Читать книгу Притулок пророцтв - Дэниел Киз - Страница 18

Дуґан вийшов з трамвая на площі Омонія і роззирнувся. Купи сміття, що лежали скрізь, коли він був тут зі своєю колишньою дружиною та сином, зникли. З-за рогу з діловитим виглядом з’явилися двірники. Ну звісно, місто вилизують до Олімпійських ігор 2004 року. Цікаво, який вигляд тут усе матиме, коли гості зі всього світу роз’їдуться?

Він підійшов до представництва «Амерікан Експрес», та на вході затримався, задивившись на двох робочих у комбінезонах, що відшкрябували з мармурової стіни виведене червоною фарбою графіті. Дуґан ще зумів розібрати літери: «поверт…, звідк… амер і тур… падл…» Йому пригадалися розмови про славнозвісну грецьку гостинність до іноземців. Звичай, імовірно, збережений ще з часів античності, коли люди боялися, що чужинець може виявитися богом, який спустився з Олімпу в людській подобі.

Зараз ці стародавні вірування не завадили б.

Дуґан проминув двох поліцейських, що стояли обабіч входу в «Амерікан Експрес». Цікаво, такі заходи безпеки поширюються на всіх іноземців чи лише на турків, кіпріотів негрецького походження та американців?

– Чим можу вам допомогти? – запитав клерк із кам’яним обличчям, коли Дуґан наблизився до стійки.

– До вас повинен був надійти пакунок на ім’я Спіроса Діодоруса.

– Ваш паспорт.

Клерк пильно вивчав документ.

– Акцент у вас явно не грецький.

– У вас теж, – відповів Дуґан грецькою.

Клерк пішов, голосно тупаючи ногами. За кілька хвилин він повернувся і простяг Дуґану чималеньких розмірів конверт, адресований на ім’я Спіроса Діодоруса. Зворотня адреса: факультет стоматології Університету Цинциннаті. Кимвал вирішила пожартувати.

Дуґан добрів до відкритого кафе на вулиці Ойкономон і замовив собі узо. Чекаючи на напій, він розкрив конверт і витяг ощадну книжку – на рахунку Спіроса Діодоруса у банку «Олімпія» лежало сто тисяч євро – та документи, що засвідчують його статус аспіранта Афінського політехнічного університету.

Офіціант приніс узо аж за десять хвилин.

– У вас дуже повільне обслуговування, – поскаржився Дуґан.

Офіціант відвернувся і пробурмотів:

– Filese to kolo mou16.

– То ось куди тебе зазвичай цілують?

– Ви знаєте грецьку? – витріщив очі офіціант.

– Я родом зі Спарти, та мене навчили, як давати собі раду з хамовитою афінською обслугою.

Щоб дістатися до банку «Олімпія», довелося двічі пересідати з автобуса на автобус. Дуґан зняв з рахунку триста євро. Сонце уже зайшло і загорілися вуличні ліхтарі, тож він вирішив порозкошувати і взяв таксі до пансіону в студентському кварталі, де для нього зняли кімнату.

У темному коридорі пахло фетою і гашишем. Шукаючи вимикач, Дуґан вдарився пальцем ноги об нижню сходинку і зойкнув. Зненацька сходову клітку освітила одна-єдина лампочка, що теліпалася під стелею.

Назустріч йому спускалася молода дівчина.

– Чому ви не ввімкнули світло?

Коли дівчина підійшла ближче, Дуґан зміг її роздивитися: струнка постать, коротке чорне волосся, овальне обличчя, ніжні губи злегка скривилися.

– Я тільки в’їжджаю, тому не знав, де вимикач.

Вона пройшла під самою лампочкою, і на обличчя впала тінь, перетворивши його на чорну маску. Проминаючи Дуґана, дівчина черкнулася грудьми об його ліву руку. Світло згасло.

– Отут, на стіні, вони є з обох боків на кожному майданчику, перед першою сходинкою.

Почулося клацання, тоді потріскування таймера.

Коли загорілося світло, її маска зникла.

– Кажете, тільки в’їжджаєте? Звідки ви?

– Із Самоса, – Дуґан заздалегідь підготував легенду для пояснення своєї вимови, – але мої батьки часто переїжджали з острова на острів.

– Бували тут раніше?

– Ні, я вперше в Афінах.

Світло вимкнулося. Дуґан простяг руку, покрутив таймер і лампочка спалахнула знову. Він стояв і дивився у її обведені темними колами очі. Деякі жінки, щоб створити такий образ, використовують чорну підводку, однак кола у дівчини під очима свідчили про надмірну любов до алкоголю чи до зілля. Або й до одного, і до другого. Вона усміхнулася, і правий кутик рота злегка піднявся.

