок, я не можу згадати жодної поради.

Мій чоловік був певен, що ростити дитину в місті не годиться. Він переконував мене, і я нарешті пристала на його пропозицію. І почала вважати, що мешкати в передмісті – власне, в селі – буде розвагою. Так, врешті-решт, і вийшло. Мій чоловік закохався у наш будинок тієї ж миті, щойно побачив його, хоча я спершу не усвідомлювала потенціалу. Але він знову мене переконав, і зараз мені навіть бракує слів, щоб пояснити, як я його люблю.

Період після переїзду був трохи шалений. Я забула, хто я. Єдине, чим переймалася, – бути супермамою і супердружиною. Я жила в жахітті з п’ятдесятих. Сама готувала всю їжу для малого, геть усю. Сама вигадувала для чоловіка вишукані вечері, які він не їв, тому що ввечері був надто стомлений або вже з’їв десь хорошу вечерю, тоді як я вдовольнялася залишками вчорашніх страв. І хоч я й намагалася його розуміти й бути терплячою, ми сварилися.

Щойно мій син трохи підріс, я записала його на всі можливі заняття й гуртки. Йога для повзунків. Танці для немовлят. Уроки плавання. Я робила це для того, щоб він учився, розважався й бавився з іншими дітьми. Але також хотіла познайомитися з іншими мамами, подружитися, знайти так само турботливих жінок, які переживають такі само суперечливі відчуття, у яких такі ж труднощі й радощі, як у мене.

Але з мамами з Коннектикуту мені ніколи не вдавалося налагодити зв’язок. У них була якась своя таємна ложа, вони виставляли оборону й уподібнювалися стервозним дівчатам із коледжу. Коли я намагалася завести розмову, вони перезиралися й хіба що очі не закочували. Слухали мене лише стільки, скільки вимагала ввічливість, а потім поверталися до своїх розмов.

Ось чому я почала вести цей блог – щоб достукатися до інших жінок, які почуваються ізольованими, до мам усього світу, які стикаються з такими ж проблемами. Дехто з вас подумає: певно, це дивно, що мама, неспроможна завести друзів у реальному світі, веде блог, дає поради й ділиться враженнями із віртуальними друзями. Але думка про те, що не може бути такого, щоб я була єдиною людиною, яка почувається самотньою і в якої немає друзів, допомогла мені подолати сумніви в собі.

Коли ти вдова, все, включаючи материнство, стає ще складнішим. Мій чоловік помер. Про нього перша моя думка, коли я прокидаюся вранці, з думкою про нього я засинаю. Стоп, ні, не перша. Зранку завжди є кілька благословенних митей, коли я забуваюсь і мені майже добре, аж доки не помічаю, що його половина ліжка – порожня.

Протягом кількох місяців після нещасного випадку я думала, що помру від горя, і можливо, таки втнула б якусь дурницю, нашкодила б собі чи скоїла щось інше, що неможливо змінити, якби поряд зі мною не було мого маленького хлопчика, який кидав мені рятувальний жилет своєї любові, утримуючи від того, щоб я пішла на дно.

Брат теж помер, тож я не могла покластися на нього. І це був геть інший різновид болю. Я стала експертом у тому, яким буває горе.

Моя мама померла невдовзі після батька. І я не хотіла закінчити, як вона: померти від того, що моє серце розбите. Мені не було з ким поговорити. Мої міські друзі й далі йшли своїм шляхом, і часом здавалося, вони зневажають мене за те, що я вийшла заміж і народила дитину, звила гніздечко й переїхала в передмістя.

У нашому містечку про нещасний випадок, що вбив мого чоловіка й брата, знали всі. Якби я з’їла все, що мені приносили: каструльки зі смаколиками, тарілки із сендвічами та пироги, які залишали на моєму ґанку, – то набрала б, певно, з п’ятдесят фунтів. Але потім прийшло якесь відчуження. Люди почали уникати мене, ніби трагедія заразна.

Я це пережила. Ведення блогу суттєво допомагало, як і чудові відгуки, які я отримувала від мам з усієї країни, а відтак і з усього світу, – відгуки від розумних, сміливих, об’єднаних жінок. Мені навіть написало декілька вдів, і онлайн ми виливали своє горе. І що робили матусі до того, як винайшли інтернет?

А згодом, за кілька місяців після того, як мій син пішов у підготовчий клас, я познайомилася з Емілі.

День був неприродно теплий, як на жовтень, але мжичило. Ми прийшли забрати дітей зі школи. Я забула парасольку й чекала під дощем, на відміну від інших мам, які не вилізли б з машини, якби якась хмарка загрожувала їхнім салонним укладкам. Емілі махнула мені, щоб я підійшла до неї – вона стояла під великим дубом, там, де завжди чекала на Нікі по п’ятницях. У неї була велика парасолька, більш ніж достатня, щоб ми обидві не змокли. Та парасолька була дуже незвичайна: прозорий пластик, а всередині якась рідина, в якій плавають щасливі жовті каченята.

Я бачила її там і раніше. Звернула на неї увагу, тому що вона завжди мала більш природний вигляд, ніж очікуєш від жінок у такому показово дорогому одязі.

Вона сказала, що її звуть Е., а вже потім, що вона мама Н. Її син ходив до шкоди разом із моїм. Тож у нас одразу знайшлося щось спільне. Хлопці над цим попрацювали.

Вона дивилася просто на мене, не так, як ті мами, що відводять очі. І я відчувала, що вона мене бачить.

Я сказала:

– Може, мені слід написати в блог про те, як ми завжди забуваємо парасольку?

І бачила, що її зацікавило те, що я веду блог.

