Читать книгу Притулок пророцтв - Дэниел Киз - Страница 4

Двері з грюкотом розчинилися. Посипалося скло. До кімнати, вигукуючи лайки, увірвалися четверо чоловіків у чорних лижних масках. Один з них, товстун, почав стріляти в пацієнтів-американців.

Рейвен заклякла на місці. Це просто не може відбуватися насправді. Іще одне жахіття, ось і все. Та побачивши червону пляму, що розпливалася на білому халаті Платона, вона підбігла до грецького солдата з пов’язкою і спробувала сховатися за ним.

Солдат зірвав з руки бандаж і обхопив нею Рейвен.

– Будь біля мене, красуне, тебе ніхто не скривдить.

Товстун жбурнув йому лижну маску. Відвернувшись, Зорба розмотав пов’язку і натяг її на обличчя так, що крізь прорізи було видно лише його чорні очі.

Рукою він показав на Сойєр, що, витріщивши очі, спостерігала за всім з-за перегородки сестринського посту.

– Вона бачила моє обличчя! Розберіться з нею!

Двоє нападників, однорукий та ще один, із зубочисткою, що вистромилася крізь маску, кинулися в коридор. Третій, на милицях, шкутильгаючи, підійшов до Зорби і простяг йому автомат.

Рейвен приголомшено дивилася на нього.

– Зорбо, то ти разом з ними!

– Відведеш мене до кабінету головного лікаря?

– Навіщо?

– Мені треба знайти твого батька. Він – інформатор ЦРУ.

– Ти псих, – вигукнула Рейвен.

Він націлив на неї автомат.

– Замовкни, якщо хочеш жити! Проведи мене до доктора Слейда.

Вона вела його лабіринтом коридорів, подалі від кабінету батька. Коли вони проминали лазарет, до них долинув стогін хворих. Санітар, що саме виштовхував когось на візку в коридор, прикипів до місця, а тоді кинувся тікати. Візок перевернувся. «Пасажир» вибрався з-під нього і скочив на рівні ноги.

Це був містер Тедеску. Він біг до неї. Руки простягнуті, готові її схопити.

– Помри, Рейвен! Ти мусиш померти!

– Ану геть звідси, старий. Не лізь, – сказав Зорба.

Однак Тедеску не зупинявся.

Зорба двічі вистрелив. З-під лікарняної сорочки бризнула кров. Тедеску повалився на підлогу.

Той, що з милицею, виринув з-за рогу і пошкутильгав до тіла. Промовив сухим, скрипучим голосом:

– Дурню! Та це ж він! Він телефонувати звідси, щоб ми його тут підібрати.

Зорба нахилився і пильно оглянув обличчя.

– Я не знав. Я ніколи не бачив Тедеску. Що він робить у афінській божевільні?

– Казати, що дівчина пам’ятає план, тож він має її вбити.

Із горла вмираючого вирвався булькіт.

Чоловік на милицях схилився над тілом.

– Ясоне, пробач мого сина-ідіота. Що хочеш, щоб ми зробити?

– Операція «Зуби дракона», проводьте її без мене.

– У нас немає плану.

Тедеску показав на Рейвен.

– Вона знає.

Його очі погасли, а голова звисла набік.

Той, що назвався Зорбою, перевів погляд на Рейвен.

– Що він мав на увазі? Що ти знаєш?

…швидше думай, рейвен…

– Мабуть, те, що ми знайомі. У коледжі він був моїм викладачем акторського мистецтва на гуртку грецького театру. Я навіть не знала, що він тут.

Він струсонув Рейвен.

– Веди мене до доктора Слейда.

– Ні.

– Тоді я і тебе вб’ю, а потім все одно його знайду.

Зорба приставив гаряче дуло до її чола. Воно обпекло їй шкіру.

– Хочеш померти нізащо?

– Мені начхати.

– Якщо залишишся зі мною, я збережу тобі життя.

Рейвен завагалася. Глянула на тіло Тедеску на підлозі. Нарешті кивнула. Провела Зорбу до кабінету з табличкою «Головний лікар». Він посмикав клямку. Замкнено. Зорба вистрелив у замкову шпарину, а тоді ногою розчинив двері.

Батько стояв за своїм столом, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій – телефонну слухавку.

– Рейвен знає про план теракту в Штатах, який задумав Тедеску, – кричав він у мікрофон. – Але його дружки вже тут.

– Докторе Слейд, покладіть слухавку і киньте пістолет або я вб’ю вашу дочку.

– Вона нічого не знає.

– Зате ви знаєте. Розкажіть нам, або вона помре на ваших очах.

Усе ще притискаючи слухавку до лівого вуха, батько подивився на Зорбу. Потім на неї.

– Пробач мені, Рейвен.

Батько випустив кулю собі в голову. Скривавлений телефон упав на підлогу. Його тіло повалилося на стіл.

– Ні, тату! Ні! – скрикнула Рейвен. Хотіла кинутися до нього, та Зорба тримав її міцно.

– Пізно. Він залишив тебе розгрібати все самотужки.

У кабінет влетіли ще двоє бойовиків у масках.

– Алексі, з тобою все гаразд? – вигукнув товстун.

Той, що з зубочисткою, стусонув його в плече.

– Жодних імен!

…ага, то він – не зорба, а алексі…

– Немає значення, – втрутився однорукий.– «Сімнадцяте листопада» і так нікого не залишає живим.

– Дівчину теж убий, – зарепетував товстун.

– Не треба, – заперечив той, що з милицею. – Можливо, останні слова Тедеску означати, що вона знає пророцтва. Беремо її з собою.

