Читать книгу Моя неймовірна подруга - Elena Ferrante - Страница 13

Ліла деякий час гордо ходила з перемотаною головою. Потім зняла пов’язку і показувала всім охочим почорнілу рану з червоними краями, що виднілася на лобі під волос-сям. Згодом забула про все, що з нею сталося, і якщо хтось занадто уважно роздивлявся білуватий шрам, який залишився в неї на лобі, відповідала агресивним жестом, який означав: «Чого витріщився, роби своє діло!» Мені вона ніколи не подякувала навіть одним-однісіньким словом за те, що я подавала їй каміння, що витирала їй кров краєм свого шкільного фартуха. Але з того часу почала піддавати мене випробуванням на сміливість, які не були пов’язані зі школою.

Ми все частіше зустрічалися на подвір’ї. Гралися з ляльками на виду одна в одної, але окремо, ніби на самоті. Поступово ми гралися все ближче одна до одної, щоб спробувати, чи наші ляльки зможуть здружитися. Так одного дня, коли ми сиділи біля вікна до підвалу, закритого ґратами, ми помінялися ляльками: вона взяла погратися мою ляльку, а я – її. І тут Ліла раптом просунула мою Тіну через ґрати і кинула її до підвалу.

Мені аж подих перехопило від болю. Я дуже любила свою целулоїдну лялечку – найкоштовніше з усього, що в мене було. Я знала, що Ліла була вредною, але навіть уявити собі не могла, що вона здатна на такий злий вчинок. Для мене моя лялька була живою істотою; одна думка про те, що вона тепер опинилася у підвалі, серед тисячі хижаків та чудовиськ, що там жили, привела мене у розпач. Але я навчилася особливого прийому поведінки, який з часом мені вдавався все краще. Я приховала свій розпач, стримала в останню мить сльози, що вже от-от мали политися з очей, і мені це вдалося так добре, що Ліла запитала в мене здивовано на діалекті:

– Тебе що, це зовсім не обходить?

Я промовчала. Біль від образи був дуже сильний, але я відчувала, що він був би ще гострішим, якби довелося посваритися з нею. Мене немов розривало на шматки від тих двох страждань: одного, яке я вже переживала через втрату ляльки, й іншого, що могло статися через втрату Ліли. Я не промовила ні слова, відбулася невиразним жестом, не образливим, мовби то було звичною справою, хоча нічого звичного у цьому не було, і образа була великою. Я обмежилася тим, що кинула до підвалу і її Ну – ляльку, яку вона мені щойно дала.

Ліла глипала на мене, не вірячи власним очам.

– Як ти зі мною, так і я з тобою, – голосно промовила я, перелякана.

– Зараз підеш і принесеш мені її!

– А ти йди і принеси мою!

Ми пішли разом. Біля входу до будинку, зліва, були невеличкі двостулкові двері, що вели до підвалу, ми добре їх знали. Старі та перекошені, одна стулка трималася лише на одній завісі, ті двері закривалися старим ланцюгом, що абияк утримував їх зачиненими. Усім дітям дуже кортіло і водночас було дуже лячно відхилити ті двері, щоб пробратися всередину. Ми це зробили. Насилу відчинили одну стулку дверей, щоб наші гнучкі та худі тіла змогли прошмигнули до підвалу.

Після того, як ми потрапили всередину – спочатку Ліла, а потім я, – ми зійшли донизу п’ятьма кам’яними сходами у темну вогкість підвалу, куди дуже рідко пробивалося денне світло з невеликих віконець, розташованих майже врівні із землею. Мені було страшно, а тому я намагалася ховатися за Лілою, яка здавалася сердитою і просувалася вперед рішуче, без вагань, щоб знайти свою ляльку. Я ж ішла за нею помалу. Відчувала під підошвами сандалів хрускіт якихось предметів: скла, камінців, комах. Навколо нас було безліч речей, які важко було роздивитися, – самі темні обриси – вони стояли та лежали тут і там. Час від часу тьмяне світло виривало з темряви окремі з них, і їх вдавалося розпізнати: уламки стільця, стояк від лампи, ящики для фруктів, нижні та бокові частини шаф, залізні обручі. Я дуже перелякалася, коли побачила перед собою те, що мені видалося чиїмсь пласким обличчям з великими скляними очима, яке знизу переходило у довгасте, як труба, підборіддя. Я побачила його підвішеним на дерев’яній розпірці, скрикнула і вказала на нього Лілі. Вона різко повернулася, підійшла, ставши до мене спиною, обережно простягла руку і зняла той предмет з розпірки. Потім повернулася до мене. Вона начепила на себе ту штуку зі скляними очима, тепер її обличчя було величезним, з круглими білими очима без зіниць, без рота, лише чорна шланга теліпалася в неї на грудях.

Ті хвилини добре викарбувалися в моїй пам’яті. Не можу сказати напевне, але, мабуть, з моїх грудей в ту мить вирвався відчайдушний крик, тому що Ліла кинулася заспокоювати мене приглушеним за тим обличчям голосом, пояснюючи, що то всього лише маска, протигазова маска, – так називав ту річ її батько, у них теж була схожа вдома у коморі. Та я все ще продовжувала тремтіти та скімлити з переляку, а тому вона зірвала ту маску з себе й кинула її у куток, наробивши гамору та піднявши цілу хмару пилу, що знявся у повітря і тепер кружляв у променях світла, яке пробивалося через віконця.

Я заспокоїлася. Ліла поглянула навкруги, визначила те вікно, через яке впали Тіна та Ну. Ми підійшли ближче до грубої, шерехатої стіни, придивляючись у темряві. Ляльок там не було. Ліла увесь час повторювала про себе на діалекті: «Нема, нема, нема», і нишпорила руками по землі, чого я не наважувалася робити.

Минуло кілька довгих хвилин. Лише одного разу мені здалося, що я помітила Тіну і з калатанням серця нахилилася, щоб взяти її, але то виявився лише зібганий аркуш з якоїсь старої газети. «Нема», – знову повторила Ліла і рушила до виходу. У ту мить я почувалася геть розгубленою, нездатною залишитися там сама, щоб продовжити пошуки, та з іншого боку – нездатною ось так повернутися і піти, не знайшовши ляльки.

Коли Ліла вже зійшла доверху сходами, вона промовила: – Їх забрав дон Акілле і запхав собі у чорну торбу.

І в ту мить я його почула, дона Акілле: то він там лазив, шурхотів серед темних обрисів та тіней. Отож я полишила Тіну напризволяще і втекла слідом за Лілою, яка вже спритно вислизала надвір через перекошені двері.