Вона запропонувала:

– Візьміть цю. Заберіть собі. Це єдиний екземпляр. Прототип. Мій бос дав франшизу на її виготовлення, а потім вона йому не сподобалася і він скасував замовлення.

– Не можу, – сказала я. – Тим паче, що вона унікальна.

– Будь ласка, – наполягла вона. – Візьміть. Слухайте… А ви зайняті сьогодні? Чому б вам не завітати до нас? Це недалеко. Хлопці погралися б. Я можу приготувати їм гарячого шоколаду. Вип’ємо по келиху вина. Мого чоловіка не буде вдома кілька годин.

Я поїхала за нею своєю машиною, кілька миль від школи. Її будинок був як з картинки в журналі, проте значно елегантніший і стильніший за будинки з того журналу, де колись працювала я. Старий великий будинок у георгіанському стилі, повний модерних меблів середини століття, вартих того, щоб стояти в музеї. На стінах були принти й картини відомих художників, таких як Алекс Кац.

Над камінною полицею висіло фото двох дівчат. Не скажу, хто автор тієї фотографії, тому що ніколи не називаю в блозі відомих імен. На мою думку, дивно було зробити таке зображення головним елементом вітальні. Але Е. пишалася ним, і воно було набагато цікавіше за все, що я бачила в нашому місті. Як на будинок, у якому живе маленька дитина, тут було страшенно охайно, ніби це був не дім, а декорація. Я видихнула з полегшенням, побачивши, що в кімнаті її сина такий же безлад, як і в кімнаті мого.

Е. розповіла, що це її прибиральниця М. підтримує все в такому доброму стані. Вона сказала, що не знає, що б робила без неї. Те, як Емілі прикрасила свій будинок, сподобалося б моєму покійному чоловіку. Кожен ніж, кожна виделка, кожен келих, кожен килимок, кожна серветка – усе вибране із розумом та турботою. Мене захоплюють такі люди. Як вони знають, що саме купити і як зробити свій будинок ідеальним? Мій чоловік робив цей вибір за нас, і я була рада віддати ініціативу в його руки. А моя мама й ліжка б застелила поліетиленом, якби ми з татом з неї не глузували.

Хлопці пішли грати. Ми відкоркували вино й почали розмову, яка освітлює всю нашу дружбу й досі.

Вона переїхала сюди рік тому. Її чоловік, британець, працює на Волл-стрит. До цього їхня родина жила у Верхньому Іст-Сайді. Але вона не могла зрозуміти інших мамусь, цих розмов біля пісочниці, постійних змагань щодо того, в кого більше грошей та кращий одяг і хто відпочивав на еклюзивнішому лижному курорті чи на Карибах. Вони з чоловіком сподівалися, що в передмісті життя їхнього сина буде спокійнішим та здоровішим. І мали рацію. Як мені видається.

Коли вона запитала про те, чим займався мій чоловік, то, лише глянувши на моє обличчя, ще до того, як я встигла вимовити бодай щось, сказала:

– О, пробачте!

Вона зрозуміла, що сталася якась трагедія, але переїхала сюди не так давно, щоб знати про нещасний випадок. Тож я зрозуміла, що у мене є шанс почати з чистого аркуша і є вибір, коли, де і що я хочу розповідати про свою родинну катастрофу.

Я розповіла Е. свою сумну історію напередодні Дня подяки, коли ми спостерігали, як діти вирізають картонних індичок і прикрашають їх паперовим пір’ям. Вона плакала над моєю втратою – то були сльози горя і співчуття. Сказала, що хотіла б запросити нас на День подяки, але вони вирішили скористатися канікулами Нікі, щоб відвідати матір її чоловіка в Англії.

– Нічого, – відповіла я. – Ми чекатимемо на вас тут.

Відтоді так усе й було. Я була в захваті від того, як багато Е. працює і примудряється бути чудовою мамою, гарною дружиною і вірним другом і як вона робить усе це не лише елегантно, але й шикарно. І я знаю, що вона у захваті від мого блогу. У мене не було такого друга з початкової школи. Лише деяким людям щастить отримати в дар дружбу, тож виходить, що нам обом пощастило. Ми закінчуємо речення одна за одну і сміємося над одними жартами. Нам обом подобаються фільми з Фредом Астером і Джинджер Роджерс. Я читаю чи, радше, намагаюся читати детективи, які вона так любить, якщо вони не надто страшні. Усе моє життя здається яскравішим. У мене з’явилося більше терпіння до себе та до сина, тому що я знаю, що є ще одна доросла людина, з якою я можу розділити щоденні стреси й перемоги.

Зовні ми дуже різні. У Е. стильна дорога стрижка. Моє волосся підстригає мила жіночка з передмістя, яка колись працювала в місті, але іноді між візитами до неї минає стільки часу, що я маю вигляд, ніби підстриглася сама. Е. носить дизайнерський одяг, навіть у вихідні. Тоді як я замовляю собі зручні речі – довгі спідниці й туніки – онлайн. Утім, під шаром усього цього, на глибшому рівні, ми з Е. дуже схожі.

Звісно, вона читає мій блог і багато хвалить мене за те, як я пишу. За хоробрість і щирість, із якими я ділюся враженнями від прекрасної пригоди під назвою «материнство». Я кажу їй таке, чого ніколи не казала навіть чоловікові. Це таке надзвичайне відчуття: випускати назовні те, що довго було закорковане всередині. Знати, що є хтось, хто зрозуміє і не засудить.

Те, що у мене поряд є такий друг, як Е., відновило мою віру в наші надможливості – наше вміння підтримувати одна одну. Ми можемо бути друзями. Справжніми.

І я хочу також присвятити цей блог моїй найкращій подрузі Е. Ось, Е., це для тебе.

З любов’ю,

Стефані