– Краще підіймайтеся, а то знову опинитеся в темряві посеред сходів.

Дуґан дістався до третього поверху.

– Дякую.

– Ми, мабуть, ще побачимося, я теж живу на третьому, – гукнула дівчина знизу і вийшла з будинку, її постать чітко вимальовувалась у світлі ліхтарів.

Дуґан перетнув коридор і ввійшов до своєї кімнати. Увімкнув світло. У ній було годі повернутися. Пахло цигарками. Побачивши облуплені стіни кольору сечі та вузьке ліжко, Дуґан скривився. Біля ліжка під вікном стояв письмовий стіл, а на ньому лампа. Він смикнув за ланцюжок. Лампочки не було. Потім витяг з рюкзака свій костюм і сорочку, розправив і повісив на єдиний гачок, прибитий на дверях.

Потім підійшов до вікна, щоб оглянути освітлену площу внизу. Вікно виходило на глуху цегляну стіну. Ну й до біса. Він спуститься вниз і поблукає студентським районом, наново відкриваючи для себе місто, до якого востаннє приїздив з колишньою дружиною та сином.

Обережно вмикаючи світло на кожному сходовому майданчику, Дуґан зійшов униз і, вийшовши з пансіону, звернув на вулицю Пеніпісті-міоу. До політехніки всього кілька кварталів.

Коли вони приїхали сюди востаннє на похорон Хелениного батька, вона розповіла, що її мати майже два тижні просиділа забарикадована в будівлі студентського братства, ведучи трансляції на підпільному радіо й закликаючи грецький народ повстати і скинути диктатуру.

Багато років по тому мати розповідала Хелені, що революція жила, доки полковник Пападопулос не задіяв війська. Дехто з тих, що вижили, а також батьки загиблих і поранених звинуватили матір Хелени в тому, що саме її звернення і підбурювання мас призвели до штурму.

Дуґан підійшов до воріт, через які увірвалися танки, і з подивом виявив, що вони замкнені.

– Від 17 листопада 1973-го ці ворота жодного разу не відчиняли, – промовив жіночий голос у нього за спиною.

Дуґан обернувся і побачив дівчину, з якою зіштовхнувся на сходах.

– Зустрітися двічі за одну годину – я називаю такі речі збігом або долею.

– Ні те, ні те, – відповіла дівчина. – Я стежила за вами, щоб дізнатися: ви урядовий шпигун чи підтримуєте студентський рух опору?

– І як?

– Щоб судити про це, треба познайомитися з вами ближче.

– То ми збираємося знайомитися?

– Враховуючи те, що на третьому поверсі ми живемо в сусідніх кімнатах, гадаю, краще було б це зробити.

– Звідки ви знаєте, що ми живемо поряд?

Вона усміхнулася.

– Це була єдина вільна кімната в пансіоні?

Де ж він бачив цю зухвалу, трохи перекошену усмішку? Дуґан показав на ворота.

– Чому їх не відмикали з сімдесят третього?

– Тому що це символ продовження опору.

– Проти кого? У Греції ж тепер конституційна демократія.

– Дехто дійсно так вважає. Інші ж впевнені, що це – маріонетковий режим, насаджений Сполученими Штатами.

Дуґан намагався вгадати, яких поглядів дотримується вона сама. Підтримує «Сімнадцяте листопада»?

– А ви самі як вважаєте?

– Це довга історія. Пригостіть мене рециною17, і я вас просвічу.

– Домовились.

– Як вас звуть?

– Спірос Діодорус. А вас?

– Артеміда.

– Сестра Аполлона, цнотлива мисливиця.

– Хай буде просто мисливиця.

Дуґан вдивлявся в її задерикувату усмішку. Артеміда? Це справжнє ім’я чи вигадане? Дівчина взяла його за руку й повела довгою алеєю навколо політехніки.

– Це площа Екзархія, місце студентських тусівок. Мені тут подобається кафе «Парнас».

– Там живе ваш брат Аполлон, а ще Діоніс і музи.

– Бачу, ви добре знаєте міфологію, – зауважила Артеміда. – Тільки не сипте своїми знаннями надто часто, бо буде видно, що ви вивчили все це на лекціях з античної історії, так само, як і те, що ви, найімовірніше, не грек, хоч і володієте мовою досить добре.

– Дякую за пораду.

– «Парнас» нагадує старі «кафе аман». У ньому студенти співають рембетіки під акомпанемент бузукі.