Алексі-Зорба обернувся до товстуна.

– Ви перехопили медсестру?

Зубочистка під маскою застрибала туди-сюди.

– Вона втекти за задні двері, перш ніж ми там були. Її машина стояти в провулку. Вона поїхати швидко.

– А з цією що робимо? – спитав однорукий.

– Використати її як щит, доки не з’ясуємо, що їй відомо про операцію «Зуби дракона», – відповів кульгавий. – А потім убити, як хотів Тедеску. Сину, залиш наше послання!

Алексі підійшов до столу, взяв аркуш паперу і зім’яв у руках. Вмокнув його у батькову кров і, використовуючи як пензлик, вивів на стіні: «Смерть ворогам народу». Внизу поставив кучерявий підпис: «17Л».

Що там батько казав про запам’ятовування назв «Сімнадцяте листопада» та МЕХ? Що вони означають?

Алексі потяг її коридором, звернув за ріг, потім східцями на вулицю, до чорного авто. Чоловік із зубочисткою скочив за кермо.

– Навіщо ти взяв дівчину?

– Щоб дізнатися, що їй відомо про пророцтва Тедеску.

Кульгавий махнув милицею в напрямку багажника.

– Замкни її там.

– Місця немає, тату, – сказав Алексі. – Там повно зброї.

Він зав’язав Рейвен очі і заштовхав на заднє сидіння. Вона відчула, як на неї спирається товстун. Алексі заліз у салон, і Рейвен опинилася затиснутою між двома чоловіками.

Авто сіпнулось і рвонуло вперед.

Рейвен заплющила очі й почала вирівнювати дихання. Вдих – видих, вдих – видих. «Сестричко, допоможи». Відповіді не було. «Де ти зникаєш, коли мені потрібна?»

– Покружляй трохи, перш ніж їхати до схованки, – крикнув Алексі водієві.

Авто звернуло, різко рвонуло вперед, звернуло знов.

– За нами мінівен, – повідомив водій.

– Зріж через провулок.

– Усе, відірвалися.

Рейвен почула, як авто стукається об смітники. Машину струснуло, і вона зупинилася. Чоловік, якого Алексі називав батьком, штрикнув її милицею і витяг з машини.

– Якщо хочеш жити, не пручайся.

Він перевірив пов’язку на її очах. Дверці авто грюкнули, і Рейвен обвіяло вітерцем, коли машина рушила з місця.

Кульгавий затяг її на тротуар. Тоді в будинок. Стукіт милиці відлічив двадцять сім сходинок. Скрегіт ключа в замку. Двері зі скрипом відчинились і зачинилися за ними. Він потяг Рейвен по килимі до інших дверей і почав кудись заштовхувати. Вона вирвалася. Чоловік зацідив кулаком їй у живіт. Рейвен упала назад. Він гримнув дверима.

Що це у неї за спиною? Одяг на вішаках. Гардероб. Ніде повернутися. Рейвен скинула пов’язку. Немає вікон. Немає світла. Немає повітря. Не можу дихати. Не можу думати. Зараз у мене серце стане. Тільки б не зомліти. Тримайся.

– Я не можу тут сидіти! – закричала Рейвен.

Хтось гримнув у двері кулаком.

– То стій.

– Падлюка!

– Будь обережна з тим, як ти розмовляєш з грецьким патріотом.

«Сестричко, ти мені потрібна», – подумала Рейвен.

…дихай повільно, рейвен, вдих – видих, вдих – видих, як учив тато. зберігай спокій. вони не зможуть тримати тебе тут вічно, підігруй їм, поки не з’ясуєш, що вони збираються робити. ти добре вмієш домагатися свого від чоловіків…

Ззовні відчинилися двері і зачинилися знов. Голос Алексі промовив:

– Васілі здається, що за нами стежили.

Стукіт милиці.

– Тоді краще вбити її зараз.

– Спершу я спробую витягнути з неї, що вона знає.

– Не зупиняй мене, Алексі. Чому ти думаєш, що можеш контролювати цю жінку?

– Пам’ятаєш випадок, коли багата американська спадкоємиця Патті Герст5 почала допомагати своїм викрадачам?

– Ти говориш про стокгольмський синдром6? Гадаєш, можеш змусити її в тебе закохатися?

– Варто спробувати.

– А як не вийде?

– Тоді я позбудуся її, як хотів Тедеску.

– Як шкода, що він не встиг розповісти нам про свій план.

Рейвен загупала у двері.

– Випустіть мене!

– Не звертай уваги. Зосередься на вибуху в порту Пірея.

– Тату, це й далі мене непокоїть. У терміналі точно будуть жінки і діти.

– У хаосі війни без цивільних жертв не обходиться. А тепер іди.

Кроки. Вхідні двері відчинилися. Зачинилися. Хто ж із них залишився? Рейвен посмикала клямку. Налягла на двері всім тілом.

– Випустіть мене!

Тиша.

Вона засапалась і прилягла на одяг. Постукування милиці, все ближче.

«А що, як він спробує мене зґвалтувати, сестричко?»

…я копну його за тебе в яйця…

«А якщо він мене мучитиме?»

…коли болить, ти завжди почуваєшся реальною. найгірше, що він може зробити, це вбити тебе. і позбавить тебе клопоту. у тебе ніколи не виходило, коли ти намагалася накласти на себе руки, як мама. тож нехай він зробить це за тебе. тоді ми знову будемо разом, нерозлучні…

Звук ключа, що повертається в замку. Двері зі скрипом відчинилися. Сліпуче світло. Рука схопила її за ногу.

…лети, сестричко рейвен, лети…